Останнім часом світова преса і загалом засоби масової інформації багато уваги приділяють темі спроби вбивства Сергія Скрипаля та його дочки Юлії за допомогою хімічної отрути «Новачок». Справа набула широкого резонансу у світі з різних причин, але не тому, що черговий раз на території Великобританії заатаковано колишнього громадянина Росії (якийсь час тому загинули аґент Федеральної служби безпеки Олександр Литвиненко, олігарх Борис Березовський і ще кільканадцять менш відомих людей).

Кафе-паб «The Mill», який відвідали Скрипалі в день отруєння. Фото з вікіпедії

Цього разу спроба вбивства викликала різку реакцію британського уряду і його союзників із НАТО. Причина більш однозначної реакції, ніж це було у випадку інших убивств, між іншим, така, що С. Скрипаль – це колишній офіцер Головного розвідувального управління (ГРУ) Міністерства оборони Росії, який співпрацював з британською розвідкою. Спроба його вбивства за допомогою т.зв. хімічної зброї не могла обійтись лише офіційними заявами та повідомленнями у пресі й телебаченні. До того ж, сліди отрути виявлено в публічному місці
– пивному барі. Одним з постраждалих був британський поліцейський. Те, що на території однієї з головних країн НАТО заатаковано людину, яка співпрацювала з британськими спецслужбами, а також те, що за спробою вбивства, як ствердив британський уряд, стоять
російські спецслужби, повинно було викликати політичну бурю міжнародного масштабу. Заяви британського уряду, прем’єр-міністра Терези Мей, європейських політиків про відповідальність Росії за атаку спричинили не тільки заперечення з боку Москви, але також показали щось, з чим Європа вже якийсь час тому зіткнулася й мала б згадати (чомусь не хотіла згадувати), тобто
мотивовані політично вбивства з часів існування СРСР та акцію дезінформації з боку винуватців. Європейські політики і журналісти повинні згадати інші схожі ситуації, коли росіяни навіть при наявності фактів заперечували свою відповідальність. Західним медіа і
політикам корисно було б повернутись до таких випадків у 60-ті рр., коли після проведеної операції починалася масштабна кампанія з дезінформації, щоб навести усіх зацікавлених (поліцію, політиків, засоби інформації, громадську думку) на хибний слід.

Від Ребета, Бандери –до Скрипаля

Справа отруєння Скрипаля має багато аналогій з убивством наприкінці 50-х рр. XX ст. у Мюнхені націоналістичного діяча ОУН, д-ра Льва Ребета і провідника ОУН-б Степана Бандери. Не буду описувати всі нюанси того, як дійшло до обох атентатів (це тема на окрему статтю), лише коротко згадаю, що аґент КГБ, родом із Західної України, Мирослав Сташинський за допомогою спеціальної зброї – пістолета спрея 12 жовтня 1957 р. убив Л. Ребета, а 15 жовтня 1959 р. – С. Бандеру. У випадку першого як причину смерті стверджено інфаркт, у випадку ж Бандери з’явилися сумніви, тому що в організмі покійного виявлено хімічну отруйну речовину. Німецька поліція, розвідка, а також американці з ЦРУ (поль. СIA)
і керівництво ОУН розглядали різні причини смерті Бандери. Було багато знаків запитання, різні варіанти, а часом і доволі фантастичні теорії, напр. самогубство. Про справжню причину смерті і точні обставини вбивства стало ясно лише після 12 серпня 1961 р., коли М. Сташинський за день до встановлення Берлінської стіни, яка розділяла Берлін на дві частини, обмежуючи можливості втечі й контактів з західним світом, утік до Німеччини. Він відразу здався німецькій поліції, потім усе розказав теж американським аґентам, а пізніше й на суді. Він детально висвітлив питання замовників і технологію вбивства як Л. Ребета, так і С. Бандери. М. Сташинський, що стало головною сенсацією того часу, підтвердив, що два випадки смерті були замовленими політичними вбивствами, за якими стояло керівництво СРСР (при чому особисто перший секретар КПРС Микита Хрущов). Виконавцем задуму було КГБ, яким тоді керував Олександр Шелепін.

Відразу після вбивства Бандери преса й радянські аґенти впливу в західних засобах інформації почали просувати тезу, що він загинув від рук конкурентів ОУН або від рук німецької чи американської розвідки. Щось подібне, хоч і як дивно, звучить тепер у справі отруєння С. Скрипаля (саме такі висловлювання падають з уст деяких польських політиків, наприклад, лідера партії «Воля» (поль. Wolność), колишнього євродепутата Януша Корвіна-Мікке. Опісля підготовлено більш «ударну» пропаґандистську кампанію. Автор цих рядків
досі пам’ятає видану польською мовою товстезну книгу А. Дрожджинського і Я. Заборовського (Aleksander Drożdżyński, Jan Zaborowski, «Oberländer przez Ostforschung, wywiad i NSDAP do rządu NRF», Poznań–Warszawa 1960). За новою, більш масштабно озвучуваною схемою (у пресі, під час засідання суду ГДР, масових виданнях різними мовами), за вбивством Бандери ніби стояв Теодор Оберляндер, людина, яка під час ІІ Світової війни утримувала контакт як німецький офіцер Абверу з ОУН та особисто з Бандерою. Наприкінці 50-х рр. і аж до 1960 р. Т. Оберляндер був міністром німецького уряду. Москва хотіла одночасно спіймати двох зайців – замести сліди своїх дій та скомпрометувати німецького міністра, мовляв, у нього на совісті вбивства польських професорів і євреїв у Львові (1941 р.) та інші гріхисекрети, про які нібито знав С. Бандера, тому й загинув.

Отрута і кілери

Говорячи про вбивство Л. Ребета і С. Бандери, варто не лише зосередитись на окремих фактах. Перш за все, треба звернути увагу на схему радянської дезінформації, елементи якої можна помітити і в наш час. Деякі підходи до висвітлювання на міжнародній арені атаки на сім’ю Скрипалів є цьому доказом. Також варто усвідомити, що технології дезінформації застосовуються, умовно кажучи, Москвою, для того, щоб зняти обвинувачення або принаймні послабити силу реакції проти Росії. У 60-ті рр. метою таких кампаній убивств еміґраційних політиків поневолених народів та акції дезінформації СРСР було, з одного боку, «знешкодження» ворогів, з другого – підсилення конфліктів та підозри серед еміґрантів, а так само сіяння страху перед «всемогутньою» КГБ.

Щоб зрозуміти схему праці колись радянських, а нині російських спецслужб (послідовність очевидна, хоча б з тої причини, що всім відомо, де служив В. Путін) проти політичних
противників-еміґрантів, варто придивитись, як у СРСР будовано схеми і стратегії фізичних розправ (атентатів убивств) та інформаційної боротьби. Від початку існування СРСР (а сьогодні Росія) активно бореться з лідерами антирадянських структур за кордоном і т.зв. перебіжчиками (втікачами з «комуністичного раю»). До цих категорій входили колишні радянські аґенти і військові (зрадники); партійні діячі, що з якихось причин розчарувалися в політиці керівництва партії (наприклад, Лев Троцький), звичайні громадяни, а теж
люди різної національності, котрі ніколи не були громадянами СРСР, основною провиною яких було те, що вони бачили для своїх націй інший шлях, ніж колоніальна залежність від комуністичної Москви. Мова йде не лише про вбитих аґентами Кремля С. Петлюру чи С. Бандеру, але й російських, литовських, грузинських, болгарських політиків, військових тощо.

Ще за життя В. Леніна радянські спецслужби створили за дорученням комуністичної партії секретні хімічні лабораторії, де розробляли отруйні речовини, котрі потім використовували проти справжніх та уявних противників системи і в країні, і за її межами. Як підкреслюють історики, це були найбільш засекречені установи, які постійно оновлювали арсенал зброї для комуністичних аґентів-убивць. У книжці Ґжеґожа Кучинського «Як убивають росіяни. Жертви російських служб від Троцького до Литвиненка» можна знайти дуже цікаві факти: «Отож 1937 р. почався найбільш похмурий і кримінальний період в історії радянських, а відтак російських робіт щодо виготовлення й використання отрут. Їх символом став Григорій Майрановський, який отримав прізвисько Доктор Смерть. […] Допитаний у серпні 1953 р. доктор детально описав, які отрути були перевірені на ув’язнених. Він перерахував близько 15 речовин – від неорганічних сумішей миш’яку й талію, ціаніду калію (таким препаратом убито, зокрема, Л. Ребета і С. Бандеру – увага О.В.) і натрію до складних органічних речовин: колхіцин, дигітоксин, аконітин, стрихнін, а також натуральну отруту – кураре. Паралельно з випробуваннями на людях отрути тестувалися на тваринах. Але кінцевим тестом, який вирішував, чи отруту використовуватимуть аґенти спецслужб для усунення ворога, – було випробування на людях. Зокрема, Судоплатов та Ейтінгтон (головні спеціалісти від убивств ще до II Світової війни – О.В.) застосовували для оперативного використання тільки ті отрути, які були перевірені на людському організмі.
Отрути давали ув’язненим або з їжею, або вводили ін’єкційно».

На даний момент важко навести повний список жертв кілерів ОГПУ/НКВД і КГБ, тому що подібних ситуацій, як з Л. Ребетом, коли вбивство інтерпретовано (з огляду на брак слідів)
як натуральну смерть, могло бути сотні. Годі сказати, чи, коли б не втеча на Захід М. Сташинського і розкриття секретів цих двох убивств під час публічного судового процесу 1962 р. (його коментували всі передові світові засоби масової інформації), світ знав би сьогодні про справжні причини смерті провідника ОУН і багатьох інших людей, яких СРСР вважав своїми ворогами.

Технологи від інформації з Департаменту «Д»

Коли радянські спецслужби усвідомили, що М. Сташинський разом з дружиною-німкенею втік на Захід, відразу дуже ретельно підготували кампанію дезінформації з ціллю послаблення реакції на факти, які аґент КГБ міг розкрити німцям та американцям. До часу втечі аґента-кілера у темі вбивства членів двох конкуруючих фракцій ОУН теж проводилась інформаційна робота, проте цього разу йшлося про інший масштаб і серйозні виклики. Було завдання водночас підірвати довіру до аґента-втікача, побудувавши вірогідні
«альтернативні» розповіді про причини смерті. Кінцевою метою було відвернення уваги від справжніх режисерів та замовників політичних убивств і, водночас, зменшення в західних медіа зацікавлення справжньою ситуацією, у якій опинились поневолені Москвою нації.

Від початку існування СРСР, там, крім розбудови армії, спецслужб, секретних видів зброї, багато уваги приділяли пропаґанді і дезінформації як на території країни, так і поза її межами. На жаль, не лише народи, які змагалися з комунізмом з 1917 р., програвали на цьому фронті. Коли ближче придивитись до успіхів московських пропаґандистів, виходить, що доволі часто навіть великі держави світу «пасли задніх» у темі обману.

Перше бюро дезінформації постало в Радянському Союзі ще 1923 р., його прикріплено до структур секретної політичної поліції ОГПУ/НКВД. Для проведення окремих спецоперацій після ІІ Світової війни (1959 р.) утворено одиницю під кодовою назвою «Д» (з російської дєза – дезінформація). Ця структура працювала у Першому управлінні КГБ (розвідка). Пізніше перетворено її на Службу «А» (активні дії). Аналогічні структури постали у військовій розвідці (ГРУ), де до 1991 р. працювало VII Управління (спецпропаґанди). Подібними структурами володіло також Головне управління армії та флоту СРСР.

Розвал Радянського Союзу 1991 р. (як висловився В. Путін, «найбільша геополітична катастрофа XX ст.») небагато змінив у схемі праці російських структур дезінформації. Розвиток Інтернету відкрив перед ними нові, як показує практика, напр., останніх американських виборів, неймовірні можливості. Черговий раз виявилося, що західний світ недооцінив росіян і часто не встигає за ними. Наскільки недооцінив, а наскільки, хоч і з запізненням і частково, вивчив схеми немілітарної боротьби, може показати фінал справи С. Скрипаля.

Як відомо, росіяни ведуть інформаційну війну теж на території Польщі. У цьому контексті особливо багато уваги (зі зрозумілих причин) вони приділяють «українській темі». Спостерігаючи за подіями 2013–2018 рр. у Польщі, з прикрістю можна підписатися під словами Марека Свєрчека, одного з польських аналітиків, котрий займається темою польської розвідки у II РП та боротьби з радянською дезінформацією, який ствердив, що польська розвідка і контррозвідка легко дають водити себе за ніс росіянам. Відносно боротьби на інформаційному фронті II РП і сьогодні М. Свєрчек сказав: «Радянський modus operandi [метод дії – увага автора] – завдяки простоті форми і компліментарності дій водночас – виявився неймовірно успішним. Можна здогадуватись, що у своїх головних началах він є застосовуваний до сьогодні».

Після анексії Росією Криму особливо посилилися різні форми дезінформаційного наступу проти українсько-польської співпраці. Події на прикордонні (Підкарпатське воєводство у Польщі та прикордонні реґіони України), праця з польськими радикалами та засобами масової інформації щодо побудови неґативного іміджу України – це російські фішки. Про це не пишуть лише ліниві західні аналітики. На жаль, польські чинники, як і в II РП, більше зайняті собою, а не реальною боротьбою з елементами російської гібридної війни.  ■

Під час писання статті автор користувався матеріалами: Grzegorz Kuczyński, «Jak zabijają Rosjanie. Ofiary rosyjskich służb od Trockiego do Litwinienki», Warszawa 2016 r.; Сергій Плохій, «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду», Харків, 2017 р.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*