Кася Комар-Мацинська ■ 30-ЛІТТЯ ОУП ■ №18, 2020-05-03

Розмова з активісткою, вчителькою і багаторічною лідеркою в українському середовищі Перемишля Марією Туцькою – до 30-ліття Об’єднання українців у Польщі.

Марія Туцька. Фото з архіву Марії Туцької

Пані Марійко, коли ви почали свою громадську діяльність?

Марія Туцька: Можна сказати, що я – дитина перемиського гуртка Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Ще малою я співала в ансамблі «Синя ленточка», яким керувала Ярослава Поповська. На репетиції ми приходили до Народного дому щонеділі, це місце було для нас як рідний дім. Згодом, підрісши, я виступала в театрі Володимира Пайташа, а вже як учениця IV ліцею в Ліґниці мала змогу вчитися на курсах інструкторів (тренерів) з мистецької діяльності УСКТ.

Під час навчання у Кракові (це був початок 1980-х) я потрапила у вихор перемін, була членкинею краківського гуртка УСКТ, яке очолював тоді Роман Андрухович. Ми мали великий студентський рух, близько сотні людей, з яких більш ніж половина була активних. Діяла також театральна група, яку вів доктор Володимир Мокрий та наш друг Мірко Чех. Проходили міні-фестивалі чи творчі вечори молодих українців, зокрема тих, хто писав вірші: Мірка Чеха, Тадея Карабовича, Ярослави Хруник та інших. Частина людей також співала в ансамблі «Карпати»: Ольга Левчишин-Попович, Люба Ґрацонь, Галина Цюрик, Стефан Цюрик, Іван Корбабич, Роман Гавран. Ми проводили різні заходи, відомі краківські «Маланки», Шевченківські академії, виїжджали до Ґданська на Молодіжні ярмарки, підтримували контакти з українським студентством у Вроцлаві і Любліні. Приєднувалися до нас також студенти з Ряшева, де не було структур УСКТ. Домівка у Кракові (спершу на вулиці Длуґій, потім – біля церкви на вулиці Паулінській) під проводом пана Андруховича і подружжя Шлянтів була завжди для нас відкрита.

Так роками формувався стержень активістів, які діяли при УСКТ і серед яких у відповідний момент обрали делегатів на надзвичайний і звичайний з’їзди до Варшави. Ці люди домоглися переформування українських структур у Польщі. Частина з нас активно бере участь у  громадській роботі і до сьогодні.

Ви виростали в Перемишлі, навчалися у Ліґниці та Кракові, а згодом повернулися до Ліґниці.

Так, у 1987 році я переїхала з Кракова до Ліґниці, щоби працювати учителькою в IV ліцеї. Там я також записалася до місцевого гуртка УСКТ, хоча в ті дні більше часу приділяла школі та гуртожитку. Тоді вдалося організувати перші поїздки молоді в Україну. Хор «Полонина» виступав у Стриї, Львові, Тернополі, Почаєві, Києві. Проте цей інтенсивний період не тривав довго, бо у 1990 році голова перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі – покійний Юрій Стабішевський – зателефонував мені та запросив до створення української школи в Перемишлі. Я не могла йому відмовити. І так в серпні 1991 року, перед першим дзвінком у «шашкевичівці», я повернулася до Перемишля.

Звідки виникла потреба перетворення Українського суспільно-культурного товариства в Об’єднання українців у Польщі?

Слід згадати, що наше студентське товариство вже у 1980-х намагалося створити Незалежну спілку українських студентів, як наші друзі в інших осередках Польщі. Я також стала її членкинею і домагалася реєстрації організації. Йшлося про те, аби ми не підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Ми були молодими, гарячими, хотіли все і зразу, тож зрозуміло, що старші діячі ставились до наших прагнень дуже помірковано. Отже, це молоді люди, наступне покоління бачило потребу переформування, особливо з огляду на зміни, які відбувалися на той час у польській державі. Я мала нагоду бути делегаткою та учасницею тих подій, познайомитися з натхненниками нового руху, зокрема з Яцеком Куронєм.

Спочатку існував великий спротив старших діячів, але була група людей, яка знала, чого хоче і як цього досягти. Вони вийшли з Українського суспільно-культурного товариства та створили Об’єднання українців у Польщі. До управи увійшли молоді люди, нову організацію очолив Юрій Рейт. Головне, чого ми хотіли досягти – позбавитися впливу органів безпеки, аби вони не слідкували за нашою діяльністю. На жаль, вдалося це зробити лише частково, бо після короткої співпраці з Міністерством культури ОУП, як і всі нацменшинні організації, повернули у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ і адміністрації.

З ваших слів випливає, що нові діячі ОУП таки виростали в гуртках УСКТ. Це показує, що діяльність організації у колишній комуністичній системі оцінюють неоднозначно.

Так. Бо в УСКТ, окрім «шароварщини», відбувалася велика освітня робота з дітьми і молоддю. Українство популяризували у тих рамках, в яких це на той час було можливо. Звісно, обсяг державного фінансування не дуже давав розвиватися, але так само це виглядає і зараз. Поки ми не зможемо забезпечувати себе самі, у будь-якій політичній системі будемо залежні від зовнішніх чинників. Не все може спиратися лише на волонтерів, активістів – якщо ми хочемо покращувати свій рівень, потребуємо гідного фінансування.

Багато чого можна зробити завдяки нашій енергії, але в певний момент ми «впираємося у стіну» через відсутність коштів. І тут з’являється також питання свідомості і спроможності нашої громади підтримувати українську культуру і видання у Польщі.

Для вас як для вчительки, певно, зміни, що відбувалися в українському шкільництві після 1990 року, були по-особливому помітними.

Це було одне із завдань ОУП – зміцнити українську освіту. У 1991 році відновили «шашкевичівку», у цей час також з’явився ліцей у Білому Борі, Ґурово-Ілавецьке почало розбудову школи і гуртожитка, а в Бартошицях створили початкову школу. На жаль, з перспективи часу я можу сказати, що кожна наступна реформа освіти в Польщі була ударом для українських шкіл. Просто ніхто не брав до уваги специфічні навчальні заклади – музичні школи, школи для людей із проблемами слуху чи освітні осередки нацменшин. В УСКТ була Люба Кобиляк, яка знала, що діється в кожному пункті навчання і в кожній школі. В ОУП ми добилися, аби у школах були окремі педагоги – методисти, досвідчені вчителі української мови. Вони мали бути в кожному воєводстві, але не вийшло. Ми почали писати нові підручники, зошити вправ. На жаль, через брак коштів наша робота не завершилася успіхом. Згодом у загальноосвітньому навчанні почали використовувати електронні підручники, необхідність яких ми бачимо зараз в умовах пандемії, – а нам весь час не вистачає традиційних підручників та зошитів. Таких освітніх питань багато, і навряд чи можна розраховувати на їхнє швидке вирішення.

Як змінилося культурне і суспільне життя українців у Перемишлі в 1990-х роках із появою Об’єднання та утворенням «шашкевичівки»?

Практично всю мистецьку діяльність дитячих та молодіжних гуртків перенесли з Народного дому до школи, і там все це дуже добре розвинулося. Танцювальний гурт «Аркан», який колись діяв при Народному домі, став візитівкою «шашкевичівки», так само – театральна група, гурт бандуристів, колектив народних інструментів. Це мало полегшити життя батькам, але, з іншого боку, раніше після позашкільних занять вони мали нагоду частіше зустрічатися. У 1970-ті роки, коли до Перемишля повернулося багато людей, у тому числі й наша родина, був ритуал: у неділю після церкви всі йшли до Народного дому. Діти мали репетиції, а для дорослих було «Наше слово», шахи, телевізор (телебачення тоді ще не було у хатах), своє товариство. Часи змінилися, з’явилася також школа – тепер діти приходять туди зранку і мають всі репетиції на місці.

Друга головна зміна: для нас відкрилася Україна. Після проголошення незалежності наші контакти зміцнювалися з дня на день.

Для прикордонного Перемишля це мало велике значення: Україна почала задовольняти різні наші культурні потреби. Наприклад, дорослі перестали займатися театром, бо до нас стали приїжджати професійні театри зі Львова. Почав також розвиватися бізнес. Багато українців у Перемишлі використали свій шанс на заснування і розвиток власних підприємств.

Ви згадали про Україну. Розкажіть, як так вийшло, що першою асоціацією багатьох тамтешніх українців з нашою громадою у Польщі є саме ви?

Не знаю (сміється), але я справді завжди мала дуже близькі зв’язки з Україною. Ще за студентських часів не було таких канікул, щоб я туди не їхала. Колись, наприклад, я вирушила колядувати до Києва. Там із друзями ми відвідали Ліну Костенко, були в Євгена Сверстюка. Багато контактів підтримую і досі. Бувало, що цього навіть забагато, телефон у хаті не змовкав, і це втомлювало батьків під час моєї відсутності, але так вони нас виховали –  що треба бути відкритим до людей та допомагати їм. Усі вони нам віддячували – політики, художники, активісти. Наші шляхи досі перетинаються.

Підтримка України для Об’єднання також була чимось новим. Це дало імпульс новій формі нашої роботи. У Перемишлі побували брати Горині і В’ячеслав Чорновіл, Дмитро Павличко, Богдан Стельмах, «Нежуристи» (заснована Віктором Морозовим театр-студія «Не журись!» – прим. ред.) і багато інших визначних діячів культури та політики. Львів’яни дуже допомогли нам зі створенням школи, надали обладнання – згадую перший телевізор і піаніно, яке ми везли автобусом. Піаніно донині у нас стоїть.

Як сталося, що ви певною мірою відійшли від школи та очолили перемиський відділ Об’єднання?

Для мене це завжди була єдність: церква, школа, громада. У той час ставлення міської влади до ОУП було досить складним. Передусім ішлося про повернення будівлі Народного дому, який перетворювався на руїну. Після смерті Юрія Стабішевсього організацію очолив Ярослав Сидор. Він вирішив відремонтувати театральний зал у Народному домі. На жаль, у нас не було письмового договору з офіційним власником будинку, тобто міською адміністрацією, про те, що з огляду на ремонтні витрати ми можемо не оплачувати оренду. У зв’язку з цим ми заборгували місту кошти, що загрожувало конфіскацією майна Об’єднання. Проте тодішній голова, безперечно, вклав дуже багато часу і власних грошей у ремонт Народного дому. Думаю, якби не те, що він зробив, театральний зал сьогодні був би у жахливому стані.

Коли каденція Ярослава Сидора закінчилася, Мирон Кертичак, який очолив ОУП на центральному рівні, попросив мене стати головою перемиського відділу. Я не дуже хотіла це робити, адже була зайнята у школі, але він мене переконав, що школа і громада мають іти поруч. І так пройшло 15 років. Я мала очолювати відділ лише на час вирішення цієї проблеми з боргами, але лишилася «трохи» на довше. Не шкодую про це, хоч іноді було дуже важко.

Коли було найважче? А коли – найрадісніше?

Найгіршими були спроби розбрату в громаді. Мені завжди було важливо, аби якнайбільше людей хотіли діяти, були активними, бо чим ми численніші – тим сильніші. Але за однієї умови: ми граємо в одній команді. Важко було відвойовувати Народний дім, не всі у це вірили, я брала участь в судовій тяганині з міською адміністрацією через те, що вона не дбала про будинок, який є пам’яткою архітектури. Ми програли справу, але влада таки відремонтувала покриття даху. А ще були спроби будинок закрити, підпалити, він міг завалитися. Коли до Перемишля приїжджав український президент Віктор Ющенко, ми проводили першу зустріч у школі, бо до  Народного дому не можна було увійти. Коли будівля не мала господаря – там проривало труби, заливаючи підвали, треба було платити за гектолітри води. Вхід смердів як громадський туалет, дехто, на жаль, це ще пам’ятає.

Коли нам вдалося отримати у власність Народний дім – це було наше найбільше свято. Ми підписували акт у нотаріуса, і я не вірила, що це відбувається. За повернення Народного дому боролися три покоління перемишлян протягом 60 років.

Марія Туцька під час звітно-виборчих зборів перемиського відділу ОУП у червні 2019 року, фото авторки статті.

Окрім освітньої та суспільної діяльності, ви протягом двох каденцій були також депутаткою міської ради Перемишля. Яке значення має для вас цей досвід?

Репрезентація в органах місцевої влади однозначно корисна для нашої громади. Звісно, один в полі не воїн – ми були вдвох із Олею Цікуй, і це вже було краще: ми брали активну участь у засіданнях ради та наших комісій (у моєму випадку це були комісії культури та освіти). Громадська позиція є важливою, бо там, де ти живеш, ями на вулиці –  це твоя справа, незалежно від того, полька ти чи українка. Згодом ми змогли донести питання нашої громади безпосередньо до місцевої влади. Я вважаю, що ми повинні позбутися комплексу меншовартості. Ми, українці в Польщі, – компетентні, можемо висувати свої кандидатури на виборах, брати на себе відповідальність і працювати для загального добра. У свою чергу, наша присутність мала значення у 2011 році, коли міська рада голосувала про повернення українцям Народного дому.

Яким ви бачите функціонування українських структур у майбутньому?

Організаційна структура Об’єднання, безперечно, буде змінюватися, бо люди переїжджають до великих міст. Хоча після епідемії коронавірусу, можливо, хтось навпаки захоче повернутися до менших населених пунктів, аби, як наші предки, «відчути землю під ногами»? Утім, поки що скидається на те, що основна діяльність буде зосереджена у великих містах. Добре було би зберегти наші школи, варто створювати нові у більших містах, як-от Кошалін чи Ольштин, але це буде залежати від бажання батьків.

Побачимо, як розвиватиметься українська міграція – у ній, безумовно, є великий потенціал, який треба використати для підсилення громади на зразок того, як це зробили наші друзі в Канаді після своєї еміграції.

Серед нас є ідейна, активна і професійно підготовлена молодь – це буде їхній шанс, бо треба іти в ногу з часом. «Старі черевики» тут не пасуватимуть, хіба що з сентиментів. Утім, я шкодую, що в Перемишлі не вдалося створити справжнього архіву української діяльності у Польщі. Наша громада діє понад 60 років, і, якби не статті в «Нашому слові» чи «Альманахах», після нас могло би не залишитися і сліду. Соціологи, дослідники не матимуть доступу до безпосередніх джерел нашої діяльності, коли будуть писати про це наукові роботи.

А щодо майбутнього Народного дому – перш за все ми повинні стати фінансово самостійними. Ми не можемо залежати від самих дотацій, уже не можна думати, що «якось воно буде». Треба мислити і діяти професійно. Відтак – продовжувати співпрацю з громадою та долучати людей до нових форм діяльності. А ті, що займатимуться бізнесом і не матимуть часу на суспільну роботу, можуть ставати меценатами української культури. Не можна відмовлятися від ґрантового фінансування, бо політична ситуація може змінюватися, але все-таки нам треба відповідально думати про майбутнє, яке не буде легким і безтурботним.

Правда полягає у тому, що нам нечасто бувало легко. Але завжди було цікаво – і задля цього, безперечно, варто працювати.

Поділитися:

Схожі статті

Тамара Марценюк: Фемінізм – це про те, що жінка – теж людина

Олександра Іванюк ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №20, 2020-05-17 Тамара Марценюк — українська соціологиня, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідниця соціальної проблематики й гендерної...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*