Григорій Сподарик ■ УКРАЇНА ■ №43, 2016-10-23
На яких цінностях будується сучасна українська політична спільнота, як виглядало це у минулому, як змінювалась ідентичність українців і як вплинула на це аґресія Москви? Такі питання обговорювали українські експерти – учасники дискусії, організованої Фондом Баторія у Варшаві.
Соціолог Ірина Бекешкіна нагадала, що в референдумі за незалежність України проголосувало більше як 90% виборців. Уже тоді одні хотіли насправді незалежності, а інші – просто вийти з блоку союзницьких республік, які, так би мовити, «з’їдали українське сало». Через кілька років, як прийшла фінансова криза, прихильників незалежності стало наполовину менше, а кількість противників утрималася. Тоді й виразніше формувався поділ між сходом і заходом держави у ставленні до незалежності. Водночас це був той момент, коли люди з більшою силою починають відчувати себе громадянами України. Таку позицію, також і на сході держави, укріпили українські революції. Як показують сучасні опитування, сьогодні понад 60% українців гордяться своїм громадянством, а 15 років тому таких людей було на 20% менше. Загалом за роки незалежності помітно виросла національна ідентичність українців, а ідентифікування себе як громадян Радянського Союзу 2015 р. становило менше ніж 5%. Після російської аґресії радикально змінилося ставлення до можливого союзу з Москвою та Мінськом. До такого варіанту 2012 р. позитивно ставилося майже 60% українців. Тепер так думає лише кожен четвертий українець, а близько 60% є проти. Одночасно станом на 2016 р. 48% українців підтримує напрямок інтеґрації держави з Європейським Союзом, хоч від 2015 р. їх число зменшилося на кілька відсотків. Перед російською аґресією серед українців переважало неґативне ставлення до НАТО. Якщо би зараз відбувався референдум, 78% людей висловилось би за входом до цієї структури. Цікаве так само ставлення до визначних постатей. Українці найбільше цінять Ярослава Мудрого, потім – Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого. На протилежному полюсі є відповідно: Віктор Янукович, Йосип Сталін, Віктор Ющенко і Володимир Ленін. Разом з тим, 40% українців позитивно оцінюють Українську повстанську армію, а неґативно – 31%. Особливо оцінка УПА і визначних людей показує постійну різницю в поглядах на сході та заході країни. У Донбасі В. Януковича неґативно оцінює кожен четвертий громадянин, при тому як у Галичині і в центрі – відповідно 72% і 63%. Дані відносно Донбасу стосуються лише території, яка тепер є під українським контролем, бо тільки там можна було провести дослідження.
Як відзначав публіцист Павло Казарін, українці загалом переконані, що реальна незалежність почалася з кінця 2013 р. До цього часу державу сприймали, скоріше, як форму російської республіки, не до кінця вивільнену з-під російського протекторату. За словами оглядача, Майдан та аґресія Росії усунули ряд ілюзій. Це, зокрема, переконання людей в можливості функціонування у форматі без блоку або щодо взаємовигідної спів-праці з Москвою.
Натомість історик Андрій Портнов переконував, що пройшло надто мало часу, щоб у Майдані бачити політично-незалежницьке укріплення українського народу. На його думку, процес надалі триває, іде в різних напрямках, тому важко передбачити, чим він закінчиться. Проблеми, які почалися на початку 90-х рр., аналізував і політолог Володимир Фесенко. В його оцінці, кон’юнктурно незалежність обирала не лише частина звичайних громадян, а й еліти. Пострадянська номенклатура скористалася тоді можливістю взяти під контроль усі ресурси республіки або, як прямо сказано, привласнити її. Така брутальна приватизація спричинилася до ідентифікаційної кризи людей. Вони не ототожнювали себе з державою, бо розуміли, що вона не їм належить. Президенту Леонідові Кучмі, який запровадив «м’яку українізацію», таким чином удалося нейтралізувати потенційні конфлікти. У західних реґіонах рівнялися на демократичні держави і споруджували пам’ятники Степанові Бандері, у східних дивилися в бік Москви і виносили на монумети Леніна. У центрі все українське і російське перепліталося. Однак не слід говорити, на погляд Фесенка, про дві окремо існуючі тоді нації, а про радикально відмінні реґіональні ідентичності. Протиріччя між сходом і заходом розв’язала Революція гідності. Вона створила, вважає політолог, нову націю. Люди вперше за 25 років почали себе ідентифікувати як українці. Це проявилося в розриві зв’язків з Росією та радянським минулим.
Експерти погоджувались у тому, що викликом залишається зниження рівня життя в Україні, розчарування повільними реформами і боротьбою з корупцією. Брак успіхів у тих питаннях може підірвати нову зміну. В російськомовних реґіонах поки що не протестують проти більш української ідентифікації, але ця російська тема лише приспана, тому з тими людьми треба активно працювати. Небезпечним є також євро-скептицизм. Українці переконані, що Європа замало їм допомагає, щораз міцніше відчувають, що їх там не хочуть. Важливою в цьому контексті є Польща. Для України вона постійно залишається позитивним прикладом, але демобілізуючим може бути розростання конфлікту між Варшавою і Брюсселем. Ключовим для українського майбутнього є питання Донбасу та Криму. Щодо останнього доволі помітною, зокрема серед інтелектуалістів, стає ідея зректися цієї території. Отак можна було б позбутися, наприклад, людей, які виступають проти європейської інтеґрації. Подібне мислення простежується й відносно Донбасу, але, як відзначали експерти, поки що жодна політична опція прямо не висловилася за відмову від цих територій. Сучасну суспільну думку в Україні характеризує також невелика віддаль від зони збройних дій. Чим ближче до неї, тим більше люди хочуть миру за будь-яку ціну, включно з якоюсь формою домовленостей з Росією. Зі зростанням відстані від конфліктної території радикалізуються настрої і є сильніше вказування на потребу твердо протистояти Москві. Фактом є і те, що в Києві чи у Львові гарячі голови не враховують фактора нерівності українського та російського потенціалів, а ті, голодніші, взагалі забувають, що триває якась війна.
Водночас не бракує доказів, що сучасні українці думають так, як і частина західноєвропейських сусідів. На це вказує хоча б повільний темп реформ. Пришвидшення блокує те, що в Україні не хочуть приватизації великих державних підприємств і землі, а так само збільшення віку виходу на пенсію. Невже у Польщі прихильники такого мислення є в меншості? ■