Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-03-04

{mosimage}

Щоб випередити всілякі потенційні, а може навіть зовсім реальні звинувачення, протести чи звернення до офіційних органів у справі поширювання нами антипольських висловів та підігрівання сепаратистських настроїв – зразу інформую, що в поданому нижче тексті використовую маніпуляцію, свідомо й задумано. Отже, уявімо собі, що цілком випадково у той час, коли горстка української молоді, яка бере участь у “рейді Бандери”, наближається до польських кордонів, або (також зовсім випадково) тоді, коли президент Віктор Ющенко своїм декретом визнає Степана Бандеру Героєм України, на шпальтах українського тижневика з’являється текст приблизно такого змісту:

“Закерзоння” – що значить це слово: для одних далеке, застаріле й сьогодні повністю порожнє, а устами інших повторюване тихесенько з ліричною задумою? Як класифікувати цей термін: чи зарахувати його до словника географії, бо інтуїтивно він асоціюється з близьким, проте іншим від нашого повсякденного простору Сходом, чи, можливо, до історії, бо це щось, що колись імовірно було, але сьогодні вже напевно воно не існує – належить лише минулому. Невідомо, зрештою, чийому – нашому чи чужому. Такий чи інший раціоналістичний прийом відійме від цього терміна щось невловиме, важке для називання, але таке, що породжує симпатію та сентимент. Не намагаймося зразу визначатися з дефініцією того чогось, бо не знаємо ще, у чому суть: у природі та історії Закерзоння чи, можливо, – жах! – у нас самих. Про Закерзоння траплялося згадувати нашим дідам – чи може вже прадідам … (…) саме використання терміна “Закерзоння” протягом десятків років становило свідчення ворожості щодо єдинослушного устрою і великого Радянського Союзу (…) Пропонуємо тобі, читачу, серію різноманітних публіцистичних матеріалів, присвячених закерзонській проблематиці, хочемо, щоб ти глянув на залишки Закерзоння, послухав про нього, можливо, сягнув по історичні чи історико літературні тексти, у яких також його віднайдеш. По суті – хочемо, щоб ти скріпив у собі пам’ять про цю частку українського та європейського минулого та щоб ти його наблизив до себе, установлюючи його предметом не лише теплого сентименту, але й широкої задуми – не тільки над минулим. (…) про те, що тут можеш вичитати, не запитають на жодному екзамені, не продаси тих знань на жодному ринку ані не засвітишся ними на жодних салонах – там сьогодні блищить щось зовсім інше. Носіями колективної пам’яті не є, по суті, всі: багатьох з нас позбавлено цього уміння, деяким його ампутовано: можливо також ампутовано це вміння твоєму батькові, а ти вже таким народився… Не хвилюйся надто – тепла пам’ять про Закерзоння нікому до життя вічного не є необхідною. Однак тим, хто зберігає її, у плані їх українства – як думаю – збагачує. У європейськості також. (…) Поринути у розповіді про Закерзоння – почин ані легкий, ані такий, що завжди покращує настрій, ані навіть зовсім безпечний. Важко зібрати в голові доволі велику жменю інформації з різних полиць: виявляється, що вона необхідна, щоб зрозуміти, про що насправді ця історія розповідає…”.
Можемо спробувати уявити собі й інший варіант – також зовсім випадково, наприклад, тоді, коли в Польщі гаряче дискутують над поверненням нерухомості колишнім німецькими власникам, у німецькій жовтій пресі на зразок “Більда”, з’являється подібний за змістом матеріал, тільки замість “Закерзоння” та “українства” стоїть “Східна Пруссія” та “німецькість”. Напевно, такі тексти над Віслою не пройшли б без відгуку. Зовсім навпаки: словесній гуркотні, обуренню та звинуваченням у зазіханні на соборність польської держави не було б меж. І важко відмовити полякам у праві на таку поведінку, проте якщо вони хочуть від сусідів пошани своєї сприйнятливості, то так само повинні шанувати їх почуття.
Таку тонку межу нещодавно переступив щоденник “Жечпосполита”, випускаючи додаток “Книга східних кресів” – власне звідти взяв я переклад цитованого і трохи забарвленого українством (також для ще кращої ілюстрації – німецькістю) тексту, бо, звичайно, в ориґіналі у відповідних місцях було написане “креси” та “польськість”. Усі варіанти жодних законів та юридичних кодексів не порушують, але якщо поляків заохочують “задуматися не лише над минулим якоїсь території, якої вже немає”, то я звертаюся із закликом, щоб хтось розробив для додатку до газет “Книгу Закерзоння”, бо я також хочу мати матеріал для роздумів: чи мені особисто або комусь із моїх найближчих випадково чогось із колективної пам’яті не ампутовано… У державі, яка вже не мусить визнавати єдинослушності Радянського Союзу, маю, здається, на це повне право.

Поділитися: