Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №33, 2019-08-18

Нащадки жителів села Терка (Ліського повіту, Підкарпатського воєводства), рідні яких були розстріляні та спалені в 1946 році в одній із хат, домагаються перенесення їхніх останків до збірної могили на цвинтарі. Інститут національної пам’яті досі не погодився на проведення розкопок у місці, де стояла хата. Рідні бояться, що на місці загибелі невдовзі почнуться будівельні роботи.

Похоронили, але не всіх

– Будівельні роботи проводяться щораз ближче біля місця, де знаходилася хата, у якій були вбиті українці. Зовсім недалеко вже є новий будинок. Добре, що Об’єднання українців у Польщі повідомило війта ґміни Соліна про цю справу. Тепер, якщо війт дасть згоду на забудову наступних ділянок, мусить бути свідомий, що під землею можуть знаходитися останки людей, – говорить нащадок жителів Терки Іван Левицький з Перемишля, який займається справою.

Трагічні події відбулися на початку липня 1946 року: солдати 8-ї дивізії 36-го командування військ прикордонного захисту у Волковиї масово вбили понад 30 жителів української національності. Більшість із них, зокрема жінки та діти, були спалені заживо в одній із хат. – Там згоріла моя прабаба. Тіла й залишки загиблих зібрали й завезли поховати на цвинтар, – говорить українець. – Нині вони спочивають у могилі на цвинтарі в Терці. У 1985 році колишні жителі села та їхні нащадки встановили там пам’ятник. На ньому написані 33 прізвища. Прізвища є. Але чи всі жертви трагедії дійсно там спочили?

Правда – під землею

З різних джерел відомо, що 8 або 9 липня в хаті Михайла Зубаля розстріляно 28 осіб української національності. Наймолодша мала 3 роки, найстарша – 90. Зі спогадів Ярослава Вайди (вуйка пана Івана, колишнього жителя села) можна дізнатися, що не всіх поховали. Зі свідчень українця, якому було тоді 10 років, довідуємося, що в підвалі хати лишилися догорати тіла восьми осіб.

Про це можна прочитати і в листуванні між Іваном Вайдою та Ярославом Копчаком, який також був свідком вбивства і вивозив тіла із місця пожежі. У листі Копчака до Вайди за 19 липня 1992 році читаємо: «Чи можна було б (…) останки (кістки) перенести з хати (хата згоріла, але це місце можна віднайти, це була остання хата у горішнім кінці села). У саме цій хаті ми разом зі співжителем села Володимиром Юрохом (живе зараз у Круклянках в Ольштинському воєводстві) за наказом війська у невеликій ямі на картоплю „закопали” близько вісім осіб (більше не змістилося) і попалені тіла засипали попелом. Точно не знаю, але думаю, що ця спільна могила надалі там знаходиться. Йдеться про це, щоб людей (тіла – ред.), які там похоронені, перенести біля церкви до спільної могили. Як вже я тобі казав, решту помордованих, приблизно 15-17 осіб (обвуглених) ми поклали на дві фури і поховали біля церкви». Цей лист є поміщений у книжці «Сałopalenie» авторства Богдана Гука.

У 1998 році, після звернення Головної управи ОУП, слідство у справі вбивства в Терці відкрив відділ Комісії з розслідування злочинів проти польського народу в Ряшеві. Проте в її документах не було свідчень Івана Вайди. Іван Левицький зазначає, що до села приїжджали представники ІНП і розпитували мешканців про події липня 1946 року.

Одна справа – питати жителів села, котрі тоді дійсно жили тут, проте переважно мали 2–3 роки й знають цю історію з розповідей. Зовсім інша – свідчення очевидця, якому в той час було 10 років, і він пам’ятає більше. Тому проведення дослідження та ексгумації на місці загибелі українців необхідне. Якщо не буде розкопок, то не дізнаємося правду, не зможемо поховати своїх предків, – вважає житель Перемишля. Слідство закрито у 2005 році.

Звернення об’єднання

У липні цього року до війта ґміни Соліна Адама Пйонтковського звернулося Об’єднання українців у Польщі. «Ми хотіли б отримати інформацію, чи на місці трагедії на ділянці, яка згадується в документах, плануються якісь інвестиції та будівельні роботи», – пишуть до війта діячі ОУП. Автори листа інформують, що не вперше звертаються до різних установ державної адміністрації та інституцій, які займаються питанням увічнення жертв війни та репресій.

Ще в 2003 році тодішній секретар ОУП Петро Тима направив листа підкарпатському воєводі Янові Курпі з проханням провести ексгумацію. У документі він нагадав про спогади Ярослава Вайди та про те, що у справі велося слідство. З відповіді воєводи можна дізнатися, що було проведене опитування серед жителів ґміни, але ніхто не пам’ятає подробиць подій 9 липня 1946 року, а місце спаленого будинку не встановлено. Наступний лист направлений до Мірослава Пшевозніка, який тоді був заступником голови відділення суспільної політики Підкарпатського воєводського управління. Здається, завдяки інтервенції ОУП у польському консульстві в Торонто надати свідчення міг Ярослав Вайда.

У 2010 році ОУП написало листа до секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Польщі з проханням надати інформацію про результати слідства. З відповіді українці довідалися, що ніхто не знає терміну закінчення слідства.

Заручники історичної політики?

Ексгумації домагаються члени сімей вбитих у Терці, які у грудні 2016 року написали листа до Ярослава Шарека, голови ІНП Польщі. «Минуло 70 років після трагедії, а справа гідного християнського поховання наших близьких надалі лишається відкритою. Серед жертв знаходяться наші рідні», – пише в документі Іван Левицький. До листа прикріплено, зокрема, заяви кільканадцяти осіб, батьки або діди яких були вбиті 9 липня 1946 року.

Іван Левицький отримав відповідь тільки в cічні 2018 року. У ній написано: «Маємо надію, що у 2018 році нам вдасться перебороти труднощі в польсько-українських відносинах щодо питання розкопок, ексгумації та увічнень». Нині вже знаємо, що консенсусу між Україною та Польщею у справі розкопок немає.

– Можливо, тепер хочуть використати нашу справу для отримання можливості проведення розкопок на Волині, – замислюється житель Перемишля і додає: – Тільки що ми, громадяни Польщі, маємо спільного з ексгумаціями в Україні? Ми хочемо ексгумувати своїх рідних у Польщі.

Слід додати, що його мама – Галина Левицька (з дому Дяк) зверталася у 2008 році до Святослава Шеремети, секретаря Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті України. Відповідь прийшла, проте справа не зрушила з місця. Другим місцем, де було зроблено запит на ексгумацію в Польщі, стало село Сагринь. Запит був поданий д-ром Григорієм Купріяновичем під час одного із засідань Спільної комісії уряду та нацменшин. Директор Адам Сівек, тоді член Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва, запитав: «Навіщо?».

Дехто хоче забути

Іван Левицький був на цвинтарі в Терці в кінці липня цього року. Відновив прізвища на пам’ятнику, які вже майже стерлися. – Тепер видно ці 33 прізвища. Проте варто було б, можливо, зробити нову табличку. На старій є лише список загиблих і напис: «Загинули трагічною смертю». Там поховані ті, кого забрали зі спаленої хати, та кілька осіб, застрелених біля інших будинків у селі. А може, варто написати правду, додати, від чиїх рук вони загинули, – замислюється українець. Він не приховує, що найголовніше – це проведення ексгумації.

– Знаю, що люди по-різному реагують на такі справи. Дехто не хоче мати нічого спільного з цими подіями. Прагне забути. Навіть у моїй сім’ї, коли померла тітка, то всі її вишивки, яким могло бути більше ста років, родина поклала в домовину й поховала разом із померлою. Так зникає старий світ, – говорить Іван Левицький. Він збирає матеріали про село, старі документи, спогади та хотів би, щоб вони збереглися у якомусь книжковому виданні. Хотів би також, щоб на кладовищі, де колись стояла церква, поставили хрест і прикрили дахом дзвіницю.

– Цвинтар є власністю римокатолицької парафії. А зараз помінявся парох, тому знов треба буде чекати, поки він ознайомиться з парафією. Такі справи вимагають часу й допомоги нащадків тих, кого переселено з нашого села, – зазначає українець. Іван Левицький пригадує, що жителів Терки виселяли неподалік міст Старґард (Західнопоморське воєводство), Ольштин (Вармінсько-Мазурське) та в Україну.

***

Осіб, які хочуть зв’язатися у справі Терки з Іваном Левицьким, можутьнадсилати інформацію на редакцію тижневика з допискою (Терка).

Фото Павла Лози

Поділитися: