Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №28, 2018-07-1
Юрій Андрухович, «Коханці юстиції», Чернівці, Меридіан Черновіц, 2018 Р. 304 Стор.
Якщо би складати рейтинґ найпопулярніших українських авторів у межах країни та поза нею, є велика ймовірність, що Юрій Андрухович очолив би цей список. Ім’я автора стабільно присутнє в українському літературному дискурсі, починаючи від 90-х років і аж до сьогодні. Хоча мені особисто найбільше до вподоби есеїстика Андруховича, популярність авторові, а також звання чи не найпершого українського постмодерніста йому принесли, власне, його романи. Від виходу останнього автобіографічного роману автора «Таємниця» минуло понад 10 років. За цей час патріарх «Бу-Ба-Бу» видав мемуари «Лексикон інтимних міст» (2011) та збірку есеїв «Тут похований Фантомас» (2015). Також з-під пера автора за останні роки вийшло багато цікавих публіцистичних статей на актуальні для сучасного українського суспільства теми. Андрухович завжди десь на топі у літературному процесі. Але коли стало відомо, що автор готує новий роман, це ще більше прикувало увагу читачів до письменника. Усім стало цікаво, якою і про що буде нова книга патріарха сучасної української літератури.
Знаючи назву роману («Коханці Юстиції»), пробувала і я собі уявити новий твір Андруховича. Я була певна одного, що він буде непростим і неоднорівневим, що потребуватиме трохи клепок у голові, щоб його зрозуміти. Адже до цього моменту такими були більшість текстів письменника. Я не помилилася. Роман складається з дев’яти текстів або, як зазначає сам автор, з восьми з половиною. Вісім текстів – це історії про персонажів, які у різні способи чинили щось погане, протизаконне. Нашій увазі представлені всі соковиті деталі їхніх вчинків і наслідків цих злодіянь. Дев’ятий текст наче підсумовує все попередньо сказане. У ньому, натомість, немає зловмисника, але є сам факт злочину і реакції на нього суспільства.
Кожне оповідання описує якусь іншу епоху, її традиції та побут. Автору вдається дуже органічно та соковито відродити атмосферу певного часу. Діапазон часових стрибків у текстах дуже широкий. В одному оповіданні, наприклад, ми занурюємось у 1610-й рік, а в іншому – у 1943-й, 1858-й, 1908-й і так далі. Але такий широкий часопростір не заплутує і не заважає, читається доволі легко, адже усі твори – це все-таки окремі історії про різних людей, об’єднані провідним мотивом злочину і кари. Сам автор якось зазначив, що «Коханці Юстиції» – це книга про безмежну жорстокість та безмежне милосердя. До цієї фрази хочеться також додати те, що це книга про інший погляд на людську жорстокість. Андрухович неначе дає нам зазирнути в підсвідомість зловмисників, докопатись до першопричин і таємниць, що могли породити їхні погані вчинки. Це, мабуть, і найцікавіше у книжці, а саме – можливість заглянути під шкіру героям, які, по своїй суті, начебто неґативні, навіть часто емоційно потворні, але ми відкриваємо в них також і щось людське. Ми стараємось зрозуміти їхні дії, задуматись над тим, що таке зло? Звідки воно береться? Наскільки відносним є це зло? У яких випадках воно виправдане? Наскільки тонкою є межа між добром і злом, чи могли б ми її переступити?
Читаючи «Коханці Юстиції», треба також мати свідомість того, що правдиве тут переплетене з вигаданим, історія змішана з фікцією, реальне тісно пов’язане з фантасмагоричним. За кожною фразою, фактом і розповіддю читач буде вгадувати, що ж з цього було насправді, а що є хитрою вигадкою автора. У романах Андруховича завжди присутня гра з читачем, остання книга – не виняток.
Деякі оповідання роману мають казково-містичні мотиви («Життя Марії або Маріо», «Альберт, або найвища форма страти»), інші, схожі на історичні біографії («БС, Убивця СБ», «Мирослав, або Телеграми Цісарю»). Важко до кінця збагнути, чи книга справді є цілісною. Андрухович розповідає про те, що писав її 27 років. Перша частина була написана ще за часів СРСР, остання -у недавньому минулому. Можливо, саме той факт, що роман «Коханці Юстицї» писався так довго, робить його неоднорідним у плані настрою, стилю написання, енергетики, гумору.
В усіх історіях побіжно з’являється мандрівний цирк «Ваґабундо». Це ще один мотив, який об’єднує твори і має своєрідне символічне значення. Змінюються цілі історичні епохи, але не змінюються самі люди. Цирк – це театр абсурду, який присутній завжди в людському житті у будь-якому місці і будь-який час. Незважаючи на те, що всі ці історії об’єднані одною темою, як уже було написано вище – злочину і кари, я би все-таки не наважилась назвати книгу романом. Для мене «Коханці Юстиції» – це вдала збірка оповідань.
У читача, який прочитав усі попередні твори Андруховича, при ознайомленні з новою книгою автора час від часу буде виникати ефект дежавю. Моментами з’являтиметься відчуття, ніби нам презентували абсолютно нову страву, але з тих самих складників, що завжди. Для когось, хто не знає творчість автора і його стиль, «Коханці Юстиції» можуть здатись перенасиченою цитатами, фактами, історичними й вигаданими подробицями, алюзіями, ліричними відступами, явними і неявними підтекстами. Не певна, чи «Коханці Юстиції» припадуть до смаку такому читачеві, який очікував цілісного роману з однорідною сюжетною лінією.
Особисто мені нову книгу Андруховича було читати легко, на відміну від попередніх. Деякі з яких, признаюсь чесно, я просто не подужала.
Читайте «Коханці Юстиції», якщо ви любите Андруховича. Читайте, якщо вам до душі історії з минулого, присмачені інтимними подробицями, цікавими вигадками, краплею чогось нереального.
Не читайте роман, якщо ви не любите автора або якщо хотіли розпочати знайомство з Андруховичем з цієї книги, але думали, що це роман про любов чи пригоди зі стандартною сюжетною лінією.
Читайте, якщо вважаєте себе поціновувачем сучасної української літератури, тому що «Коханці Юстиції» – це її, незважаючи ні на що, яскравий і вартий уваги зразок. ■
Книгу можна придбати в Україні у мережі книгарень «Є», у книгарні НТШ у Львові та на сайті: book-ye.com.ua
