Як і чому потрібно відзначати всілякі роковини?

Одного березневого дня у студентські роки ми з другом купили пляшку сухого вина. Ніби нічого надзвичайного, але тоді популярнішим у нас було не сухе вино і не з цієї полиці. Разом з пляшкою в наплечник закинули примірник «Кобзаря». Так озброєні, увечері ми пішли до варшавського Шевченка. Знайшовши вигідне місце біля пам’ятника, відкрили наплечник, і вірші переплелись зі споживанням (хто і з чого почав, я вже не пам’ятаю). Потім ми розмовляли про поезію Кобзаря та все тодішнє студентське життя. Наша шевченкіана закінчилася пізно, бо додому ми повертались уже зовсім затишною Варшавою. На мою думку, це була найцікавіша шевченкіана з усіх, збережених у моїй пам’яті. Тарас там був не менш реальний, ніж ми. Просто нам хотілося в його роковини побути з ним і його словом. І він, здається, не мав нічого проти цієї зустрічі.

Ця особиста, не конче у педагогічному стилі, історія пригадалась мені, коли я задумався над сенсом усякого роду відзначень, роковин (у тому чис-лі, акції «Вісла»), ювілеїв, свят тощо.
Правдоподібно, кожен з нас брав і надалі братиме в них участь. Очевидно, багатьом усе це хоч би раз здавалось ритуальністю, позбавленою справжнього змісту. Є скорботна дата, вагома подія або велика постать – треба прийти, поклонитись і віддати шану. За схемою: «Шевченко, як і Міцкевич, великим поетом був, і тим усе сказано». Коли ювілей круглий, то плацдарм святкування, як правило, значно розширюється – є офіційний організатор і не менш офіційні гості, промови, наукові дискусії, концерти, квіти тощо. Суб’єкт відзначень ні на мить не зникає з центру подій, але вся ця оболонка якось не залишає місця на особисте переживання. Я не закликаю до бойкоту колективних урочистостей, але заохочую хоч час від часу пережити якісь роковини камерально. Ну, і зрозуміло, що це не мусить бути в супроводі пляшки сухого вина (це вже як хто любить). Основне – вигальмувати на цей момент щоденний біг і дати собі шанс реально наблизитись до того, кого або що ми хочемо вшанувати. Перша можливість – роковини Акції «Вісла». Не кругла дата, то й місця для інтимності
буде більше.

Мені здається, особливо важливо, що ми повинні зараз робити для пам’яті про цю трагедію, це відеозаписи очевидців, тому, що наш світ іде в той бік, де більш охоче дивляться, ніж читають. Техніка дозволяє нам робити такі записи будь-яким смартфоном, а він, у свою чергу, завжди напохваті. Уже, будучи журналістом і маючи доступ до відеокамери чи диктофона (масовість смартфонів тоді була піснею майбутнього), я постійно був переконаний, що серед представників моєї власної сім’ї такі записи ще встигну зробити. Проте нині вже не маю кого запитати.

З іншого боку, збереження у цифровому форматі розмови з дідами, а, радше, тепер уже прадідами, може бути цікавим способом молодого покоління торкнутись історії. Мені здається, звичайно, не узагальнюючи, але що саме молодь завжди нетерпеливо чекає на закінчення тієї чи іншої урочистості, вважаючи свою присутність на ній необхідною даниною, після якої відразу можна буде повернутися до нормальних і важливіших справ. Можна ображатись на байдужість молодих, але можна до справи підійти інакше – не чекати на ініціативу молодого, а вийти зі своєю пропозицією: «Може, ми би поговорили, а ти би мене записав?». Така співпраця була б цікавою для двох сторін, тому що найважливіша мета – залишити не книжковий чи академічний, а особистий слід. на мою думку, такий запис стане дорогоцінним скарбом у кожному сімейному архіві, бо, на жаль, у ближчому чи дальшому майбутньому всі ми не будемо мати вже у кого запитати про те, що було.

Звичайно, у нас є організації, які збирають цього роду свідчення. Трапляються також окремі проекти, які в цьому плані активізують молодь. Це, без сумніву, вартісні ініціативи, і їх авторам належиться велика шана. Проте, спробуймо зробити так, щоб максимальна кількість наших українських хат у Польщі мала своє, хоча б маленьке, музейне відділення усної історії, збереженої в цифровому форматі. Так ми дамо комусь шанс у майбутньому склеїти це все, можливо, у якийсь віртуальний музей з нашим голосом про свою долю.

Польська влада, не підтримуючи минулого року відзначення 70-х роковин Акції «Вісла», показала, що цей голос не завжди має прихильників. Тим більше потрібно дбати про його збереження. Важливий урок отримаємо також, коли зіставимо підхід до минулого теперішньої влади і їхніх прямих попередників. Найкоротше кажучи, ті останні історію майже зовсім відпустили, віддаючи поле для активності тим першим. Вони, у свою чергу, зробили так, що сьогодні, наприклад, Лех Валенса в публічному просторі – це вже виключно аґент «Болек». Переписуючи історію на свій лад, сьогоднішня влада дуже широко відкрила дверівсім радикалам, що вже прямо б’є і по нашій громаді. Історію не варто залишати напризволяще, бо майже напевно залізе туди той, кого зовсім ми б собі не бажали. Тому дбаймо про різні форми нашої активності – як і ті велелюдні, так і значно менші, камеральні, більш особисті. Ну, і спробуймо для важливої та цікавої справи якнайчастіше користуватися функцією відеозапису хоча б того пристрою, який лежить у кишені в кожного з нас… ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*