Марко Смеречинський ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №28, 2016-07-10
Bogdan Huk, Całopalenie. Mord żołnierzy polskich na Ukraińcach w Terce 8 lipca 1946 roku. Dokumenty i materiały, Warszawa 2015.
Цього року 8 липня випадає 70-та річниця від трагедії села Терки Ліського повіту на Підкарпатті. Подібно як село Сагринь на Холмщині стало символом жертв антиукраїнської акції загонів АК та БХ, так Терка є символом злочинів з боку польських прикордонників ВОП (пол. WOP), проти мирних українців.
Попри роки, що минули, а також появи великої кількості польських публікацій на тему українсько-польського протистояння в період II Світової війни та після її закінчення, трагедія українських жителів села Терки надалі є предметом усвідомлення щонайвище очевидців, нащадків жертв і вузького кола істориків та кількох журналістів. Пам’ять про Терку особливо не співпадає з домінуючим зараз у Польщі нарративом, за яким це виключно поляки були жертвами нечуваної жорстокості українців, а українці це лише випадкові жертви «odwetowych» акцій.
З того погляду, дуже важливим став вихід у світ книжки Богдана Гука «Całopalenie» (2015 р.). У ній зібрано доволі багато матеріалу, який з різних перспектив показує фактографію післявоєнних подій у Ліському повіті Польщі. Публікація вміщає повні емоцій свідчення очевидців трагедії – колишніх мешканців цього села. Унікальність і значення книжки, однак, не в зібранні описів подій, бачених жертвами, а в тому, що автор друкує документи слідства про найтрагічніші липневі дні 1946 р., коли в одній з хат ВП спалило понад 20 українських жителів села. Слідство у справі масового вбивства у Терці вело Ряшівське відділення інституту національної пам’яті (пол. IPN), розпочало його офіційне звернення 1998 р. ОУП, закінчилося 2004 р. Попри те, що злочин був описаний у пресі і деяких туристичних путівниках, а також сповнював усі складові т.зв. комуністичного злочину, ніяка офіційна польська установа, ані приватна особа не вийшли з формальним зверненням про потребу проведення слідства. Це показує, що педагогіка сорому (пол. – pedagogika wstydu), котра, як твердять представники польських правих сил, нібито домінувала в Польщі після 1989 р. в підході до власного минулого, не раз обминала тему цього ж сорому. Також зміни до закону про комбатантів (ветеранів війни) з 1997 р. ставили одну з крапок на сподіваннях українців у Польщі, що злочини й злочинців із Завадки-Морохівської, Горайця, Нового Люблинця чи цієї ж Терки засудить польське правосуддя. Не сталось так, як гадалось. Згідно з рішенням Сейму РП, усі, хто воював з УПА, у принципі залишались комбатантами-героями, як це було в період ПНР. Тому не дивним стало те, що в результаті слідства терчанської трагедії формально нікого з вояків 36-ї команди ВОП не поставлено перед судом.
Однак не це головне, що вражає у книжці Б. Гука. Автора цих слів не стільки вразили описи трагедії (хоч вони дуже страшні), скільки арґументи і відповіді вояків, які в 40-ві роки несли службу в цій частині Бескидів. Вони жодним чином не допускали до відома, що це був злочин. Вони не бачили вини ні своєї, ні командирів, ні товаришів на службі. Інколи складається враження, що вони взагалі не бачили проблеми в тому, що в такий страшний спосіб загинули жінки, діти і старці. Для ілюстрації варто навести одну деталь – найстаршій жертві Анні Дяк виповнилось тоді майже 100 років, наймолодшій Анастасії Дяк виповнилося 7 місяців…
Відповіді вояків і польських свідків подій сухі, позбавлені емоцій. Їх розповіді акцентують виключно жорстокість УПА. Вони особливо шокують, коли усвідомимо схему липневого злочину, який повністю підтверджений доказами – частину селян виведено як заложників до Волкови, щоб через кілька днів привести назад до села і вбити. Частина жертв Терки згоріла в зачиненій військовими хаті, інші гинуть від куль, багнетів і вогню в різних кінцях села. Усіх жертв – біля 30.
Впевнено можна сказати, що цей злочин, за мірками польського Карного кодексу, не був у т.зв. «афекті», коли люди гинуть унаслідок непогамованих пристрастей. Це був злочин з «премедитацією», якому в Карному кодексі передбачено вищий строк ув’язнення, ніж це має місце у випадку «простого» злочину вбивства. Але про ніяке покарання нема мови – не було до 1989 р. і немає сьогодні, 2016 р. Так само не можна говорити, що свідомість поведінки польського війська відносно мирних українців увійшла в польську суспільну пам’ять. Про цей злочин, а також трагедію українців Терки, цілих Бескидів, Надсяння, Холмщини й надалі згадується лише у вузькому колі поляків, перш за все прихильників українсько-польського примирення. Як головне алібі має вистачити кількість польських жертв Волині 1943 р. і зверхність, з якою поляки ставляться до минулого українців.
Частина жертв і досі гідно не похована, як виникає це з надрукованої в книжці переписки між колишніми мешканцями села Ярославою Вайдою і Ярославом Копчаком, уродженцем села Завіз, який з доручення влади особисто хоронив останки жертв трагедії. Скромну могилу на цвинтарі встановили у 80-ті роки родичі загиблих, які проживають в околицях Старґарда-Щецинського. Спроби перепоховання останків, встановлення гідного увічнення застрягли в морі байдужості, бюрократії, нерозумінні розміру драми, яку показує в повному масштабі видання «Całopаlenie».
Село Терку і ті трагічні події 1946 р. згадують у книжці колишні його мешканці, зокрема Ярослав Вайда, який тепер проживає в Торонто, а також Василь Романцьо, Тимко Сконцей, Юрій Хомин, Дмитро Осташ, Катерина Пелчинська, Михайло Дрозд, Петро Дяк, Пелягія Мороз, Ярослав Станьчик, Катерина Бурмич, Марія Данильчак. Хай вибачать читачі, але цих людей не міг я не згадати, тому що завдяки їм перед нами постає історія одного села, яке стало символом, про які не писалося, пам’ять історичного минулого яких розторощило виселення в Україну у 1944 – 46 рр. їх мешканців.
Трагедія Терки має ще інший принциповий вимір для тих українців, які живуть у Польщі. Ця рецензія, правдоподібно, вийде в тижневику «НС» напередодні відзначень у Польщі «Волинської різні» (11 липня ц.р.) та фільму Войцеха Смажовського «Волинь» (прем’єра – 7 жовтня), які, за свідомим задумом багатьох польських істориків, публіцистів і політиків, стануть вкрай однобічним висвітленням питання жертв українсько-польського кривавого протистояння. Ефіри польського телебачення, радіо, сторінки пресових видань ряснітимуть описами жахів, зазнаних поляками з боку українців. У багатьох випадках описи і коментарі будуть правдиві, однак правдивим може бути також ствердження, що у підході до польських жертв не буде місця для таких трагедій, як та, що мала місце у липні 1946 р. в Терці. Буде так, між іншим, тому, що всьому польському суспільству запропоновано (і вдало утверджено) фальшиву симетрію: Волинь із сотнями польських жертв (за польською термінологією – геноцидом) – Акція «Вісла» з кількома сотнями смертей і досі не засудженою етнічною чисткою. Ця симетрія створювалася роками, трагедія поляків, яку тепер названо «геноцидом», стає єдиним пунктом відліку, до якого мають відноситись усі поляки. У цій фальшивій симетрії жодним чином не може бути місця для трагедії українських сіл у 1944 – 1946 роки, тому що нема описів знущань і вбивств, а також нема винуватців.
Саме в такому контексті публікація Б. Гука «Całopalenie» стає голосом постраждалих в апелюванні до польського громадянського сумління. Це, свого роду, крик та заклик зауважити трагедію і страждання не анонімних людей, адже автор книжки назвав їх імена і прізвища. Автор показав їх на фоні кривавих подій за допомогою їхніх власних описів та інтерв’ю, які він провів з ними.
Сумна доля закинула українців цього села в Торонто, Нью-Йорк, Львів, Старґард-Щецинський, Ольштин. Попри роки, які минули від трагедії, ці люди зберігають пам’ять про село, несуть біль по втраті своїх близьких та рідної домівки. Завдяки праці Б. Гука не лише ми, але кожен, хто читає польською мовою, може дізнатись про цей своєрідний «катарзис» та задуматись над минулим і сучасним. ■
