Катерина Семчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №37, 2019-09-15

Мирослав Лаюк вважається представником юного покоління українських письменників. Йому 29 років. Почав він свою кар’єру як поет і за роки своєї творчості опублікував три збірки віршів. “Світ не створений” – це його друга книга, першою була “Баборня”, яка навіть потрапила до короткого списку премії Книга року ВВС 2016. У свою чергу “Світ не створений” отримав ж здебільшого стримані відгуки. Дана рецензія також долучається до думки більшості.

Роман складається з кількох пов’язаних між собою сюжетних ліній, але які відбуваються у різний період часу. Один із сюжетів відбувається у близькому для Лаюка місті – Івано-Франківську. Загалом лінії в книзі він намагається будувати ширше, ніж на одній Галичині, простягаючи зв’язки між героями на відстані Парижу, східної України, минулого і передісторичного.

Сам Лаюк стверджує, що “«Світ не створений» – це роман про творення в усіх сенсах – від творення людини до творення держави.” Ідея для книги амбітна, однак у творі її автору втілити не вдалося. З кількох причин.

Основна – це вибір теми. Складається враження, що письменник взяв з української літератури сюжети, які були найбільш популярні в сучукрліті протягом останніх років незалежності України і зробив з них книгу. Тут є певна загадка – для чого це було йому потрібно. Мабуть автору було зручніше йти битим шляхом, вписуватися в те, що вже і так популярно: зухвальні діалоги й дії героїв, українці в Парижі, емансипація галицької молоді, посилання до українських повстанських рухів, ще й сучасну війну на Донбасі зачепив. Одна з сюжетних ліній, які начебто відбуваються паралельно, але у різних відрізках на часовій лінії, це пряме посилання на “Землю” Ольги Кобилянської. Тут галицька сім’я також прив’язана до своєї землі. У мати четверо синів, які дезертирують з австро-угорської армії, бо імперія надто жорстока зі своїми підданими, і українці не почуваються прив’язаними до монархії.  Також є і щось “шклярівське” – сюжет про дітей Махна, бравурного лідера підпілля і його екстравагантної коханої, їхні пригоди і власний внутрішній конфлікт протагоніста.

Зухвалість, на мою думку, це та риса у письмі, якою українські письменники (саме письменники, а не письменниці) зловживають протягом останніх кількох десятиліть. За наявності таланту, цей інструмент може бути звільненням, а за інших обставин – тягарем для читача, навіть може втомлювати його. Саме такі відчуття викликає прочитання “Світу не створеного”. Текст, який написано навмисне сурово, в який демонстративно вплітаються сцени вбивства, вручається героям залежність від кокаїну, емоційну відчуженість самого наратора та всіх героїв, в половині стає дуже нудно читати, і не сила йти далі.

Ситуацію могли б врятувати цікаві герої, однак всі вони схожі один на одного. Вони не мають внутрішнього світу, а є певними лялечками, які просто рухаються за маніпуляцією творця, який і накладає на їхні рухи голос.

Іншою проблемою в книзі є дивні метафори, як наприклад: “Київ стає тіткою, яка більше не стримує себе перед заварними кремами”. По-перше, як це? По-друге, чому “заварними кремами”? І по-третє, чи не є подібні порівняння у сьогоднішньому світі певним рудиментом?

Ще один приклад: “Місяць на морозі вимерз, ніби кабачок на городі, який не встигли зібрати до перших заморозків (…)”. Складно уявити собі місяць продовгуватої форми, і чому не вжити просто “Заморожений кабачок на городі”, чи “Заморожена голова капусти”?

Якщо читач очікує, що з назви книжки у ній хтось створюватиме чи не створюватиме світ, то такий момент дійсно присутній. Хоча він як сендвіч, служить хлібом для начинки нескладних історій: автор просто розклав алюзії на творення світу в пролозі та епілозі. І хто ж не створює світ у книзі Мирослава Лаюка світ? Звісно, це людина, але людина в лиці кого? Так, чоловіка. А жінка? “Жінка цілувала його в чоло; після подорожі лице першого космонавта блищало, а шкіра пахла аміяком”. Скільки гордості в ролі першовідкривача, і відведеній ролі жінки бути прикрасою.

Фото з litakcent.com

У своїй рецензії на книгу “Світ не створений” авторка Дарія Пугач написала: “Щодо поетів, які пишуть прозу, є стереотип, що проза вдається їм гірше за вірші, що вони — майстри витончених, несподіваних метафор, але слабкі в композиції, психології персонажів чи на рівні реалізації власних ідей. Шкода, що саме це можу сказати про другий роман Мирослава Лаюка.” Ні відняти, ні додати.

Чи варто прочитати книжку після всього сказаного вище? Думаю, “Світ не створений” може сподобатися тим, кому ще не набридло читати ремейки на книги Сергія Жадана, Василя Шкляра, Софії Андрухович, Любка Дереша тощо. Тим, кому подобається творчість Мирослава Лаюка. Ну, і просто людям, які багато і швидко читають.

Постає питання: навіщо? Навіщо молодим авторам писати те, про що вже написано неодноразово? Навіщо писати так, як це в країні вже робили принаймні з десяток письменників до тебе? Чому ж не взяти найближчу для тебе історію, свій час, озирнутися, і… може щось відбудеться?

Поділитися:

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*