Ярослав Присташ ■ ІСТОРІЯ ■ №1, 2013-01-06
Проходять роки і змінюється спосіб святкування Різдва. Тепер маємо більше комерції, головний – релігійний чинник – сходить на другий план, а звичаї зимових урочистостей стають мілкішими і врешті остаються тільки їхні залишки. Шкода.
А як ми святкували, наприклад, літ так із 25 тому? Я тоді в 1984–88 роки вчився в ІV Загальноосвітньому ліцеї. Ми навіть «відробляли» свята в суботи, щоб із навчальною програмою не запізнюватися, адже на кожен навчальний предмет були виділені стислі години. Потім годі наздогнати, а попереду ж – атестат зрілості.
Ще перед Різдвом ми мали у своєму класі День св. Миколая. Точніше, кожен з нас ним був: дарували один одному подарунки, вирішуючи жеребкуванням, хто кому й що дарує. Спільно встановлювали максимальну суму на подарунок. Скільки при цьому втіхи й сміху було…
80-ті роки стали часом купування продуктів «по картках». Батьки давали нам наші пайкові талони, їдальня в гуртожитку брала м’ясну частку до спільного казана. Нам лишалося на шоколад (точніше, шоколадоподібні вироби) або на… цигарки чи алкоголь. Але навряд чи продавці дали б нам такі вироби – хоч тоді контроль був значно меншим. Та й ми не дуже квапилися подорослішати, за деякими винятками.
Щоб обійти «талонну» торгівлю, був шлях, яким усі учні гуртожитку на вул. Хойновській користувалися. За муром, поруч із гуртожитком, стаціонували радянські війська. Так склалося, що вікна нашого дому протягом чотирьох років навчання виходили на їхній внутрішній торговельний центр. Там без талонів можна було купити всі продукти, які вони привозили з Союзу: цукерки, шоколад, спортивне взуття, м’ясо, зошити, згущене молоко, какао, каву (після такої концентрованої кави, яку пили з бляшанки, нас по стінах носило) тощо. Ну, хоча б така користь з імперії – в добу економічної кризи, яка в Польщі безнастанна. Одначе, якось не тужу за старою системою, хоч теперішня також нелегка.
«Ми – школьнікі», – нахабно говорили учні радянським солдатам, які стерегли проходу до «обітованої землі». Деякі розгублено пропускали, інші знали, що ми з «украінской школи» і нам потурали, а деякі пильні – не пускали. Ми придивилися, хто нас пускав, і приходили саме на їхні зміни. Зате різкими до нас були офіцери, які нас виганяли навіть з-під прилавка з добром.
Як ми їхали додому, а це нечасто було – чотири рази на рік, – то везли братам і сестрам бляшані автомашини (оце був подарунок, коли малюкам очі світилися з радості!), п’ять кілограмів цукерків (здебільшого українських: «ромашка», «мак», «грильяж», «каракуми»), шоколадки, навіть годинники, якусь кухонну техніку… Саме так дбала радянська система про своїх солдатів із сім’ями на закордонних «місіях», даючи їм те, чого не дістати в Союзі.
З дому, звичайно, верталися з повними наплічниками м’яса, смальцю з цибулею та шкварками, новим одягом. Хоч була тоді біда, св. Миколай щедро нас обдаровував.
Після повернення – гайда на села колядувати. Колеґа з підлігницького села організовував колядників, а ми в лемківських хатах дерлися на весь голос, хвалили святе дитя і лякали дітвору чортом. Задоволені, верталися зранку до гуртожитку з повними кишенями. Інша група колядувала по Лігниці серед своїх.
Одначе трапився 1988 рік, коли ніхто з учнів, яким було далеко додому (мені і деяким колеґам – 600 км) не поїхав на спільну святкову вечерю до батьків. Різдво випадало на середину тижня, а тут – робочий день, ще й «комуна» за вікном та за нами спостерігали «пильні й чесні» громадяни соціалістичного раю… Їхати не було як, треба було вчитися. Деякі дівчата сльозу витиснули, хлопці ходили похнюплені.
Учителі з допомогою учнів – щоб учнівській братії не було сумно – організували нам спільну Святу вечерю. Навіть не пам’ятаю, чи на столі були якісь святкові страви: мабуть, так. Була риба, кутя. Пам’ятаю зате атмосферу піднесеності. Деякі хлопці з нашої «колгоспної» кімнати (9–11 ліжок) старалися дотримуватися звичаїв, які винесли з дому: посилено постили, перед вечерею купалися тощо. У їдальні стояла прибрана ялинка.
Весь гуртожиток з піднесеним настроєм сходив до їдальні, де всім одночасно важкувато було поміститися. Та все ж – усі святково одягнені, причесані. Після молитви чергові приносили страви, а ми колядували. І це спільне колядування, спільний Святвечір єднав нас. На бік ішли хлоп’ячі чвари (що при такому згущенні душ на квадратний метр не було важко). Усі згідно, урочисто, належно святкували Різдво.
А зранку – до школи, зі школи – зразу до церкви. У школі вчителі якось так промовляли… «людським голосом», що дійсно відчувалося свято. Треба визнати, що священики, хоч і гостювали в римо-католицькому костелі, вміли пристосувати години богослужінь також до учнівських потреб. Треба віддати належне вчителям, які замість того, щоб вдома в сімейному теплому колі споживати кутю, залишалися з нами в гуртожитку.
Така практика спільного Святвечора в лігницькій школі була не першою. Перед нами були ж учні в цій же школі. Так що ми не єдині досвідчили на своїй шкірі комуністичний порядок. ■
