Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №3, 2018-01-21

Не можна збагнути рівня дурощів українського Інтернету, якщо ви ніколи не були у «Вконтакті» чи в «Однокласниках». Не можна зрозуміти Інтернету польського, якщо ви не вжилися у профіль «кресов’янина». Це важко описувати в газеті. Від цього потрібно просто отримувати емоції. Я зробив фальшивий «кресовий» профіль і вирішив подивитися, що станеться з моїми «друзями» і, головне, зі мною.

Та спершу про причини. У соцмережах кресове середовище мене позначає, обговорює і лає не від сьогодні. Звичайно, це роблять люди без справжніх даних, з біло-червоними фотографіями без чітких облич. Їм, здається, приносить задоволення реґулярне «погавкування» на вартового «бандерівця» в Польщі. Це саме я помітив на профілі голови ОУП Петра Тими і ще на кількох профілях відомих українців у Польщі.
Мене осінило, – ці люди приходять позвіріти. Найчастіше – під фальшивим або обрізаним іменем. І найкраще – під польським прапором на фото.
Я теж вирішив утворити фальшивий «патріотичний» акаунт у Фейсбуку, щоби відчути те, що відчувають інші. Кілька хвилин – утворення фальшивої електронної пошти, вхід з анонімайзера (ну, щоб не вирахували швидко), створення акаунта. Фото – якесь розпливчасте із загальнодоступних світлин з нульовою ліцензією, найкраще – спиною і перекрите польським прапором. Патріоти ж ми, та й не так легко цю фотку знайдуть (незмінену світлину з Інтернету можна легко розшукати, тому Фейсбук може вмить заблокувати фальшивий профіль).
Проте мене ніхто не знає і не бачить. Отож відшуковую кілька кресових груп, заходжу і починаю писати: «Українці забирають у нас роботу», «Українці забирають у нас пенсії», «Українці забирають у нас гідність!». Слабенько, кілька людей лайкає. Я – новачок, мені не довіряють. Щось треба робити. Їхати по українцях жорсткіше і з лайкою? Рука не підноситься, усе ж елементарні психологічні бар’єри навіть в Інтернеті на мене діють.
Однак знаходжу рішення. Завантажую плакат фільму «Волинь» і вішаю його всюди на моєму профілі. Може, вдасться. Роблю про всяк випадок кілька ріпостів «кресових» статей, щоб нагорі не було видно, що я щойно зареєструвався.
Діє. Завдяки плакату «Волинь» у мене через дві години майже 400 друзів, серед яких ксьондз Ісакович, депутат Бакун, лобіст Запаловський. І Фейсбук уже сам підказує мені героїв нашого часу, вони до мене стукають і додаються самі.
Лише один запитав, чи я бот. Я сказав: ні. І цей додався в друзі також.
Моя стіна перетворилася на дошку привітань. Моєму профілеві, на якому не було нічого, крім плакату фільму «Волинь» і нотатки, що я «поляк зі Львова», почали писати привітання ксьондзи, хорові баси і домогосподарки.
Моя стінка перетворилася в єлейні слова на тему польської присутності у Львові. Моя стрічка стала вінегретом з дітей різного роду. Красивими були власні діти моїх «друзів». Вражали жахливі фото інших дітей – жертв нарочитих абортів, українських націоналістів і мусульман. Мої друзі вважали себе «експертами» з багатьох питань, проте, здається, найбільше вони хотіли битися через ці жахливі фотографії дітей.
Справді, коли дивишся на таке і не усвідомлюєш, що ці фото з підписами взяті з досить сумнівних джерел, то очі наливаються кров’ю. І ти прагнеш крові інших. Ти йдеш до інших і починаєш звинувачувати їх у поганих фото дітей. Захист поганих фото дітей тепер стає твоїм кредо. Ти – солдат, якому фото-діто-убивці не дали стати воїном. У тебе нема етики і принципів. Ти шукаєш мусульман, українців, прихильників абортів і починаєш бити їх за погані фото. Вони винні.
Та я кажу собі: «Клац». Це не моя іграшка. Я прийшов сюди як маніпулятор, а не маніпульований. Я перебираюся через чергові психологічні бар’єри і починаю цинічно вішати свої власні коментарі з «Нашого слова», критикуючи їх. «Бандерівець Ісаєв те, бандерівець Ісаєв се», – пишу я про себе. «Невдовзі ми його покараємо законом про пеналізацію бандеризму!», – закликаю. Люди лайкають і погоджуються. «Rządam!» – відповідає хтось. «Chyba jednak „żądam”, bracie?» – поправляю, використовуючи християнський етикет. Тут уже все пишу цинічно, підкидаю щось і наштовхую інших, чекаючи реакції. Підкинувши свій матеріал, не провокую далі. У відповідь отримую стандартні «rządania»: покарати, вислати, позбавити, змусити, перевчити.
Стандартно. Сто разів чуте і бачене, неориґінальне, містечкове, малодушне. Шкода цих «друзів». І нецікаво. Значно цікавіше було, коли вони мені повірили, що я існую, і то такий, яким я себе описав, при тому, що було сто підстав засумніватися. Не засумнівалися навіть чільні кресові діячі, коли додали мене в друзі. Чому? Бо більшість їхніх прихильників така ж ненатуральна, як і мій профіль. Такі ж заміфологізовані, як фільм «Волинь», фото якого я використав, щоб мати успіх.
…А наступного дня я отримав листа від Фейсбука, що мій акаунт заблоковано. «За неприродну поведінку», – написали мені. «Чудово!» – подумав я і зрадів. Бо не зміг би жити у світі, де тільки «rządam» карати, висилати, позбавляти, змушувати чи перевчати. Навіть тоді, коли цей світ віртуальний. ■

Поділитися: