Здзісєк Закерзонець ■ ПОГЛЯДИ ■ №2, 2019-01-13
Довелося мені працювати у фірмі, що знаходиться в одному із торговельних центрів Варшави. На початку 2018 року робітників-мігрантів з України не прибуло особливо багато. Якийсь час серед нас були чеченці, але невдовзі і вони десь «повіялись», кажуть, поїхали далі до західних країн ЄС.
Минулого літа в житті цієї фірми почалась нова епоха: з’явилися нові працівники з України. Причому не один, а відразу близько десяти.
Одного дня я зустрів їх у роздягальні: сидять в купочці у куточку, щось гомонять між собою. Чую окремі слова розмови. «Ага, земляки», – думаю я.
Поляки, у свою чергу, сідають у протилежному кутку приміщення, розмовляють, вдають, що не бачать «новачків».
А мені що робити у такій обстановці? Можна кинутися обнімати новоприбулих, вигукнути: «вітаю, мої рідні!». Але це невдала думка, українці подумають, що я якийсь псих, можливо, провокатор. Поляки, у свою чергу, можуть не зрозуміти мою поведінку.
Ця ситуація нагадала мені розповідь моєї мами: якось на вулиці вона почула розмову будівельників, які ходили по риштуванню. Кілька хвилин вона стояла мов укопана і слухала звучання рідної мови, хоч лексика будівельників була зовсім не «солов’їна».
Я подумав, що мені треба зробити, як колись моя мама: проголосити «нейтралітет» і мовчки чекати на те, що буде згодом.
Сідаю осторонь від усіх, вдаю, що сплю. На добраніч, мої наддніпрянці!
День перший. За наказом шефа «новачкам» насамперед треба пояснити особливості нової роботи, показати усі входи і виходи у будинку нашої фірми.
День четвертий. Бачу, що новоприбулі прийняли своєрідну тактику «самозахисту»: у критичні моменти вдають, що не розуміють, чого шеф від них хоче.
– Як тільки треба щось швидко зробити або піти кудись поза чергою – чую від них лише «нє панімаю», – нервується шеф.
– Нема чого нарікати на тих українців, гірше було б мати справу з китайцями, з їхньої мови точно нічого не второпаєш. А тим, коли скажеш ку…а, тоді – ого, кожен зрозуміє, – говорю я.
День одинадцятий. У коридорі біля туалетів зустрічаю прибиральницю. На перший погляд – українка, чорнява, заплетена коса.
– Добрий день! – вітаюся я.
– День добрий, – зі східняцьким акцентом відповідає вона.
– Чого ви так налякалися, мовби чорта побачили? – жартую.
– А ви так чудно говорите. Ви поляк чи українець? – питає вона.
От підловила! Ставити такі питання мені, старому закерзонцеві? Це жахлива образа!
День сімнадцятий. Колеги-поляки встановлюють перший контакт із новоприбулими. Ті розповідають, звідки приїхали до Польщі: Кременчук, Кіровоград (нині це місто Кропивницький), Каховка, Черкаси. Помітно, що у західноукраїнських регіонах надійна робоча
сила закінчується.
День двадцятий. Я вирішив, що врешті треба почати діяти задля закерзонсько-наддніпрянського зближення. Підходжу до одного молодика. На дверях його шафки написано «Ivan». Він, певно, наш, – думаю собі. Виймаю із течки часопис «Над Бугом і Нарвою» і пропоную молодикові. Кажу, що маю тут файний часопис, що можна чогось довідатися, бо написано «по-нашому», а заодно і підучити мову, бо частина статей опублікована польською.
День двадцять перший. Іван, криво посміхаючись, говорить, що йому не потрібен український часопис, бо він – білорус із Гродна.
Перша невдача, думаю собі.
День двадцять п’ятий. Після такого випадку треба змінити тактику. У нашому спілкуванні потрібна не революція, а еволюція. Тому, розмовляючи із новачками, «ненароком» вставляю українські слова або ж заявляю, що Київ мені подобається більше, ніж Варшава.
День двадцять восьмий. Помітно, що наддніпрянці змінюють ставлення до мене. Починають першими вітатися, допомагають виконувати роботу.
День тридцятий. Поляки починають також по-іншому ставитися до нових колег. Пішли розмови про сімейне життя.
Однак є і негатив. До мене підходить молодик і заявляє, що в офіціанта українського ресторанчика «клята» червоно-чорна вишиванка, а в коридорах були антиукраїнські написи. Я беру олівець та замальовую їх. Нехай вже буде просто чорна стіна.
День тридцять третій. Помітно, що українських мігрантів оцінили і шефи, і колеги. Усім відомо, що українець (а не як колись говорили – руський) візьметься за кожну роботу, ще й попросить додаткове завдання. Хоча українці часом жахливо калічать польську мову, з цього ніхто не сміється, не передразнює.
День сороковий. У буфеті замовляю страви українською.
– Як ви, пане, чудно говорите! – чую я знову. Чому я перестав дивуватися, що вони дивуються?
– А ви коли сюди приїхали? – питає далі жіночка.
– Уявіть собі, я нікуди звідси не виїжджав. Знаєте, що таке діаспора? Я все життя живу серед поляків, тому і розмовляю так «чудно», –відповідаю я і відчуваю, що мене чимраз більше починає проймати злість на оцих наддніпрянців.
День сорок третій. Однак не все так погано. Мої колеги на роботі врешті-решт зрозуміли, хто я. Іноді вони говорять зі мною українською, показують фото своїх рідних, розпитують про різні речі.
Отож закерзонсько-наддніпрянський союз встановлено. Настав час прийти до наддніпрянців із «Нашим словом» і почати закерзонську агітацію!
