Як бачать себе українці?

Григорій СподарикУКРАЇНА№43, 2016-10-23

На яких цінностях будується сучасна українська політична спільнота, як виглядало це у минулому, як змінювалась ідентичність українців і як вплинула на це аґресія Москви? Такі питання обговорювали українські експерти – учасники дискусії, організованої Фондом Баторія у Варшаві.

Серед українців виросла пошана до своєї держави. Але експерти переконують, що брак покращення рівня життя громадян цей процес може легко відвернути (на фото зліва: В. Фесенко, А. Портнов, К. Пелчинська-Наленч, І. Бекешкіна та П. Казарін). Фото автора статті
Серед українців виросла пошана до своєї держави. Але експерти переконують, що брак покращення рівня життя громадян цей процес може легко відвернути. На фото зліва: В. Фесенко, А. Портнов, К. Пелчинська-Наленч, І. Бекешкіна та П. Казарін. Фото автора статті

Соціолог Ірина Бекешкіна нагадала, що в референдумі за незалежність України проголосувало більше як 90% виборців. Уже тоді одні хотіли насправді незалежності, а інші – просто вийти з блоку союзницьких республік, які, так би мовити, «з’їдали українське сало». Через кілька років, як прийшла фінансова криза, прихильників незалежності стало наполовину менше, а кількість противників утрималася. Тоді й виразніше формувався поділ між сходом і заходом держави у ставленні до незалежності. Водночас це був той момент, коли люди з більшою силою починають відчувати себе громадянами України. Таку позицію, також і на сході держави, укріпили українські революції. Як показують сучасні опитування, сьогодні понад 60% українців гордяться своїм громадянством, а 15 років тому таких людей було на 20% менше. Загалом за роки незалежності помітно виросла національна ідентичність українців, а ідентифікування себе як громадян Радянського Союзу 2015 р. становило менше ніж 5%. Після російської аґресії радикально змінилося ставлення до можливого союзу з Москвою та Мінськом. До такого варіанту 2012 р. позитивно ставилося майже 60% українців. Тепер так думає лише кожен четвертий українець, а близько 60% є проти. Одночасно станом на 2016 р. 48% українців підтримує напрямок інтеґрації держави з Європейським Союзом, хоч від 2015 р. їх число зменшилося на кілька відсотків. Перед російською аґресією серед українців переважало неґативне ставлення до НАТО. Якщо би зараз відбувався референдум, 78% людей висловилось би за входом до цієї структури. Цікаве так само ставлення до визначних постатей. Українці найбільше цінять Ярослава Мудрого, потім – Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого. На протилежному полюсі є відповідно: Віктор Янукович, Йосип Сталін, Віктор Ющенко і Володимир Ленін. Разом з тим, 40% українців позитивно оцінюють Українську повстанську армію, а неґативно – 31%. Особливо оцінка УПА і визначних людей показує постійну різницю в поглядах на сході та заході країни. У Донбасі В. Януковича неґативно оцінює кожен четвертий громадянин, при тому як у Галичині і в центрі – відповідно 72% і 63%. Дані відносно Донбасу стосуються лише території, яка тепер є під українським контролем, бо тільки там можна було провести дослідження.
Як відзначав публіцист Павло Казарін, українці загалом переконані, що реальна незалежність почалася з кінця 2013 р. До цього часу державу сприймали, скоріше, як форму російської республіки, не до кінця вивільнену з-під російського протекторату. За словами оглядача, Майдан та аґресія Росії усунули ряд ілюзій. Це, зокрема, переконання людей в можливості функціонування у форматі без блоку або щодо взаємовигідної спів-праці з Москвою.

Натомість історик Андрій Портнов переконував, що пройшло надто мало часу, щоб у Майдані бачити політично-незалежницьке укріплення українського народу. На його думку, процес надалі триває, іде в різних напрямках, тому важко передбачити, чим він закінчиться. Проблеми, які почалися на початку 90-х рр., аналізував і політолог Володимир Фесенко. В його оцінці, кон’юнктурно незалежність обирала не лише частина звичайних громадян, а й еліти. Пострадянська номенклатура скористалася тоді можливістю взяти під контроль усі ресурси республіки або, як прямо сказано, привласнити її. Така брутальна приватизація спричинилася до ідентифікаційної кризи людей. Вони не ототожнювали себе з державою, бо розуміли, що вона не їм належить. Президенту Леонідові Кучмі, який запровадив «м’яку українізацію», таким чином удалося нейтралізувати потенційні конфлікти. У західних реґіонах рівнялися на демократичні держави і споруджували пам’ятники Степанові Бандері, у східних дивилися в бік Москви і виносили на монумети Леніна. У центрі все українське і російське перепліталося. Однак не слід говорити, на погляд Фесенка, про дві окремо існуючі тоді нації, а про радикально відмінні реґіональні ідентичності. Протиріччя між сходом і заходом розв’язала Революція гідності. Вона створила, вважає політолог, нову націю. Люди вперше за 25 років почали себе ідентифікувати як українці. Це проявилося в розриві зв’язків з Росією та радянським минулим.
Експерти погоджувались у тому, що викликом залишається зниження рівня життя в Україні, розчарування повільними реформами і боротьбою з корупцією. Брак успіхів у тих питаннях може підірвати нову зміну. В російськомовних реґіонах поки що не протестують проти більш української ідентифікації, але ця російська тема лише приспана, тому з тими людьми треба активно працювати. Небезпечним є також євро-скептицизм. Українці переконані, що Європа замало їм допомагає, щораз міцніше відчувають, що їх там не хочуть. Важливою в цьому контексті є Польща. Для України вона постійно залишається позитивним прикладом, але демобілізуючим може бути розростання конфлікту між Варшавою і Брюсселем. Ключовим для українського майбутнього є питання Донбасу та Криму. Щодо останнього доволі помітною, зокрема серед інтелектуалістів, стає ідея зректися цієї території. Отак можна було б позбутися, наприклад, людей, які виступають проти європейської інтеґрації. Подібне мислення простежується й відносно Донбасу, але, як відзначали експерти, поки що жодна політична опція прямо не висловилася за відмову від цих територій. Сучасну суспільну думку в Україні характеризує також невелика віддаль від зони збройних дій. Чим ближче до неї, тим більше люди хочуть миру за будь-яку ціну, включно з якоюсь формою домовленостей з Росією. Зі зростанням відстані від конфліктної території радикалізуються настрої і є сильніше вказування на потребу твердо протистояти Москві. Фактом є і те, що в Києві чи у Львові гарячі голови не враховують фактора нерівності українського та російського потенціалів, а ті, голодніші, взагалі забувають, що триває якась війна.
Водночас не бракує доказів, що сучасні українці думають так, як і частина західноєвропейських сусідів. На це вказує хоча б повільний темп реформ. Пришвидшення блокує те, що в Україні не хочуть приватизації великих державних підприємств і землі, а так само збільшення віку виходу на пенсію. Невже у Польщі прихильники такого мислення є в меншості? ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*