Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №16, 2018-04-22

Санкції щодо Росії важливі не лише для України, але й для Заходу. Це справа нашого спільного майбутнього. Вона показує, що ми сильні і спроможні надалі разом працювати», – вважає Катерина Вольчук, професор університету Бірмінгема. Науковець з українським походженням, яка спеціалізується в питаннях східноєвропейської політики, переконана, що можна використати відповідні інструменти, які вдарять фінансово по російських елітах: «Можна, наприклад, закрити їхні фінансові рахунки на Лондонській біржі, де росіяни „відмивають” свої гроші. Багато британських дипломатів та експертів закликає до цього». У своєму інтерв’ю Катерина Вольчук говорить не лише про політику, вона розповідає також про своїх батьків, які включалися протягом багатьох років у життя української громади в Польщі, про «стару» й «нову» українську еміґрацію у Великобританії, звертає увагу також на те, що «малі українці, які тепер приїжджають з батьками до Англії, через десять років, може, уже не будуть розмовляти рідною мовою».

Павло Лоза: Сполучені Штати Америки і Західна Європа вже вкотре збираються впровадити нові санкції проти Росії. Це пов’язане не лише з аґресією в Україні, але й з отруєнням у Великобританії екс-розвідника Сергія Скрипаля та його дочки. Чи прийняті засоби тиску на Кремль дійсно спрацьовують?

Катерина Вольчук: І так, і ні. Санкції, у певній мірі, досягли своєї мети, бо призупинилася аґресія Росії проти України, однак вони не спроможні відвернути цей процес. Санкції щодо Росії важливі не тільки для України, але також для Заходу. Це справа нашого спільного майбутнього. Вона показує, що ми сильні і спроможні надалі разом працювати. Від цих санкцій не можна забагато сподіватися, але те, що вони взагалі є, успіх. Звичайно, багато країн у Європі поводиться так, ніби Росія потрібна їм більше, ніж вони їй. Але навіть ті країни, які можна назвати більш русофільськими, зокрема Угорщина, не йдуть на конфронтацію з ЄС і не виступають проти санкцій. Не знаю, як це виглядатиме у випадку Італії, де в останніх парламентських виборах у березні перемогли євроскептики та популісти. На жаль, популізм у Європі буде посилюватися. Важко сказати, як далеко він піде і чи його наслідком буде інституціональний розвал Євросоюзу. Чи вдасться зберегти структуру ЄС, коли популісти візьмуть участь у переговорах на форумі ЄС.

Але це саме Великобританія започаткувала вихід з ЄС.
Сьогодні Великобританія дуже поділена в питанні «Брексіту». У той час, як іде процес виходу країни зі структур ЄС, усі колишні прем’єр­міністри Великобританії критикують цей крок, вважаючи його великою історичною помилкою. Натомість Євросоюз стверджує, що «Брексіт» його зміцнив.

Що Ви думаєте про отруєння росіянами в Англії екс-розвідника ГРУ Сергія Скрипаля?
Для мене це приклад гібридної війни. Отруєння відбулося перед самими російськими виборами і в дуже відкритий спосіб. Це сиґнал, котрий мав показати росіянам, що не можна йти проти Путіна, бо він весь час контролює ситуацію. У цій справі Великобританія могла би зробити дуже багато. Проте, як і всюди, тут входять у гру великі гроші. Мені здається, що все-таки можна вдарити по російських елітах, припиняючи процес «відмивання» російських грошей в Англії, де олігархи скуповують житло та інше майно. На мою думку, реакція уряду Великобританії не зовсім адекватна до ситуації, але я вірю, що це не останнє її слово.

А коли це «останнє слово» мало б прозвучати?
Потрібно дуже багато часу, щоб підготувати відповідні інструменти, які напевно вдарять по російських елітах. Можна, наприклад, закрити їхні фінансові рахунки на Лондонській біржі, де російські олігархи теж відмивають свої гроші. Багато британських дипломатів та експертів закликає до таких дій. Це також буде показник, як Великобританія бачить свою міжнародну роль. Цікаво, чи Англія як представник західних країн готова прийняти справді ефективні санкції, котрі, на жаль, завдадуть втрат і британській економіці. Це буде війна вартостей з інтересами. Я думаю, що вже люди готові на це, оскільки багато хто з них не схвалює того, що Лондон став світовим центром російської олігархії.

Як сьогодні суспільство Великобританії ставиться до України і війни, яка там іде?
Британський уряд, починаючи від моменту, коли Україна проголосила незалежність 1991 року, дуже конструктивно ставиться до України. Він 2014 року відразу визначився у своїй підтримці боротьби України проти російської аґресії, приймаючи чіткий напрямок своїх політичних дій. Важливо, щоб це відбувалося і в інших країнах ЄС. Важливо також підтримувати процес реформування України.
Якщо говорити про суспільство, теми України майже нема у британських медіа, тому й суспільство небагато знає. Є теж питання діаспори. У Лондоні дуже багато українських організацій, які лобіюють Україну в обрії британських політиків. Не можу назвати суму грошей, які зібрала українська діаспора у Великобританії і передала в Україну. Завдяки Революції гідності діаспора почула впевненість у собі, потребу місії та ідентифікації з Україною.

Як англійці реаґують на збільшення кількості українців у країні?
Українців, порівнюючи з поляками, в Англії небагато. Тому найчастіше від англійців можна почути, що це поляки забирають у них роботу, а не українці. До українців у Великобританії інше ставлення, ніж у Польщі. Я сама, коли їду в Лондон, зустрічаю багато українців, які працюють у різних західних фірмах, підприємствах та міжнародних організаціях. Це ті люди, які приїхали на острів у 90­-ті роки. За 5 –10 років життя в Англії вони пробилися, стали професіоналістами і зараховуються зараз до середнього класу. Це не українці, а поляки в Англії мають неґативний стереотип. Проте між самими поколіннями українців і поляків є різниця. Часом це люди із зовсім різною ментальністю. Стара польська та українська еміґрація у Великобританії мають між собою більше спільного, ніж нова. Ще іншою групою в Англії є ті українці, батьки яких виїхали до Великобританії під час або після ІІ Світової війни. Власне мій чоловік є прикладом українця, який народився в Англії. Що цікаво, українці, подібно, як і поляки, дуже швидко асимілюються. Ті малі українці, які нині приїжджають з батьками на острів, через десять років уже може не будуть розмовляти рідною мовою.

Ви самі є тим поколінням українців, яке виїхало з Польщі у 90-­ті роки.
Так, можна сказати, що я вже ветеран імміґрації. Після приїзду в Англію я поселилася в місті Ґлостер. Це близько 200 км на захід від Лондона. Коли я сюди приїхала, до місцевої церкви приходило 20–30 людей, а тепер на свята люди не можуть поміститись у храмі. Я сама із Ґданська, там і вищу освіту отримала. Моє дівоче прізвище Романчук. Не лише мій батько Володимир, який родом з Підляшшя, але й моя мама Аннелія, котра за національністю німкеня, протягом багатьох років активно включалися в культурне життя української громади на Помор’ї та Мазурах. Мама навчала українських танців танцюристів «Думки» (Ґурово-Ілавецьке), була керівником танцювального ансамблю «Веретено» (Ґданськ). У свою чергу батько був активним діячем УСКТ. Йому вже 79 років. Вони з мамою живуть у Берліні. Цього року я хочу поїхати з батьком у його рідне село Новосілки біля Славатич на Підляшші. До 1947 року це було українськомовне село. Місцеві жителі говорили українським діалектом, вживаючи слова, які походять ще з XVІІ століття. Я трохи боюсь цієї поїздки, адже це село – моє життя ■.

Поділитися: