«Іванове зілля», або Похвала сільського празника

Юрій ГаврилюкКУЛЬТУРА№27, 2018-07-08

Перша з великих українських культурних імпрез на Підляшші – це «На Івана, на Купала» – завжди у суботу після св. Петра і Павла, отже цього року всі охочі хай готуються на вечір і ніч з 14 на 15 липня.

▲ В руках – «квітки» з цілющого для тіла та спасенного для душі підляського зілля. Фото автора статті
В руках – «квітки» з цілющого для тіла та спасенного для душі підляського зілля. Фото автора статті

Все ж цьогоріч по-літньому тепло стало вже у травні – червні, лани хлібні вже буйно хвилюють на вітрі, цвітучого зілля також вдосталь – і щоб вінки дівчатам з них плести, і щоб у церкві освятити. Бо між колишнім «Купалою», яке минулими віками справляли в найкоротшу ніч року та сьогоднішнім культурно-музичним дійством, що його Союз українців Підляшшя проводить у Дубичах-Церковних, є ще на Підляшші, в колиці Більська, празник «на Яна» – храмове свято Різдва св. Іоана Хрестителя у селі Пасинки.

Празник цей, звісно, відомий перш за все тим більщанам, які мають в пасинківській парафії родичів або друзів, що можуть запросити «на одпуст». Але з цими родичами по селах щораз то скрутніше – ще у мойому власному дитинстві, отже більш-менш 40 років тому, майже в кожній родині діди та принаймні половина дядьків і тіток були справжніми селянами. Для покоління, яке радістю дитинства втішається сьогодні, близький сільський родич – це вже часто раритет, бо навіть коли є в селі «своя» хата, то вона дуже часто пустує (якщо не продана, хоч би «варшав’якам»). Та й настрій самого свята інший. Колись був це день справді відокремлений від буднів, бо якщо й хтось працював «на панствовому», чи просто чимсь займався в місті, то, прибуваючи у сільську околицю, опинявся в іншому вимірі. Навіть, коли не особливо був «молящий», то просто собі гомонів біля церкви з родиною і друзями – ставав людиною святкуючою, яка принаймні на сьогодні буденні справи залишила за обрієм. Зараз від зовнішнього світу та його настирливості відірватися набагато важче, зокрема, коли церковне свято випадає у офіційно робочий час – то й під час Богослужіння багато хто стриже вухами, чи де в кишені мобілка не задзвонить…

Хочемо чи не хочемо світ «такий, не інший» та до нашого, – прикрашеного сентиментом за безтурботливими дитячими роками, – ідеального образу села 1960-1970-х та празника «у баби й діда», вже він не припасується. В святковий день можна піти також до церкви у своєму місті – для прикладу, в Більську їх п’ять, а в Білостоці кільканадцять. Все ж варто покинути міські стіни та пригадати собі шлях до сільського храму.

Хтось може сказати, що для людини, яка постійно має ввімкнений телевізор чи підключений до мережі комп’ютер, відкритий весь світ. Однак радістю стає вже цих кільканадцять чи кількадесят кілометрів подорожі реальним простором, коли за вікном просувається знайома околиця та жива природа в порі її найяскравішого розквіту. Та й собі можемо ж зірвати жмут зілля, щоб у церкві освятити – ще не так давно димом з такої «квітки» підляшани відганяли від себе та добитку хворобу й лиху силу, а навіть, зокрема, полин, клали в труну, щоб «Іванове зілля» помагало й цим родичам, які протягом року відправлялися в потойбіччя. Нині, видно, віра в силу зілля, зібраного та освяченого на зламі весни й літа, що ведеться ще з дохристиянського часу, пригасла, бо з «квіткою» до пасинківської церкви приходить лише декілька жінок і дівчат. не так багато, трохи, може, тому, що у 1990-х в честь Господнього Предтечі освячено одну з трьох парафіяльних церков у Гайнівці. На початку 1970-х, коли батьки брали мене в гостину до дідових сестер, які вийшли сюди заміж, храмовий празник у Пасинках був єдиним «Яном» на всю північну частину Підляшшя. До того, дитині ж все здається більшим, гамірнішим і велелюднішим. Зараз тітки давно вже покійні й немає кому «наказувати», – так у нас називалося передавання вісток в добу без телефонів, – щоб Іван з сім’єю приїхав «на Яна». Що ж, signum temporis… То їду «непрошений»!

▲ Хрест за пам’ять тих, які вже давно закінчили свій Хресний хід довкола храму...
Хрест за пам’ять тих, які вже давно закінчили свій Хресний хід довкола храму…

Бо ж, незалежно з ким побачимося в церкві, незалежно як в ній співають та проповідують, то є це – кажучи трохи по-шевченковому, трохи по-філософськи, – момент єдності між «нами», що відійшли у пам’ять, нами, що живемо сьогодні, та «нами» – які після нас, дай Бог, сюди прийдуть. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*