Книжкове сусідство або як миритися з сусідами за допомогою книги?

Олександра Іванюк ■ КУЛЬТУРА ■ №5, 2019-02-03

24 cічня стартував новий сезон зустрічей Літературного клубу «По-сусідськи», які відбуваються щодругого четверга в Українському домі у Варшаві. Під час зустрічей українці й поляки читають та обговорюють книжки, які стосуються їхньої історії, сучасності та зачіпають близькі обом народам теми: історичні пертурбації, розпад радянської імперії, польсько-українські стосунки, акція «Вісла», події на Волині тощо.

äìãúíìêÄ Фото зі сторінки Українського дому на Фефсбук

Невипадково темою цьогорічного Книжкового Арсеналу (щорічного міжнародного книжкового ярмарку в Києві) буде сусідство, а отже розмірковуватимемо про те, якими ми є в очах сусідів, зовнішнього світу та як сприймаємо інших? Якими в наших очах хочуть бути наші сусіди? Як ми самі розповідаємо їм про себе? Ці питання ми, учасники Літературного клубу «По-сусідськи» у Варшаві, ставимо собі вже майже два роки, відтоді як відбулася перша зустріч зграйки небайдужих до книжок варшав’ян, серед яких опинились українці, поляки, росіяни, білоруси, французи, англійці, американці, євреї. У такому багатокультурному середовищі стає по-справжньому зрозуміло, наскільки інакше можна дивитися на ті самі речі, що перестають бути очевидними саме тоді, коли кожну дрібницю – іноді слово, іноді історичну подію чи постать – потрібно пояснювати іншому. І геть несподіваним виявляється, що це, на перший погляд, нерозуміння один одного, намагання нашвидкуруч зліпити чи поглибити вже існуючий стереотип або навіть ворожа налаштованість супроти іншого – мають зворотній бік. Це може бути дзеркалом, яке дозволяє обом сторонам зрозуміти щось про себе та про побачене. Що для цього потрібно? Готовність слухати іншого, бажання розповідати про себе і… книжки.

Пам’ятаєте часи, коли книжка була приводом для знайомства або сварки, якщо дії героя роману викликали дискусії чи ідеологічні суперечки? Навіть приятеля можна було втратити через такі розбіжності чи загублену книжку. Тепер, коли будь-що можна знайти в Інтернеті, а small talk усе рідше починається з речень: «Ось вчора завершила „Війну, яка нас змінила” Пєньонжка» або «Як вам остання книжка Бондаря, Агапєєвої чи Рафєєнка?» – книжки все рідше стають приводом для обміну думками й поглиблення якоїсь важливої теми. Коли ж розмова таки завертає у бік книжок, то говорять про них зазвичай так: сподобалося/не сподобалося, не могла відірватися/не могла змусити себе дочитати, суперкнижка/ відстій. А книжки – вони як люди – не витримують поверхових оцінок, а через хибне перше враження можна проґавити щось справді виняткове. Попри те, що наше життя стає щоразу динамічнішим і більш розпорошеним – книжки, як і раніше, вимагають неподільної уваги, зусиль, концентрації і відчуття важливості. Та найбільше вони потребують розмов про них, розмірковувань, гарячих дискусій і емоцій, адже завдяки книжкам можна розговорити не лише симпатичного колегу на роботі чи загадкову дівчину в метро, а й сусідні народи. Зрештою, не лише сусідні.

Ідея наших літературних зустрічей полягає в тому, що на тлі загострення історичних суперечок поміж поляками й українцями, що, зокрема, виливається в посилення хейту, продукованого фабриками тролів, нерозумними політиками й підживлюваного емоціями звичайних людей, – ми розмовляємо з сусідами. Про нас, про них, про інших, про спільне й відмінне минуле, про те, чого нас навчали у школі, а що «забули» згадати; про те, що розповідав дідусь, який дійшов до Берліна, чи бабуся – партизанка повстанської армії. На це сусіди розповідають власні родинні історії, про спалені села, про замордованих на Волині пращурів чи про українців, які рятували, про євреїв, яких здавали/рятували й ті, й інші, про тоталітаризм тут і там, у нас і в них, про те, як ми думаємо, – думають вони і як вони думають, – думаємо ми. Такі розмови не попровадиш в перерві на каву в офісі або на автобусній зупинці, хоча спроби такі є, і щоразу частіше вони закінчуються мордобоєм. Натомість на такі теми добре розмовляється після прочитання важливої книжки на кшталт «Кулемети й вишні» Шабловського, «Часи секонд-хенд» Алєксієвич, «Імперія» Капусцінського, «Схід» Стасюка чи «Український палімпсест. Розмови Ізи Хруслінської з Оксаною Забужко».

Книжки – це як маленьке прожите життя, біль і страждання, гумор і парадокси якого дозволяють таки сісти й послухати іншу людину, навіть якщо тобі здається, що вона помиляється у своїх оцінках історії. Можна помилятися в оцінках, не погоджуватися щодо інтерпретації історичних подій чи підважувати кількість загиблих, але історія кожної родини – це те, що людина проносить крізь усе життя. Ці історії варті, щоб їх почути. А почути їх хочеться саме тоді, коли є контекст і коли вас у цю хвилину щось єднає – наприклад, щойно прочитана й спільно пережита книжка, яка викликає емоції, емпатію, співчуття й бажання знати більше, навіть якщо це вимагає вийти за межі комфортної дотепер «правди», де нас завжди кривдили, а ми завжди були жертвою.

Книжки нас також нерідко сварять, розкидають у різні боки, загострюють конфлікти, роз’ятрюють рани та піднімають дражливі теми. І саме тоді особисті історії і готовність вислухати іншого стають терапією, після якої приходить полегшення. Найбільш емоційною в цьому контексті виявилася дискусія щодо книжки «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» Шабловського, куди прийшло багато українців і поляків, які почали дискусію зі слів «А про що з вами, українцями/поляками розмовляти?». Але ж прийшли, книжку прочитали й побачили, що розмовляти не лише є про що, але є з ким і як. Після того як перші сильні емоції з обидвох сторін вщухли й учасники дискусії почали потроху відкриватись із власними історіями, – атмосфера значно розрядилась і почалася розмова: болісна, відверта, жорстока, складна. Але вона була, й розходилися ми в зовсім іншому настрої, ніж прийшли.

Хороші книжки – не лише чудовий привід поговорити про речі складні й важливі. Це також щеплення від пропаганди й потоків дезінформації, адже в людини, яка читає, формується відповідний смак, вразливість та імунітет до спроб затягнути її у фейкову реальність. Люди, які читають, набагато менше піддаються всілякого роду маніпуляціям, їх не приваблюють прості відповіді на складні питання, вони готові докласти зусиль, аби бачити відтінки й розібратись у нюансах. Їх не цікавить перероблений продукт, вони шукають власні стежки до розуміння складних явищ. Як сказав нобелівський лауреат, найтяжчим злочином супроти книжок є не цензура чи спалення їх на вогнищі. Найгіршим злочином є їх нечитання. За злочин цей людина розплачується всім своїм життям. Якщо ж цей злочин робить народ, то він платить за це своєю історією.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*