Уже сама назва заходу привернула увагу багатьох. Додали колориту зустрічі й цікаві ведучі – знавець лемківських традицій Анна Кирпан та Орест Шуплат.
– Кожен чоловік і жінка мають свою неповторну історію кохання, але водночас кожен етнос має певну характерну ментальність, модель поведінки, і своє… кохання, – веде розповідь А. Кирпан.

– Ось кажуть, що люди, які живуть у горах, більш запальні, а ті з рівнин – меланхолійні. Щодо лемків, то вони, хоч і романтичної натури, не мали надто багато часу на кохання, бо гірське рільництво вимагало важкої і постійної праці.

Знайомилися молоді люди, приглядалися один до одного на “вечурках”, які влаштовували переважно восени й узимку. Це – своєрідний молодіжний клуб, де можна було ближче познайомитися. Там не лише жартували, співали чи танцювали, але й працювали. Дівчата переважно пряли, бо в гурті веселіше. Все було гарно і пристойно, кохання було чисте, а якщо дівчина до весілля завагітніла або й дитину народила, то це була неабияка подія, про яку говорили довго в кількох селах.
Розповідали на вечорі й про лемківський одяг, який підкреслював красу дівчат і юнаків та відігравав не останню роль при залицяннях. А що вже красивим був весільний народний стрій! Молодята виглядали так гарно, наче б були з королівської родини!
Залицяння хлопців не обходилися без жартів.
– У нашому селі Бонарівці був ще такий звичай, як “сьмітикы”, – згадує пан Шуплат. – першого дня Різдвяних свят, як лише починало сутеніти, збиралися хлопці колядувати в хатах, де були неодружені дівчата. Спочатку колядували під вікном, а, зайшовши до господи, розкидали по підлозі принесену зі собою солому. Не всі батьки гарних панянок були раді таким “колядникам”, тому хлопці добре придивлялися: і тим, хто гарно їх приймав, подавав частування, смітили мало. А хто не був радий ватазі, тому могли так насмітити, що прибирали ще довго. А якщо в якійсь хаті була не дуже гарна дівчина, яка обов’язково наступного року мала вийти заміж, хлопці крутили перевесло з соломи, яку принесли з собою. Такі ж перевесла могли розвісити високо в саду між деревами. Робили це молодші хлопці, а старші в цей час сиділи в хаті з дівчатами, колядували та жартували. А наступного дня всі разом ішли до церкви.
За словами А. Кирпан, збитки родинам, де були неодружені дівчата, могли бути й досить жорсткими з сучасного погляду. Наприклад, молодики могли легко заткнути димар або за кілька кілометрів переносили громіздкий дерев’яний туалет і ставили його на найвиднішому місці. Згодом ґазда мусив просити родичів або знайомих, щоб допомогли йому повернути “споруду” на місце.
Під час організованого в Івано-Франківську вечора представлено різноманітні видання про українську етногрупу, звучали записи лемківських пісень про кохання. “Я не здивуюся, якщо після нашої зустрічі з’являться наукові дослідження на цю прекрасну тему”, – підсумувала А. Кирпан.

“Наше слово” №11, 11 березня 2012 року {moscomment}