Історія української лікарки у Польщі Лідії Колянчук

Андрій Якубув-Трембач ■ ЮВІЛЕЙ ■ №22, 2020-05-31

Лікарський професіоналізм, лемківський колорит та активна польсько-українська діяльність – це все про Лідію Колянчук. Наша сучасниця 27 травня відзначає своє 80-ліття.

Лідія Колянчук з чоловіком Олександром

Анна-Лідія народилася у 1940 році в домі Євусяків. Від батька Василя успадкувала кмітливість, а від матері Анни з дому Трембачів – альтруїзм та вроду.  У її рідному селі Лосє, яке, за спогадами Василя Мадзеляна, мало славу найбагатшого на Лемківщині, розвивався нафтопродуктовий промисел: виробляли передусім мастильні матеріали для догляду за основним тодішнім транспортом. «Мазі, мазі»,– вигукували лосяни під час торговельних подорожей від Сілезії аж до Дніпра. Про таку корпоративну діяльність чоловіків села – мазярів, а отже, й основу роботу в родині пані Лідії, добре написав поет та дописувач «Нашого слова» Яків Дудра: «Їхат, їхат віз за возом, / Тай лем мосты дуднят, / Бо лосяне од двох віків / Ся тим гандльом труднят».

Її дитинство – це карткові ігри з малюнками Никифора Дровняка, а також – перше знайомство з творчістю Богдана-Ігоря Антонича, що стало початком захоплення поезією. Цю ідилію порушила ІІ Світова війна, а остаточний край їй поклало вивезення місцевих східнообрядців у 1945-1946 роках до Радянського Союзу, а в 1947 році – на західні землі комуністичної Польщі в рамках акції «Вісла». Так, уся родина Євусяків опинилася над Вартою, а родичі по маминій лінії – в Україні.

Далі у вигнанні пані Лідія жила у різних місцях: спершу в Сєрадзі, потім здобувала медичну освіту в Познані та Вроцлаві, працювала лікаркою в Лодзі, а офтальмологічну спеціалізацію отримала в місті, що стало їй рідним – Здунській Волі. Саме там спочивають її батьки та всі троє братів – Володимир, Євген і Василь. Пані Лідія мешкала і в інших містах, а осіла зрештою в Перемишлі, де у 1990-х роках зайнялася приватною лікарською практикою.

Утім, Лідія Колянчук також зуміла повернутися у рідне Лосє. За десять років їй вдалося відстояти у держави право власності на батьківський дім, вхід до якого нині прикрашає пам’ятна таблиця з присвятою найріднішим – «творцям нашого земного раю».  

Післявоєнна депортація значно ускладнила життя української спільноти, адже вона була розпорошена по всій країні. Але подальше гуртування за професійним інтересом – вчителів, лікарів, правників, істориків – стало важливим для розвитку національної меншини. Як вказує професор  Микола Зимомря, пані Лідія розпочала громадську діяльність, займаючись так званими школами здоров’я для українських осередків, а згодом разом із чоловіком Олександром розвивала контакти серед українських медичних фахівців. У 1987 році вона долучилася до проведення лікарських наукових семінарів у Щеціні, які передували заснуванню Українського лікарського товариства в Польщі (УЛТП) 28 квітня 1990 року. Пані Лідія була у витоків цієї організації, що інтегрувалася також до світових структур, її відразу обрали заступницею голови, згодом – секретаркою управи, а в 1998 році – головою УЛТП.  

У товаристві пані Лідія допомагала випускникам – дітям із українського середовища, особливо із малозабезпечених родин – здобути освіту в Україні. Йшлося, зокрема, про розширення лікарської громади Польщі: аби молодь перейняла естафету у старшого покоління, оволодівши українською медичною термінологією, якої не знали члени-засновники товариства. «Усі ми розмовляємо говірками з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, а у професійних зустрічах переходимо на польську мову», – пояснювала пані Лідія Дмитрові Павличку, коли той був українським послом у Польщі.

У 2006 році пані Колянчук прозвітувала: з 1993 року до Львова вступили 80 абітурієнтів. 11 з них отримали українські лікарські дипломи, а більшість поверталася після кількох курсів, аби завершити навчання у польських університетах.

Ще одним напрямом діяльності Лідії Колянчук було меценатство: окрім надання професійної допомоги «pro bono» (з лат. «для суспільного блага», безкоштовно – ред.), вона усе життя фінансово підтримує різні національні, культурно-мистецькі та освітянські проекти, релігійні заходи.

Енциклопедія сучасної України ще приписує пані Лідії спонсорську участь у виданні праць чоловіка – доктора Олександра Колянчука. Нещодавно письменник та телеведучий Олег Криштопа в інтерв’ю газеті «День» розказав про нього як про людину, яка «фактично з небуття повернула історію еміграції УНР (…) таборів інтернування у Польщі (…) всі ці могили за часів Польської Народної Республіки». Чи усе те, що заслуговує на шану в діяльності історика, стало б повною мірою можливим без вірної супутниці всіх починань? Мова йде перш за все про моральну підтримку та спільну справу подружжя.

Слід зазначити, що турбота про місця українських поховань є важливою рисою нашої спільноти у Польщі. У 19 номері газети «Наш лемко» за 1936 рік П.Жебис, звертаючи увагу на те, що горлицькі  москофіли занедбали місця російських військових поховань у селі Лосє, провів таку паралель: «Чи так шанують своїх героїв? Українські воєнні могили – це Пантеон, святиня слави українського народу. Бо кожний культурний народ такі могили  найбільше  святить (…) лише наші руські відвертаються спиною до могил».

Доглядом за місцями пам’яті займалося також Українське лікарське товариство під керівництвом Лідії Колянчук. Наприклад, долучившись до фінансування спорудження надмогильного пам’ятника лікареві Української повстанської армії Павлові Клочнику (позивний «Сірко»), похованому разом із двома стрільцями у селі Грушовичі, а також – лікарю Української галицької армії, першому українському окулісту Галичини Михайові Косу, похованому в Перемишлі.

Пані Лідія не полишає громадської активності: у своєму будинку в Лосє хоче зробити лемківський культурний осередок, готується до відзначень 30-річчя УЛТП, докладається до збереження нашої історичної пам’яті та продовження традицій.

Якось Олександра Рудавська написала в історичній замітці про українських жінок у медицині таке: «Всіх славних дочок українського народу – лікарів об’єднувала благодійність, висока професійність, незламна громадянська лінія, відданість у служінні своєму народу, боротьба за збереження і розвиток здорової та сильної нації, здатної до побудови незалежної держави». Анна-Лідія Колянчук є яскравим цього прикладом, який має знайти нових послідовниць.

Найближчою з таких для Лідії Василівни стала внучка Роксана, яка поповнила ряди людей у білих халатах – наших супергероїв сьогодення. 

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*