Наталя Кляшторна ■ РОЗМОВА ■ №42, 2014-10-19

Олександрові Гошилику – дев’ятнадцятий рік. У м. Долині на Івано-Франківщині, де він народився і виріс, його пам’ятають «вундеркіндом» (талановитою дитиною – ред.). На фізичному факультеті Київського університету ім. Шевченка, де він навчався, його знають як активіста і перспективного студента. У добровольчому батальйоні «Донбас», бійцем якого він є, розповідають леґенди про те, як легко «Гашик» виграє в усіх бійців шахові партії. Від листопада Сашко був на Майдані, а в травні став добровольцем батальйону «Донбас». Вранці 2 вересня він з групою бійців вийшов з іловайського оточення.

Поки експерти з’ясовують, хто ж винен у загибелі під Іловайськом великої кількості українських військових, чому розвідка не попередила про небезпеку й чому вони так і не дочекалися підкріплення, пропоную послухати самого Сашка, історію родини якого теж простою не назвеш. Батько Олександра – секретар Долинської міської ради Віктор Гошилик – після смерті дружини виховував сина і двох старших доньок самостійно. Гошилики в Долині живуть лише півстоліття, відколи дідусь і бабуся Сашка переїхали в це місто, рятуючись від нужди і колгоспу. Родовід їхній ведеться з села Чорної у Бескидах, яке тепер є в межах Польщі, а над Тельмановим на Донеччині, куди виселили Гошиликів улітку 1951 р. Тут майорить прапор ДНР.
Розмова з Сашком відбулася через 10 днів після його виходу з іловайського пекла. Нарешті хлопець відновив форму і може без болю ступати ногами по рідній землі… Він відверто розповідає про те, чого боявся і кого остерігався; як вижив там, де шансів вижити майже не було; які настрої населення Донбасу; чому знесилений, без води та їжі, він не наважився прийти до своїх родичів на Донеччині…

Наталя Кляшторна: Ти, Сашо, скільки часу вже не був удома?

Олександр Гошилик: У батальйоні «Донбас» – я від 18 травня. Більшість моїх друзів пішли добровольцями в батальйон «Айдар» захищати Луганщину на початку червня.

Як легко було студентові освоюватися у військово-польовому житті?
Взагалі, я чекав і сподівався чогось гіршого… Думав, після приїзду до Покровського будуть проблеми з їжею, обстріли, воєнні дії з перших днів. Насправді ці два з половиною місяці загартували мене. Я тільки тепер зрозумів, що тоді ще не був готовий воювати.

Чи було щось таке, до чого сам не міг призвичаїтися?
На початках формування батальйону ми не мали зброї. Тільки травматичну і дубинки. Звісно, хлопців це дратувало. Першу зброю здобули в бою. Автомати нам видали у травні.

Ти яку військову підготовку отримав до виїзду в зону проведення АТО?
Мене готували в Новопетрівцях на розвідника. Правда, командир роти сказав, що мені лише 18, а розвідка – небезпечна річ. Тому мене перевели у резерв. Після прибуття в зону бойових дій я попав у мінометний взвод. До того ніколи навіть не бачив, як той міномет виглядає… Справжнім артилеристом я відчув себе вже під Іловайськом.

Ти бачив ворога в лице?
Лише полонених, бо як в артилериста – у мене задачі трішки інші. Найближче ворог підходив до мене за метрів 7–10 під час засідки, але тоді була ніч… Перше бойове хрещення я отримав під Первомайськом під час штурму. Тоді вперше почув свист куль і вперше реально перелякався. Раніше чув, як падали міни. Та осколки не долітали, тому я не розумів небезпеки.

Твоя іловайська історія – коли і як почалася?
Ми заїхали туди автомашинами вночі 17 серпня. Відразу відчули, що тут щось неладне… У нас було завдання зайти з тилу. Ми його виконали. Хлопці, які були з передньої сторони, а це батальйони «Азов», «Шахтарськ», «Дніпро-1», пробитися до нас не могли. Цього вечора я запитав командира, які в нас плани на завтра? Він відповів одним словом: вижити. По нас били «Градами», «Ураганами», гаубицями, «Смерчами» з касетними набоями, робили нальоти з АГСів (російський ґранатомет – ред.).

Під час цієї війни ми дізналися про нові види зброї. «Ураган», «Град», «Смерч». Від одних назв – моторошно…

Так, є різні артилерійські системи. «Град» б’є максимально на 40 км, «Ураган» летить на 50–60 км. Найнебезпечніший «Смерч» – у нього приціл на 70 км. В України установок типу «Смерч» – нема. А Росія ще має установки з касетними боєприпасами. Це тоді, коли вибух відбувається на висоті. Якщо точно вистрілили в ціль – шансу вижити практично не лишається. Касетні боєприпаси заборонені міжнародними конвенціями. Але під Іловайськом проти нас наші противники використовували саме їх.

Ви під час відходу потрапляли на очі місцевим мешканцям?
У порожні села, які були на лінії фронту, заходили сміливо. Спали в порожніх хатах. А взагалі намагалися уникати місцевих. Траплялося різне. Якось зайшли в село по воду – нарвалися на засідку. Тоді дійшли до одного хутора, думали, він порожній, а там теж засідка: їх п’ятірка, нас – дев’ятка. Ми мали боєприпаси, почали відстрілюватися.
Я останнім покидав позиції. Так прикрив відхід наших… Потім ми мусили змінити маршрут: замість у Комсомольськ, ми йшли до Василівки… Росіяни не могли нас вислідити, бо ми мали GPS. Це американська технологія, американський супутник. Були групи, які мали тільки карту. І також пробивалися. Вони йшли просто на захід, не минаючи сіл. Власне, ми зустріли таких хлопців і виходили вже разом з ними. Нас було четверо і їх п’ятеро…

А як було з найнеобхіднішим – вода, харчі… Ви півтора тижня перебували в оточенні…
Запаси всі закінчувалися. Рятувались тим, що знаходили на городах у селах. Виручав цукор. Я не п’ю чаю з цукром, тому мав невеликий запас у кишені. Ми постійно в русі, у напрузі. Потрібна була енергія. Ще вітаміни мав. Так і трималися.

Олександре, маєш родичів у Донецькій області. Вони живуть відносно близько до тих місцевостей, які називаєш. Ти не мав наміру піти до них? Ви були вже виснажені до краю…
Можливо, ми б і пішли на Тельманове, де мої рідні. Але до того часу владу там зайняли «сепари». Це було небезпечно. Крім того, мої рідні – проросійсько налаштовані. Не знаю, як би вони мене зустріли… Але я не міг ризикувати ще й вісьмома людьми, з якими я йшов.

Ти з яким зустрічався ставленням до української армії на Донбасі?
Коли ми потрапили до Артемівська (місто на півночі Донецької області), то там відчувалося, що добра половина місцевих виступає за Україну. До нас підходили люди і просили, щоб ми взяли Донецьк, де в небезпеці були їхні діти й онуки. Та були також випадки, що місцеві нас просто здавали противникові. Тоді доводилося приймати бій…

Це правда, що на боці бойовиків воюють іноземні найманці?
Особисто я зустрічав одного словака. Наші взяли його в полон. Він говорив ламаною російською, що був добровольцем, не найманцем. Його запитували, чого він сюди прийшов? Він казав, що хотів допомогти ДНР, бо вони не мали чим воювати. І це після того, як вони накривали нас «Градами» й «Ураганами», як заходили колони танків. Цей чоловік в іншій жив реальності, яка не мала нічого спільного з дійсністю.
Росіяни ще використовували такий протитанковий вогнемет «Шмель», дуже небезпечний, він усе випалює і теж заборонений міжнародними конвенціями. Після одного бою ми дістали його від «сепарів». Як трофей.

Ви мали зв’язок з командирами під час виходу?
Ні. Одні загинули, інших взяли у полон. Або ми не знаємо досі про їхнє перебування. Втрати великі, серед командирів також… Ми контактувалися хіба що з друзями з батальйону.

Ви коли вперше відчули, що вже вийшли з оточення?
Це було вранці 2 вересня біля Василівки. Ранки вже стали дуже холодними. Тоді ми вперше розклали багаття. Сиділи і грілися, не боячись, що нас хтось помітить і буде переслідувати. Ми вважали Василівку нашою, та це ще було не так…

Ти виходив разом з людьми старшого віку? Вони також із Західної України?
Так, всі були старші, лише двоє – майже мої ровесники, трохи старші. Я був один із Західної України. Інші були з Донецька, Запоріжжя, Києва, Харкова…

Отже, з вашої групи вийшли всі?
Так. Ми вирвалися. Я та сімох моїх побратимів, зі зброєю і комплектом боєприпасів. Ще один хлопець тепер у безпечному місці. Поки що він не з нами. Серед нас був один «трьохсотий» (300 – поранені, 200 – убиті; походження цифр із часів Афганської війни. Так називали транспорти з солдатами, які поверталися – ред.). Хлопця поранило осколками в праву ногу. Проте це йому не завадило пройти 80 км по бездоріжжі. Коли поруч з тобою воюють такі люди, про поразку навіть не задумуєшся.

Ти пишеш вірші. Раніше мало хто знав про ці поетичні спроби. Тебе нині цитують не лише друзі і знайомі. Ось останній вірш:
«Знайшовши вихід, ти, нарешті, вийшов.
Життя своє у тілі ти зберіг.
Та безліч тих – хто без надії згинув,
Ще більше тих – хто із надією поліг…»
Вірші я почав писати ще до війни. Під впливом однієї дівчини. Писав останнім часом більше віршів, бо прозу на листку не напишеш. Я мав блокнот, куди їх записував. Але він загубився. Просто випав з кишені, коли ми йшли на Іловайськ. Щось з віршів залишилося в батька, щось є в неті (Інтернеті – ред.).

Відомо, що батальйон «Айдар», який воює на Луганщині, поніс великі втрати. Ти маєш контакт із хлопцями?
Так. Мої друзі з «Айдару» всі живі. І це тішить.

Ти, мабуть, тепер приступиш до навчання в університеті – як всі українські студенти?
Ні, я взяв академвідпустку. Я повертаюся в батальйон.

Щоби боротися до кінця?
А хіба ми маємо вибір? ■

Поділитися: