ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №42, 2018-10-21
Праця історика схожа на творчі зусилля митця, що складає мозаїку: адже − це також збирання дрібних частинок, з яких постає образ минулого. Серед джерел таких «дрібок» є дописи на сторінках щоденної преси: гортання старих газет завжди може принести щось нове. Прикладом може бути надрукована 1927 року у львівському «Ділі» стаття «Щавниця і околиця (Спомин 73-літнього)», автор якої − колишній священик о. Володимир Ринявець, що у дитинстві та ранній молодості проживав у найдальшій частині галицької Лемківщини.
Батько автора спогаду, о. Ігнатій Ринявець (1819-1904 роки), який висвятився у 1845 році, більшість свого життя провів на парохії у Явірках над Руським потоком, куди прибув 1853 року (раніше він працював адміністратором у Ростоці-Великій). Був він третім явірським душпастирем, адже спочатку село належало до парафії у Шляхтовій. Лише під час реформування церковної мережі, до якої змусила австрійська адміністрація, у Явірках збудували велику муровану церкву, освячену у 1798 році, та утворили парафію, до якої увійшли також села Біла Вода і Чорна Вода. Отже, син о. Ігнатія Володимир (1854-1931 роки) був уродженим явірчанином, а його спогад показує нам сільський побут 60-70-х років ХІХ століття (після висвячення у 1877 році він назагал служив у парафіях у східній частині Перемиської єпархії, винятком була адміністратура гладишівської парафії у 1881-1885 роках). Тому, хоч у статті є також різні історичні роздуми й відступи (в тому числі й про м. Яворів, де парохом був тесть о. Володимира, відомий галицький етнограф і публіцист о. Йосип Лозинський), для нас найцікавішою буде саме народознавча частина статті, яку можна вважати найдавнішим етнографічним описом села Явірки.
Як запевняє о. Володимир, у Явірках «нарід працьовитий і добре відживлений» та «надзвичайно прив’язаний до своєї церкви і до священика. Парохія має тільки одну, велику муровану церкву на початку села Явірок (коли їхати від Щавниці і Шляхтової – Ю.Г.). Церква стоїть на горбку, а біля неї приходство. Ніякого іншого будинку близько нема. За мого покійного батька правилась літом утреня в год. 7-ій. По утрені йшли люди додому. В год. 11-ій зачиналася Служба Божа, а це тому так пізно, щоби люди з Біловоди і Чорноводи могли прийти на час до церкви. Більша частина людей ішла до церкви з молитвословами в руках. Церква була обширна, але все повна людей. В середині церкви стояли дівчата на переді, в лавках по одній стороні ґаздині, по другій – ґазди, а позаду і на хорах – парібки. Ціла церква співала. В будні дні люди вступали теж до церкви, як ішли в поле».
Звісно, на недільне чи святкове Богослужіння (поруч із весіллям, найбільш урочистим моментом у житті) кожен приходив у церкву одягнений і причепурений за найкращим каноном традиційної моди, хоча деякі косметичні засоби тих часів можуть шокувати (як і «хардкорні» мандрівки босоніж по гірських доріжках): «Пам’ятаю добре, що мужчини мали волосся довге, вимащене маслом або смальцем і були в білих гуньках з домашнього сукна, що сягали майже до колін; ходили в так званих «холошнях», себто споднях (штанах – Ю.Г.), також з білого домашнього сукна й обуті були по найбільшій часті в ходаки. Босого в церкві не можна було побачити. Жінки були в спідницях з полотна домашнього виробу, пофарбованих (фарбували в Коросцєнку над Дунайцем), а на раменах мали прегарні білі плахти, спеціально зложені, також з домашнього полотна. Жінки рівнож обуті. Дівчата несли до церкви в руках чоботи з делікатної чорної, жовтої або червоної шкіри і щойно під муром, що окружав церкву, обувалися, а вийшовши з церкви, знова здіймали ті чоботи і додому несли їх знову в руках. Робили це тому, щоб тих святочних чобіт не здерти по камінню. Ці чоботи, що їх уживали тільки до церкви на неділі і свята, як також і молитвослови (молитовники – ред.), купували на Угорщині».
Без сумніву, йдеться про молитовники, надруковані для вірян південної частини Лемківщини у Пряшівській єпархії. Вона, як частина т.зв. Карпаталії, була тоді в межах угорської складової монархії Габсбургів. Цей зв’язок з теренами на південному боці Бескиду був для чотирьох сіл у долині Руського потоку природним як з історичних, так і з просто географічних причин. Відобразилося це й у мові: «Часто пишеться і говориться у нас про лемківську бесіду. В парохії Явірки люди говорять по правді не по лемківськи. Є це якась мішанина українського, словацького й польського. Приміром: дорога називається в Явірках дриґа; вівця – увца; снідання – фриштик і т.д. Таких слів на Лемківщині я не чув, хоча зійшов у молодому віці велику її частину». Отже, о. Володимир, певно, погодився б з Романом Райнфусом, який вже у 1930-х роках висловив думку, що місцеві мешканці більш споріднені не з лемками, але з так званими списькими русинами, та запропонував вживати для цього терену назву «Шляхтовська Русь» (до речі, руські парохії на Спиші, що у XVXVII ст. належав Польщі, входили тоді до складу Перемиської єпархії).
Звісно, молитовники та загал богослужбових видань обабіч бескидського хребта друкувалися однією мовою – церковнослов’янською, й саме вона була основою традиційної грамотності, яка, як виявилося, у Явірках у середині ХІХ століття була непоганого рівня: «Дивно може виглядати, що люди в тім часі, коли ще шкіл було так мало, ходили до церкви з молитвословами. Був в селі дяко-учитель і батьки охотно, без примусу, посилали свої діти до школи».
У царині морального життя явірчан не все було однак так позитивно, бо, хоч це «нарід дотепний, не дуже темний і доволі підприємливий» то, як констатує о. Ринявець, «на жаль, любив дуже горівку, по тамошньому: палюнку. До бійки, і то в коршмі, дуже схильний, а бійка йшла не раз й на ножі» (в іншому місці він додає, що явірські корчми, яких було, очевидно, дві, «тримали тоді ґазди»).
Як у корчму, так і на ярмарок найкраще йти з «готовим грошем», і саме в його здобуванні явірчани виявлялись дуже
підприємливими: «Пастухи виробляли в тих часах з коріння прекрасні кошики, то менші то більші, ґазди робили з
дерева гарні пудла на капелюхи й інші жіночі речі. Як кошики, так і пудла скуповували ґазди, що мали коні (багато мало тільки воли) і везли все те до Кракова, де з зарібком продавали. Кіньми їздили рівнож на зарібки під час сезону до Щавниці, де возили гостей від одного закладу до другого, то знову до Дунайця, Чорштину, Червоного Кляштора, Кросцєнка; заробляли денно 3, 4 і 5 ринських. Пізніше щавничани заборонили їм це, аби їм не відбирали зарібку. Тоді ще залізниці до Нового Санча і Старого Санча не було. Треба було їздити до залізниці або до Тарнова, або до Бохні. Явірчани наймались радо на ці фірманки. В Бохні купували все цілими брилами кам’яну сіль і її опісля продавали в селі людям на фунти. До Старого Санча ходили по вовну, звану кушнірка», бо її купували від кушнірів; дома виробляли з неї сукно, яке опісля продавали на ярмарках».
Однак ремеслом, яким прославилися мешканці явірської парафії, зокрема Білої Води, було дротярство. Перейняли його явірчани, до речі, від мешканців Спишу – як русинів, так і словаків: «В тому часі скрізь уживано ще глиняних горшків до варення. Явірчани-біловоджани, обробивши на весну свої поля, вибиралися ще й у світ на дротярку. З такої дротярки присилали гарні гроші, найчастіше на руки мого батька, звичайно по 60, 70, а навіть по 100 ринських».
Іншою нагодою підзаробити було мисливство у навколишніх лісах, які належали до маєтку Стадницьких: «Цікава річ, що селяни завсіди самі арендували громадське полювання, з якого мали гарний дохід. Двір графа Стадницького з Навойови (в Шляхтовій була тільки лісничівка) позволив їм полювати в двірських лісах, але тільки на хижу звірину, як вовки, куни, на іншу звірину (як серна) – ні. При Йорданському водосвятті на ріці стрільці занурювали свої стрільби у воду». До речі, цей звичай, щоб не сказати – забобон, існував також далеко на півночі, а саме – на Підляшші, де, за описом 1820-х років, «стрільці з руських осель, щоб стрільба влучно била та завжди клала звіря, занурює до половини цівки набиту стрільбу та шепчучи формулу – вириває й стріляє». Таку зброю називали «йорданками», влучити з неї міг нібито кожен, «аби лише добре витримав».
Дорікнути о. Володимирові Ринявцю можна було б лише за те, що його розповідь коротка. Та все ж вона показує світ, якого ми вже ніяк не побачимо. Тому радіймо, що перед наші очі потрапила ще одна картина минулого – написана людиною, яка серед явірчан проживала та ставилася до них із щирою симпатією. Крім цього, здається, саме публікація в «Ділі» надихнула українського мовознавця Івана Зілинського (родом з Красної б. Коросна) написати статтю «Лемківська говірка села Явірок» (він побував тут і робив записи у 1931 році). Отже – гортаймо далі старі книжки та газети.
