Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №49, 2019-12-08

Олександр Оглоблин, 120-ліття якого відзначаємо у грудні, мав козацьке походження, досліджував різні аспекти вітчизняної історії, відкривав Україну світові. В часи сталінських репресій був незламним і відстоював свою позицію, а в роки німецької окупації Києва очолив міську управу, взявши на себе відповідальність за долю рідного міста та його мешканців.

Народився Олександр Оглоблин у Києві 6 грудня 1899 р. у родині з дворянсько-козацьким корінням з Новгород-Сіверщини. Ще навчаючись у 3-ій Київській гімназії Олександр почав вивчати історію Сіверщини. Ці студії він продовжує на Історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), куди вступив у 1917 р. Прослухавши скорочений курс гуманітарних дисциплін, у 1919 р. почав викладати історію та українознавство у київських гімназіях. Протягом наступного 20-тиріччя викладав у Київському інституті народної освіти (колишній Київський університет).

У 1926 р. захистив дисертацію «Передкапіталістична фабрика на Україні» й одержав науковий ступінь доктора історії української культури. До появи цієї праці, як він слушно зауважив: «проблема економічної самостійности України в її історичному розвитку не була ані розв’язана, ані навіть науково поставлена. А без цього ідея української самостійности, як науково-історична концепція, неначе була позбавлена міцного фундаменту. Його конче треба було створити». Загалом протягом 1920-х років Оглоблин написав низку праць з історії політичної думки, періоду козаччини, економічної історії України тощо.

Так в роботі і наукових дослідженнях непомітно настали трагічні 1930-і роки. Не оминула важка доля і Олександра Оглоблина. На початку 1930-х років він був заарештований органами Державного політичного управління УСРР за звинуваченням у «буржуазному репродукуванні схеми історії України». На кілька місяців його ув’язнили. А після звільнення у 1931 р. у актовій залі Київського університету відбулась трьохденна «дискусія» про науково-академічну діяльність проф. Оглоблина. Головною метою згаданої «дискусії» було визнати «буржуазно-націоналістичний» характер наукових праць і академічної діяльності ученого й дискредитувати перед студентством, в якого він користувався великим авторитетом і пошаною. В результаті «дискусії» професор Оглоблин визнаний «класовим ворогом, ідеологом української буржуазії», втратив роботу в університеті, а його праці були заборонені. Тільки у 1938 р. він зміг відновити викладацьку роботу у Київському університеті.

Відносно спокійне життя та робота продовжувались недовго, до початку німецько-радянської війни. Протягом 6-ти тижнів (вересень – жовтень 1941 р.) під час німецької окупації Києва очолював Київську міську управу. Олександр Оглоблин доклав чимало зусиль для відродження міста. Завдяки йому відновлено рух трамваїв, запрацювали телефонна мережа, водопровід, електростанція, відновила роботу Українська академія наук. При ньому почав виходити часопис «Літаври» під редакцією Олени Теліги. Саме він ініціював збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму. З посади зняли представники окупаційної влади за «надмірну» пропаганду української національної культури.

У 1943 р. Олександр Оглоблин переїхав до Львова, де проводив наукову роботу в історичній секції Наукового товариства імені Шевченка. Там митрополит Української греко-католицької церкви – Андрей Шептицький, плануючи створити Церковно-археографічну комісію, доручив Олександру Петровичу скласти проект статуту Комісії. Однак, подальші військові дії стали на перешкоді планам Митрополита. Як тільки 1946 р. у Мюнхені відновила роботу Комісія, Оглоблин обраний заступником її голови.

Влітку 1944 р. виїздить до Праги, де викладає в Українському вільному університеті (УВУ). А з переїздом УВУ до Мюнхена, і його професор – Олександр Оглоблин оселяється у Німеччині. Так, від 1944 р. уже відомий історик залишає Україну, своє рідне місто Київ, щоб більше ніколи сюди не повернутися. На початку 1950-х років перетинає Атлантичний океан. Так, від 1951 р. мешкав у США. Брав активну участь у діяльності місцевої української громади. Заснував і очолив товариства: Українське генеалогічне (1963) та Українське історичне (1965).

За океаном наукова кар’єра Олександра Оглоблина бурхливо розвивалась. У 1960 – 1970-х роках – голова наукової ради Східноєвропейських досліджень інститут імені В. Липинського (Філадельфія, США), науковий консультант для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету (1970–1977). Зокрема, відомий канадський історик українського походження – Орест Субтельний був його учнем. А сам Олександр Оглоблин протягом 1968–1970 рр. викладав історію у Гарвардському університеті. Протягом 17 років (1970–1987) він був президентом Української вільної академії наук у США .

Еміграційний доробок ученого різноманітний, хронологічно охоплює всі ключові періоди української історії. Головні дослідження Олександра Оглоблина присвячені проблемам історії України (політичної, економічної, релігійної, культурної) XVI – XIX ст., а також українській історіографії, джерелознавству та генеалогії. Загалом, він є автором близько 1000 наукових праць. Велике історичне та громадсько-наукове наукове значення мають спогади про відомих діячів: А. Шептицького, Д. Дорошенка, Н. Полонську-Василенко та ін..

Улюбленою ділянкою дослідів Олександра Оглоблина була генеалогія, де він «…відкриває перед цією науковою галуззю нові перспективи: з науки, яка переважно вивчала генеалогічні зв’язки вищих верств населення, він перетворює її на складову частину історичних дослідів взагалі й поширює коло досліджень на інші верстви людности XVII – XVIII ін..»,  згадувала Наталія Полонська-Василенко. Наслідком цих досліджень стали численні праці про роди Дорошенків, Ханенків та ін.

Поділитися: