01.02.2019
Містичне «паломництво» Європою
РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №3, 2019-01-20 Остап Українець. Транс. Київ : Видавництво Жупанського, 2018. В основі сюжету нового роману молодого письменника Остапа Українця «Транс»...
РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №44, 2018-11-04
Протягом останніх кількох років в українській літературі з’явилося немало нових імен. Утім, дебюти − це не лише про книги тих людей, котрі щойно вийшли на літературну сцену. Не менш цікаво поглянути на тих, хто раптово змінює амплуа і починає працювати в нових для себе жанрах. Кілька таких книг пропонуємо у нашій добірці.
Марися Никитюк – українська сценаристка і режисерка театру та кіно. «Безодня» стала для неї першою збіркою дорослої прози (окрім неї, Никитюк написала ще дитячу книгу «Книга баванок або історії чарівного Тойто», яка вийшла у видавництві «Glowberry»).
Шанувальники творчості Сергія Жадана, певно, впізнають тут схожу тональність покинутості головних героїв, безвиході, в якій вони вчаться жити, та й, зрештою, декорації східноєвропейської країни тут добре помітні. Никитюк вирізняє певні і «гіпертрофована» метафоричність, сюрреалізм, що переважують реальність. Із такого поєднання у підсумку постають сюжети про новий Великий Вибух, що зароджується на київських Позняках, дівчинку, що дружить із платтячком з шафи, чи ментівську антиутопію-село під назвою Безодня, мешканці якого з’їдають кожну наступну владу, потім чекають на нову і знову її з’їдають. Попри всі фантасмагоричні декорації, в новелах проступає одне цілком конкретне суспільство із його конкретними проблемами – нескінченними, відчайдушними падіннями та дивними злетами.
«Літо раніше було безконечним, у нього вміщалося півжиття і три блоки жуйок „Педро”, а найстрашніше, що чекало тебе в кінці – це перше вересня. Тепер літо вміщало всього-на-всього три будівельні об’єкти і три блоки „Мальборо голд”, ну і кінці – безконечне неподільне ні на фази, ні навіть на пори року Все. Тягуче тривале вічне Все із вжареним під зад страхом, що все це колись закінчиться таки нічим – ані тобі безсмертя, ані нанороботів, ані навіть вина. Тож життя було схоже на перманентну внутрішню обломовщину, що перемежовувалась періодами екзистенційної сверблячки в амфітаміновому угарі. Треба було бігти – і я біг».
Ще одна збірка оповідань, що наробила галасу минулого року – це і відзнака «Книга року ВВС», і премія Джозефа Конрада. Катерина Калитко досі видала 6 поетичних збірок і дві − малої прози, утім, саме «Землю загублених» вже нарекли одним із найгучніших прозових дебютів-2017. Певна річ, це зовсім не та ж сама категорія, до якої потрапляє більшість дебютантів, однак тут на Калитко чекала інша пастка: якщо від написання віршів переходиш до прози, певні очікування до твоїх текстів все ж присутні. Зважаючи на жанр і стиль, у якому авторка працювала раніше – дуже конкретні очікування. Однак це той випадок, коли вони не справджуються, і від цього виходить тільки краще.
Проза Калитко позбавлена надмірної метафоричності та імпресивності, зацикленості на собі чи меланхолії. Світ «Землі загублених» натомість напрочуд реальний, конкретний, попри фантастичне тло історій, як і в книзі Марисі Никитюк. Він видається знайомим (алюзії то на Крим, то на загальне Середземномор’я), проте насправді – ні; земля загублених з назви будується сама потроху із кожним оповіданням. Війна тут присутня у кожному тексті, але щоразу по-іншому і щоразу в тлі оповіді – і від цього стає лиш більш багатовимірною, а отже, й більш реальною. Герої й обставини в окремих оповіданнях часто перетинаються, що й будує непов’язану сюжетно, але від того не менш цілісну оповідь про край, де, за словами авторки, «для всіх є місце і ніхто не є неістотним».
У текстах Калитко міцно присутні і магія, і природа – чи, вірніше, сама природа є магією, і щодо неї герої почуваються неймовірно чужими – загубленими. Це поєднання дозволяє творити не надто казковий (посунутись би в цьому трохи далі – і можна було б потрапити у нішу фантастики, але, на щастя, цього не стається) світ, де ані маркерів нашої реальності, ані казковості, ані правдивої психології героїв не буває забагато.
«Я ніколи не бувала внизу. Ходити туди було далеко, небезпечно і без потреби. Не бувала. Чітко пам’ятаю день, коли почала думати про себе «бувала», «я-вона» — замість звичного «бував». Але спершу треба пригадати всі нескінченні нестерпні дні свого буття чоловіком. Хоча, якщо подумати, хлопчача шкурка принесла мені й трохи користі: дозволила вчитися читати й писати, а згодом і розгортати старі сувої в міській бібліотеці. Там я намагалася порахувати всі штурми та облоги, які ми витримали, але їх виявилося значно більше, ніж могла вмістити моя дитяча голова. Втім, я не пам’ятала жодного».
Остап Українець, у свою чергу, перекладав книжки, до того, як почав їх писати – серію дитячих повістей «Коти-вояки» та «Лавкрафта» у співавторстві з Катериною Дудкою. Дебютний «Малхут» – для любителів історичних романів (місце дії – сучасний Івано-Франківськ, тодішній Станіславів XVII і ХІХ століття), складних сюжетів (змови, оборудки контрабандистів, блукання підземеллями, пошуки напівміфічного спадку) та інтриги (зав’язка оповіді – старі листи, що потрапляють до рук головному героєві і з яких він дізнається певні захопливі факти про минуле, які – тут починається детективна частина – треба розслідувати). Авторові вдається вдало балансувати між власне історичними фактами і пригодницькою, фікційною частиною (як він сам закликає, варто пам’ятати про те, що текст – історична спекуляція, а не історичний роман). Завдяки цьому в головного героя книги − власне місто – не можна не вірити, навіть якщо усвідомлюєш, що далеко не всі описувані події відбувалися направду. Щонайменше – хочеться обов’язково відвідати Франківськ.
«Мустафу, та й не його одного, турбували ще деякі події на півночі. Справа була в новозакладеній майже на прикордонні фортеці. А ще – у зв’язку Ревери, його сина, фундатора та власника фортеці, та внука із лицарським орденом, який для всіх на цих землях давно перетворився на порожню забавку і призабуту байку про славні часи. І у тому, що сама фортеця стала осердям цього відновленого ордену, хоч тому й не було жодних підтверджень. Це лякало і злило. Текелі й сам не міг зрозуміти своєї неприязні до Драконів – зрештою, всі вони, аж до останнього справді активного кавалера, прагнули того самого, що й він – створення і розбудови сильного королівства, здатного підтримувати мир і порядок».
Невдовзі після письменницького дебюту в автора вийшла і друга книга – «Транс», також поєднання історії та фентезі. Цього разу дія точиться вже у межах всієї Європи і спирається на середньовічну легенду про Філософський камінь. Сама легенда, як й ідея її адаптації для художнього твору – не нова, тож постає питання: як саме адаптовувати і що робити з жанром «алхімічного роману». Наші дні, головний герой – молодий хлопець вирушає у мандрівку Європою, а слідчий віденської поліції проходить маршрут його ж Паломництва у зворотньому напрямку, розслідуючи дивний і загадковий злочин. Книга сподобається шанувальникам Умберто Еко, тим, хто добре знає і любить Краків, Дрезден, Відень та інші міста, крізь які проходить маршрут героя (описові фрагменти нададуть відчуття упізнаваності і присутності). Водночас, якщо це ваша перша книга такого жанру – читати може бути складно (щонайменше, ви не раз звертатиметеся до Вікіпедії).
* * *
Назагал український книжковий ринок не вигадав інших «законів жанру», окрім тих, що за ними живуть його західні сусіди (і за прикладом яких, зрештою, він зараз доволі динамічно розвивається). Тобто стати дебютантом – можна, стати успішним дебютантом – важче, але бачимо такі позитивні приклади дедалі частіше. Не бракує, безперечно, прикладів того, як людина із абсолютно іншої сфери діяльності починала писати гарні книжки: найефективніше це працює завдяки численним літературним конкурсам, які дають можливість кожному спробувати свої сили. Водночас багато авторів також поєднують свою власне письменницьку діяльність зі ще якоюсь спорідненою (переклади, робота із різними жанрами, навіть журналістика – як зробив Андрій Цаплієнко, автор роману «Стіна»). Найчастіше такий симбіоз – бо дебют підкріплений відповідним досвідом та бекграундом – виявляється вдалим.