КОЛИ забуду тебе, Єрусалиме…

Данута Кіх- Заторська ГРОМАДА2009-10-08

{mosimage}

Щороку, у річницю виселення, ми їдемо до Вербиці. Оце наше повертання за кожним разом перетворюється у своєрідний, дивовижно розтягнутий в часі процес. Насправді, проща до Вербиці починається задовго до фактичного виїзду і не закінчується в моменті повернення. Коли тільки весняного ранку, десь ще спросоння, на порозі наших понімецьких хат у Пйотровці, Первітах, Ружанах, Лелькові, Ґлембоцьку, Яжені, Лехові, Острому Камені…. почуємо тужливий крик журавлів, які прилітають на вармінські болота, оживає в нас туга за рідним, за справжнім, за нами самими в нас. І вона нас тримає в полоні, аж до пізньої осені, доки вітри з моря не заколишуть її та не присплять.

Тим часом реальна подорож до Вербиці починається одного теплого вечора в Пененжні. Тут-бо збираються і ті, що їдуть, і ті, що проводжають: старі, молоді, навіть діти. А кожен, хто сідає в автобус – вирушає у дві паралельні подорожі: справжню, що триватиме дві ночі й один день, і магічну, яку творитимуть заледве кілька годин (а може навіть хвилин) інтенсивних переживань. І буде це мандрівка поза часом, у той простір, де можуть побути разом прадіди й онуки, розкидані родини, розлучені закохані, навіть ті, хто ніколи не мав змоги зустрітися у справжньому житті. Ті дві дороги до Вербиці переплітатимуться так тісно, що інколи невідомо, що більш правдиве – світ уяви, підсичений емоціями, чи втома фактичної подорожі… але повірте, ці не переспані, а переспівані, переговорені й передумані ночі в автобусі в дорозі до Вербиці й назад ґарантують неймовірне.
Рахую найстарших. Їхня присутність у цій подорожі надзвичайно важлива. Без них до справжньої Вербиці можемо не доїхати. З ними помaндpуємо на південний схід і водночас – у глибину людської пам’яті. Серед натовпу помічаю усміхнену бабцю Ліву (це вербицьке призвисько, бо насправді її звати Параскевія Ярмола) з подорожньою торбиною в руках. Їде, незважаючи на свої майже дев’яносто років… але, як їй не їхати, скажіть самі, коли там вона залишила своє молоде життя, любов, радість – усе пов’язане з Михайлом – чоловіком і батьком їхніх дітей. [Вони одружилися ще 1940 р. Михайло був активним учасником культурницького життя села й “Просвіти”. Це були важкі часи для молодого подружжя, але разом з тим і щасливі – на світ з’являються діти. Параскевія не тільки з розумінням, але й з подивом (…за це, між іншим, його полюбила) ставиться до діяльності чоловіка. Михайло іде в підпілля. 8 червня 1947 р. Параскевія бачить його мученицьку смерть: Михайло Ярмола “Яр” нар. 1913 р. Станичний села Вербиці, під час бльокади села в червні 1947 р. застрілився разом із стрільцем “Бойком” у криївці.2 Усе горе вона переносить мовчки, без крихти знеболювання. Тягар тієї хвилини пригнув її на все подальше життя.]
Приходить завжди надійний Михайло Палюшок. Присутній там, де відбуваються наші справи, так, якби досі не звільнив себе з присяги. (Він пішов у підпілля дуже молодим, майже дитиною. Незважаючи на те, не минув його жоден етап з української мартирології.) Їде сивеньке подружжя Омелянів (цим разом з дочками й онукою).
Виїжджаємо, а по дорозі підсідатимуть ще люди в Доброму Місті, Ольштині та навіть у Варшаві. Зоряна нічка веде нас до мети. Прочани говіркі, десь поруч чути прерізні історії вербицьких сімей і родів – як то вдома й на чужині бувало… Oдин однoмy poзпoвідaють пpo шістдесятилітню пepeceлeнcькy caмoтнicть. А пам’ять, як знаємо, – примхлива, – вона відбирає для себе найбільш інтенсивні переживання й події: або гарні й веселі, або надзвичайно трагічні. Тому в нашій уяві картина Вербиці постає такою контрастною й неоднозначною.
Віднайдений пан Смик зі Ставіґуди їде вперше, хтось його впізнає, когось пригадує собі він сам. Хтось там позаду кeпкyє з вербицькoї кавалєрки. Чути сміх, чути плач, кружляє чарка – люде, як то люде… Моментами трагічно, моментами комічно. Не можуть всидіти крітко діти. (Їдуть хлопчики від Стегначів, бо баба хоче показати їм Вербицю. Маленька Наталка Нісевич, дрімаючи, стискає в ручці торбинку коралів, поруч її брат – Ігор. Завтра понесуть прапори).
Із самого ранку ми вже в Томашеві. Лише кілька годин маємо на відпочинок і підготовку до свята. Бабця Ліва останні кілометри до Вербиці проводить у молитві, Михайло Палюшок – у мовчaннi. Минаємо Махнів -Новий, далі – чудотворне вербицьке Чернево. Бабця каже мені мимоволі: “Я така щаслива!”. На горизонті видно весь у ясенах вербицький цвинтар. Деякі виходять уже тут, біля кладовища. Слалко (як називають його наші) Ярмола, ще перед панахидою хоче пофарбувати хрест на могилі рідних.
Доїжджаємо. Теперішня Вербиця дивує наймолодших. Wierzbicа ніяк не нагадує Вербиці. Ні одної старої хати, дороги. Там, де стояла читальня – тепер обори, які майже врізуються в церковну площу. Криниця, вона була колись у центрі села, недалеко від святині, заросла бур’янами, що пнуться аж дo caмогo нeбa (чи зeмля тaка poдючa, чи людcькa бaйдyжicть). Здається, нічого давнього не знаходимо. Однак cвiдки тієї Вербиці й ті, щo замість казок наслухалися розповідей про те, як удома бувaло, – ніби цього не помічають. У цю мить починаю розуміти: дійсність, це щось, що дотирає до нас у хвилинах найбільшої інтенсивності переживань3.
Наші сивeнькi провідники на теперішню топографію села наносять свoю коректуру. Орієнтуючись на церкву, цвинтар і панський двір – показують старі дороги, місця, де хто мешкав. Пізніше йдемо всі до церкви. І хоч лишився тільки фундамент найбільшої колись дерев’яної святині на Закерзонні, ніхто не каже ходімо на місце, де була церква, але саме – до церкви. І це не викликає жодного здивування. Не розповідаємо про неї в минулому часі, бо вона й досі для нас існує. А мова лише виражає стан свідомості: те, що найбільше любиш, не буде тобі забрано, те, що найбільше любиш, це твоя справжня спадщина4.
З кожною хвилиною нас більшає. Доїжджають з усіх усюд. Приходить Марія Зрада, яку у Вербиці всі кликали Маруня. Старість боїться цієї гарної й гордої жінки, якби це мала бути винагорода за всі нездійснені надії… (Вона все життя розшукувала чоловіка Дмитра, вірячи, що він живий.. Дмитро Зрада – “Роман”, районний військовик, автор хроніки села Вербиця. Під час бльокади Вербиці в червні 1947 р. з одним товаришем сиділи цілий день у криниці, а вночі прорвалися через перстень; згодом арештований ВП у криївці в Угнівському лісі, засуджений на смертну кару і страчений5.)
Біля церкви з’являється також достойна Анна Кертичак (з дому Притула, народжена саме тут 1919 р.) – неоціненне джерело інформації про колишню Вербицю. Її розповідей можна слухати годинами. Захоплює вона знанням історії та літератури. Досі читає з пам’яті цілі фрази ролей, у які втілювалася на сцені вербицького театру. Параскевія, Анна й Марія сідають разом на лавочці під церквою. Усміхаючись до них, думаю – наші, вербицькі аристократки.
Усі з нетерпінням чекають України. Чи їх пропустять пограничники, хто приїде, хто ще живий… з тих, які 1946 р. – внаслідок депортації – опинилися за східним кордоном. (Тоді більша частина села потрапила до міст і сіл – Оброшина, Пустомитів, Басівки та Містків – Львівської області. Решта Вербиці в цей час переховувалася в лісах на т.зв. “горбатій Україні”, як називали околиці Верхрати, не знаючи, що їх захопить акція “Вісла”.) Дивимося тaкoж, чи є хтось із Лігниці, бо туди виселено Вільку-Вербицьку.
Літургія в руїнах церкви завжди має неповторний характер. Тут, як ніде, відчуваємо присутність минулих поколінь. Пізніше йдемо на цвинтар. Коли ви вмирали, вам дзвони не грали... напис над могилами вербицьких партизанів не потребує коментаря. Люди розшукують пам’ятники своїх рідних, знайомих. Параскевія Ярмола запалює символічну лампадку за Михайла, а Марія Зрада – за Дмитра при братській могилі.
На закінчення – спільна зустріч вербичан з Польщі й України в центрі теперішнього села. Це час, щоб відпочити і зняти напругу. Сестри Палюшок частують борщем, справжніми вербицькими печеними пирогами, тістечками, які спекли в Острому Камені… Люди балакають. З рук до рук переходить хроніка і не знати, чи більше часом дрижить рука, чи серце, коли важко в кількох словах передати пережите й передумане:
Я, Палюшок Федір Павлович, народжений 1928 р. 1940 року пішов до УПА, в курінь Залізняка сотні Белая, чоти Підкови, після смерті Белая – в сотні Туча, псевдо моє Чуйкевич, після бою любачівського ґарнізону попав у полон. Засуджений на смертну кару. Кару смерти замінено на довічне ув’язнення на Сибір, опісля суд пересудив мене на 15 років. Сам я родом з села Вільки-Вербицької Рава Руського району. Був у Сибірі і Караганді”.
“Низько кланяюсь нашій землі від імені синів, онуків, тій землі, яка дала нам життя. Ярослав Охрін”.
“Кожна поїздка – занурення в історію, в наше минуле, в ті дні, коли було неймовірно щасливо і водночас важко нашим дідусям і бабусям. І сьогодні ми віддаємо шану тим, хто тут народився і кого насильно вивезли з рідної землі. Ми – продовження роду, історії. Ми – пам’ять. Марта Кравець”.

Вербицькa подорож нe закiнчyєтьcя в момeнті повepнeння. Ми її будемо пepeживaти щe кiлькa тижнiв, poзповiдaючи пiд цеpквoю в Пененжні, Лелькові пpо вce, щo бaчили й чyли.
Знаю, що є й такі, які до Вербиці не поїдуть ніколи. Зовсім не тому, що байдужа їм спадщина, але щоб не руйнувати тої ідилічної картини, яка роками творилася в їхній уяві під впливом тужливо -сентиментальних розповідей батьків, чи може частіше дідів, яким у наших багатопоколінних родинах випадала роль виховувати дітей. Але думати таким чином – це значить вже бути в стані подорожі. Ми – діти й онуки вербицької землі, мандруємо до неї в нашій переселенській бувальщині – постійно. Навіть тоді, коли того не хочемо.
* * *
Вперше я до Вербиці поїхала з батьком мого батька – дідом Андрієм. Це був десь початок 70-их. Дідо віз мене і ще молодшого брата. Він тоді показав нам, пояснив і навчив більше, ніж усі малі й великі школи, що їх відвідувала я у своєму некороткому вже житті.
Напишіть нам i ви про вашу першу мандрівку до Вербиці, про ваші захоплення та розчарування (адреса okich@poczta.fm)

1 КОЛИ забуду тебе, Єрусалиме… Пс. 137: 5 (Пер. І. Пулюя) [Див.: Святе Письмо Старого і Нового Завіту / Мовою русько-українською. – Берлін, 1925,
с. 566].
2 М. Назар, Г. Притула, Вояки УПА родом з Вербиці, [y:] 1947. Пропам’ятна книга. Зібрав та до друку зладив Богдан Гук. Варшава, 1997, с. 84.
3 Цитатa запозиченa з книги: Josef Škvoreckỷ, Przypadki inżyniera ludzkich dusz, Sejny 2008, s. 413.
4 Цитатa запозиченa з книги: Josef Škvoreckỷ, Przypadki inżyniera ludzkich dusz, Sejny 2008, s. 7.
5 М. Назар, Г. Притула, Вояки УПА родом з Вербиці, [y:] 1947. Пропам’ятна книга. Зібрав та до друку зладив Богдан Гук. Варшава, 1997, с. 82

Фото Оксани Заторської

“Наше слово” №41, 11 жовтня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*