Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №42, 2019-10-20

Традиційно, коли за календарем закінчується спекотне літо, розпочинається гаряча осіння пора українських книжкових новинок. Адже багато з них автори готують до двох українських літературних фестивалів-титанів: «Меридіан Черновіц» та «BookForum» (стаття про останній невдовзі з’явиться на сторінках нашого видання).

Книга львівської есеїстки, медіадослідниці, поетки, журналістки Марії Титаренко побачила світ якраз на стику серпня й вересня. Мов стиглий літній фрукт, вона врешті впала в долоні всім, хто її очікував. Творилася ж збірка есеїв «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» поступово. Велику частину текстів авторка написала навесні 2018 року в Карпатській літературній резиденції. Вона існує вже декілька років у мальовничому відпочинковому комплексі «Таор»; її метою є створення в горах комфортних для авторів умов праці для реалізації їхніх творчих задумів (більше про Карпатську літературну резиденцію можна прочитати у № 19 «НС» від 13 травня 2018 року). Згодом письменниця дописала решту текстів і створила з них цілісну книгу, яку Видавництво Старого Лева охоче взяло до друку.

Що ж такого особливого у збірці «Комунікація від нуля. Есеї для Мані»? Чому варто звернути увагу саме на цю літературну новинку? Часто для книжок визначають цільову та вікову аудиторію. Якщо уявити читача для конкретної книги, хочеться написати: від 0 до 101 року – усі, хто дихає та думає, хто любить пізнавати світ у собі й довкола себе. Одразу ж варто пояснити, чому так визначаємо реципієнта книги. Марія Титаренко в «Комунікації від нуля», власне, пише про комунікацію навіть не від старту життя, а від передстарту. Авторка звертає увагу на те, що комунікувати можна – й навіть треба – з дитинкою, коли вона ще в утробі матері, та зазначає, що народжується дитя не в момент пологів, а в мить свого зачаття. На прикладі будування відносин зі своєю першою донечкою Манею, письменниця дотепно, щиро, доступно ділиться з читачами неймовірно цікавими прикладами комунікації дорослих і дітей, дітей з іншими дітьми, врешті чи не найважливіше – розкриває нам очі на те, як дітки вчаться взаємодіяти між собою та з оточуючим світом.

Есей за есеєм, Марія Титаренко наново відкриває нам чарівну країну дитинства, яку, на жаль, ми – дорослі, часто призабуваємо за щоденними клопотами, рутиною та проблемами. Забуваємо, як це трепетно – щодня пізнавати щось інше, не боятися нового досвіду й знань, не переживати за те, як ми виглядаємо з боку, а головне – не мати страху помилятися. Дорослі з віком втрачають безпосередність, щирість, уміння сміятися від душі, як це роблять діти, бути відкритими до інших, як це вміють діти, і врешті поступово починають часто обманювати себе та інших у різних ситуаціях. Діти ж не вміють ще маніпулювати, їхні серця – добрі та відкриті. Саме в них ми можемо повчитися більше довіряти Всесвіту довкола нас, нашим ближнім і собі також.

Кожен текст авторки – окремо завершений, логічно побудований есей, що має якусь основну думку, проте ці твори, складені всі разом, як пазли, складають цілісну картину викликів, проблем, змін сучасної епохи, котра розвивається надто стрімко, і людини в центрі цієї епохи. Людини дорослої, яка пробує щодня боротися зі стресом від надміру інформації, осягати успіхи в кар’єрі, балансувати між матеріальним і духовним, зовнішнім і внутрішнім. Та дитини, що рухається вперед, зазвичай інтуїтивно, не маючи ще на перешкоді стереотипів, кліше, нераціональних страхів. Авторка пише про, здавалося б, прості й звичні речі для кожного з нас. Наприклад, у есеї «Мамо, мені не видно!» вона розкриває проблему фізичної обмеженості кругозору маленьких дітей. Їм багато чого не видно, вони на все дивляться знизу вверх, бачать лише ноги дорослих. Есеїстка пише, що сама ніколи цього не зауважувала, поки не народилась її перша доня, яка постійно просила підняти її на руки, щоб побачити щось більше. Також авторка роздумує про місце співу в сучасному світі, заміну паперових листів електронними, діджиталізацію всього довкола, віртуальний простір і справжню реальність. Вона насичує свої роздуми неймовірно цікавими гіперпосиланнями на думки, досвід різних відомих людей, дослідників, письменників. Гортаючи «Комунікацію від нуля», читач збагачується не лише емоційно, але й інтелектуально. Маючи бажання, можна перейти до інших текстів, згаданих письменницею, і розширити свій розумовий простір ще більше.

У книзі дуже відчувається, що письменниця є успішною науковицею та викладачкою. Вона веде свого читача крізь тексти обережно, делікатно, не навантажуючи зайвим, вміло та доречно підбираючи слова, метафори, емоції. Так, щоб ми вчилися разом із нею чогось нового і водночас не відчували себе менш розумними за авторку. Письменниця багато говорить про комунікацію не лише зі своєю донею, але й зі студентами, часто наводячи дуже непересічні приклади зі своїх лекцій.

Чи не найкращим у цій книзі є просякнутість усіх її есеїв відчуттям безмежної любові авторки. Любові не лише до своєї дитини, але й загалом до сучасного світу і непростої епохи, у якій ми живемо. Марія Титаренко присвятила книгу своїй доні, яка житиме вже у іншому столітті. Столітті електронних ґаджетів, віртуальних реальностей, підміни сенсів та щоденних викликів. Понад усе авторка прагне, щоб її діти й усі інші не загубились у цій новій епосі й попри все навчилися зберігати справжні почуття, істинну любов. Саме тому письменниця закоркувала у свою першу і, сподіваємося, не останню книгу тієї справжньої любові дуже багато – так, щоб вистачило на всіх: дітей та дорослих, людей, що живуть минулим або сміливо йдуть у майбутнє, всіх, хто вміє бачити серцем або хоче знову навчитися це робити.

МАРІЯ ТИТАРЕНКО, КОМУНІКАЦІЯ ВІД НУЛЯ. ЕСЕЇ ДЛЯ МАНІ. ЛЬВІВ: ВИДАВНИЦТВО СТАРОГО ЛЕВА, 2019. – 232 С.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*