Записала Олена Демченко ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №9, 2018-03-04

У Києві, в приміщенні Центру польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) 20 лютого відбулася презентація українського видання «Розмови про Україну» відомого історика і публіциста Ярослава Грицака та польської журналістки Ізабелли Хруслінської. Ця книжка є третьою з ряду розмов І. Хруслінської з українськими інтелектуалістами, виданої за співпраці видавництва «Дух і Літера» та Центру Юдаїки.

Під час зустрічі з численною аудиторією Ярослав Грицак сказав, що ця книжка – заслуга Ізабелли Хруслінської та Леоніда Фінберга, головного редактора видавництва «Дух і літера», бо, як він каже, «сам я через свою лінь не звів би свої тексти докупи».
Оля (Олександра) Гнатюк, дослідниця в галузі українознавства у Польщі, перекладачка та популяризаторка української літератури, співробітниця Польської академії наук, професор НаУКМА була модераторкою заходу. Вона зазначила: «У Польщі я користуюся цією книжкою як однією з книжок силабуса для української інтелектуальної історії».
Подаємо читачам тези Я. Грицака з розмови з аудиторією в контексті проблем, які були висвітлені в цьому виданні.
Про розмитість категорій добра і зла, правильного та поганого
У сучасному світі нема як такої боротьби добра і зла, зазначив Я. Грицак, цитуючи думку Дмитра Бикова з лекції «Гаррі Поттер та холодна війна».
«Зараз триває боротьба між правильним і простим. Умовно кажучи, правильним для Америки чи Німеччини є асимілювати біженців, і в такий спосіб зліквідувати демографічну кризу, інтеґрувати біженців у суспільство. І це є правильно. Натомість просто – збудувати стіну на мексиканському кордоні чи заборонити біженцям в’їжджати у свою країну. І це, власне, найбільша боротьба між простим і правильним. Але більшість представників урядів, очевидно, вирішують просто неправильно, тому що політики думають категоріями чотирьох-п’яти років – від виборів до виборів. І в них навряд чи є час, щоб думати правильно. Це є час, щоб думати просто, щоби забезпечити собі перемогу на наступних виборах.
Колись була дискусія в нас у Католицькому університеті, коли багато священиків збиралося їхати на Майдан, але казали, що Європа для нас – це погано. Ми сперечалися, що і хто має робити у цей час. Вони казали, що туди поїдуть, але самі вони проти Європи, бо це – неправильний для нас напрямок, – розповідає історик.

Модернізувати, а не розбудовувати націю
«На мій погляд, якщо ми будемо грати з Росією та Польщею на їхньому полі та за їхніми правилами гри, то ми програємо. Якщо ми будемо робити заборони на книжки, фільми, як це робить Росія, то наш шлях – шлях програшу. Використовуючи її методи, ми ніколи не станемо великою Росією, а будемо тільки на неї схожі. Ми повинні переграти їх на іншому полі. І це поле гри – модернізація. Росія ж від цього шляху відмовилась, хоча свого часу центральною тезою Медведєва, коли той був президентом Росії, була якраз модернізація. Путін це відкинув, замінивши все на безпеку, хоча зробив він модернізацію лише однієї галузі – армії. Короткострокову мету, можливо, Путін і виграє, а от на довгострокову сам же Китай дивиться зі зневагою на Росію, бо перший – модернізується.
Ми декілька разів могли втратити Україну, були дуже близько до цього: 1994-го, 2004-го р. та під час російської весни, навіть не Євромайдану. І факт того, що Україна три рази ці кризи витримала, вийшла з них майже цілісною, говорить багато про що. Я не рахую втрат Криму і Донбасу, якими болючими вони б не були. Це не втрата половини України, як планував зробити Путін. Тому в мене є відчуття, що українська нація сталася фактом: недосконала, нестійка, але відносно стабільна. От питання тільки, – що з нею зробити? Як увійти у великий світ, бо поки що вона туди не входить: ми є нацією в собі, але не для себе. Тут розмови про ментальність і культурні звички нічого не дають. Бо історія показує, як це робиться. І рецепт насправді дуже простий: усе вирішується політичною волею еліти, яка приходить до влади і в якої є право гри. Крапка. І питання, чому вона не міняє правила гри, вже нічим не пояснити. В Україні ключових політичних змін так і не відбувається.
У тих країнах, що зробили реформи дуже швидко, ціна трансформації була набагато нижчою, а ефект успішнішим. Ті країни, які відклали реформи, отримали стагнацію. На жаль, Україні не вдалося зробити цього стрибка. Поки що». ■

Поділитися: