ПОДІЇ ■ №36, 2018-09-09
Українці Гіжицька День незалежності України відзначили науковою лекцією та урочистим концертом. Захід 24 серпня організував Мазурський відділ Об’єднання українців у Польщі (ОУП).
Цей день є винятковий для кожного українця, тому так важлива наша зустріч і спільне святкування», – відзначала голова Мазурського відділу ОУП Катерина Поливчак. Згодом лекцію про сторіччя української незалежності виголосив викладач Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі, історик Роман Висоцький. Науковець зосередився на українській революції 1917-1921 рр. та виникненню і ролі Української Народної Республіки. Уряд, зовнішні відомства, армія, податки чи пошта – все те, що нині в наших очах становить атрибути держави, потрібно було українцям відтворювати саме у той час. В умовах більшовицької революції і постійних імперських зазіхань Москви. Однак, вже тодішня Україна мусіла приваблювати. За словами історика, навіть кубанські козаки відкрито ставили питання про те, коли підуть «стежкою сестри Галичини» і приєднаються до Києва. «Де трьох українців, там чотири Січі» – так у свою чергу образно говорив Р. Висоцький про багатство концепцій серед українців на здобуття самостійності. Одні бачили таку можливість у партнерстві з Німеччиною, інші з Польщею, Росією або шляхом анархістичного руху. Трагічністю усіх тих змагань було й те, що сьогодніші партнери завтра ставали ворогами. «Рік 1918 – це доказ того, що можна було щось будувати. Без нього не було б чергових спроб аж до остаточного виборення незалежності», – підсумовував Р. Висоцький.
Святковий настрій зустрічі продовжила місцева молода солістка Мілена Саміла, презентуючи патріотичні пісні, та артисти харківського ансамблю «Музичний сувенір». Варто відзначити, що гіжицькі лідери ОУП послідовно свою
активність збагачують пропозиціями саме наукового характеру. В минулому тут організували конференцію, привячену 70-им роковинам Акції «Вісла», науковою зустріччю вшанували також о. Михайла Вербицького тощо.
* * *
Після зустрічі у Гіжицьку історик Роман Висоцький (на фото) погодився на коротку розмову для «Нашого слова». Якість національного коду в його оцінці, це ключовий момент ідентичності людей та почуття єдності.
Як поясните думку про те, що сучасна війна на сході України – це наслідок невирішених проблем з минулого?
Роман Висоцький: Коли якийсь народ намагається здобути незалежність, то завжди це відбувається в оточенні тих самих сусідів. Вже сто років тому видно було, який фронт відкриватиметься в момент посилення самостійницьких устремлінь українців. Вони вже у 1917-1918 рр. заявляли, що хочуть будувати державу без агресії і боротьби з сусідами. Таке саме бажання будувати мирні відносини було й в 1991 р., коли позбулися, зокрема, атомної зброї. Це вартісне, але не можна забувати, що не всі мають таку саму ціль, зокрема, в таких обставинах коли за сусіда маєш державу імперію таку як Росія. Деякі після 1918 р. говорили, що поразка української революції є у тому, що не завоювала вона міста – трохи чужого і російськомовного, інакшого ніж решта україномовної території.
Чи можна говорити про більшу вагу 1918 р. над 1991 р. в намаганнях українців у створенні незалежної держави?
Ні, але напевно, без того першого не було другого. Тут справа йде про будування певної, часом навіть не усвідомлюваної традиції. В 1991 р. Україна прийняла фактично традицію радянську. Маємо на увазі установи, територію, адміністративний порядок, уніформи солдатів, поведінку прокурорів чи міліціантів. Це все функціонувало так, як в усьому Радянському Союзі. Щойно потім подумали, що символи відіграють важливу роль. Хоча б тому почали повертати пам’ять про Голодомор. І виявилося, що ці символи не є чужими, вони є саме у минулому. Позитивом, хоч в трагічних обставинах, після І світової війни були й міграції людей. Наприклад, холмщаків в рамках мобілізації 1915 р. виселювали далеко на схід України. Але коли вони заходили там до села і співали «Несе Галя воду», то місцеві їх розуміли і відчували приналежність до однієї спільноти. Це й черговий доказ на вагому роль народної культури і силу національного коду. Це бачу й на прикладі власної родини. Мій батько закінчив всього початкову школу і могло б здаватися, що не буде орієнтуватися у багатьох справах. Коли я йому читав Тараса Шевченка, то він говорив – я це знаю. В його хаті цього не було, але інші читали і переповідали. Якби це було чуже, тобто не було б культурного коду зрозумілого йому, то він би це не сприймав.
Як на вашу думку в майбутньому буде з тим кодом серед української меншини у Польщі?
Будемо виглядали зовсім інакше ніж ми сподіваємось. Просто цей код буде мінятися. Соціологи, у випадку нацменшинних громад говорять про певну принциповість явищ. З часом це, на жаль, втрата мови, хоч при збереженні якоїсь форми національної відмінності. Це буде видно, наприклад, у надаванні дітям українських імен. Наступне покоління вже не буде цього дотримуватись, але ще форми ідентичності лишатимуться. І третє покоління буде тим, яке асимілюватиметься. Хтось може згадуватиме тоді про своє походження, але себе вважатиме вже поляком. Відмінність може зникати й через засвоєння – це, наприклад, така ситуація, коли хтось кутю на різдвяному столі вважатиме суто польською традицією. На жаль, громада як наша, що зазнала виселення, приречена на асиміляцію. Звичайно, це не буде торкатись усіх представників цієї спільноти, але назагал так буде.
І не збережемося, хоч маємо свої церкви, школи, медіа чи організації?
Все це впливає на якість саме культурного коду, про який говоримо. Мусять ще бути відповідні зовнішні умови, щоб це все функціонувало. Їх загострення може прискорювати негативні процеси. Але може бути й навпаки. Наприклад, французи, які переселились і живуть десь біля Орлеану у США, далі володіють рідною мовою, хоч вже кілька поколінь пройшло. Це тому, що ніхто їм не загрожує, ні до чого не примушує.
