Роман Кабачій – журналіст «Українського тижня» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-07-30
“Я звинувачую не Європу, а наш уряд, який не спромігся до цього часу виконати її умов у візовому питанні”, – пояснив мені своє небажання займатися виробленням візи без допомоги тур-аґентства колеґа з роботи. Те, що він навіть не схотів “світитися” журналістським посвідченням, зайвий раз підкреслювало відданість українців давньому правилу поведінки: не висовуватися. Тому легше три рази підробити потрібні для отримання шенґенської візи документи, ніж повоювати за свої права і полегшити самі правила.
Останні ж легшати не збираються, а навпаки – з 1 січня 2010 р. для отримання візи охочі потрапити до шенґенської зони, серед них теж українці, повинні будуть подавати також відбитки всіх десяти пальців (в електронному варіанті).
Те, що українці дістаються-таки до Європи правдами і неправдами, відомо всім, хіба окрім брюссельських чиновників, котрі для охорони кордонів ЄС вводять щораз новіші винаходи, переконуючи (може, самих себе?!), що хтось їх на тому Сході/Півдні виконуватиме. Натомість немає правил, які неможливо обійти, навіть такі драконівські, як шенґенські. Тому Брюссель провокує мешканців з-поза Шенґену йти на корупцію, обман тощо, – дістаючи “липові” запрошення до праці, проплачуючи вироблення фальшивих паспортів (дуже часто в цьому допомагають побратими з Польщі та країн Балтії), видаючи тисячі “зелених” ще в Україні за ґарантоване місце праці “там”. Навіть невинна на перший погляд умова про прикордонний рух спровокує тисячі українців до фантастичних рокіровок у зміні прописки, наприклад, коли житель престижного району Львова чи Франківська “раптом” перетвориться на селюка десь з-під Рави. При розкритті таких порушень українці природно опиняються в центрі скандалів навколо нелеґальщини, продовжує творитися їх образ як “злісних порушників законодавства ЄС”.
Чи стали українці насправді гіршими, не гідними достойного права ступати на обітовану землю Старого Світу від того часу, коли принаймні до країн постсоціалістичних можна було їздити без візи? Ні, українці як жили в цьому “світі”, так і житимуть, їздитимуть на заробіток, допомагатимуть цьому “світові” розбудовувати узбережжя Адріатики і Середземномор’я, доглядатимуть новонароджених і емеритів, зрештою – лишатимуться в цьому “світові” жити, заводячи родини й дітей у шлюбах з місцевими упривілейованими Шенґеном громадянами. Тільки на правила не зважатимуть, оскільки ці правила й так писані не для них. Вони писані для держави України, поганої учениці брюссельських дбайливців світлого образу Неньки-Європи.
“Наше слово” №31, 2 серпня 2009 року {moscomment}
