Історично-політичний опіум від політиків

Ігор Щерба ■ ПОГЛЯДИ ■ №35, 2019-09-01

Колишні випускники українського ліцею в Лігниці у приватних розмовах дуже часто згадують свого покійного професора української мови Івана Співака. У пам’яті залишилося багато його крилатих висловів, якими він міг прокоментувати будь-яку подію. Серед багатьох притч була й така: історія в очах «власть імущих» це такий собі сільський віз, дишло якого можна повертати у будь-який бік – праворуч, ліворуч чи догори у небо. Коли я згадую розповіді колишніх випускників IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці, мені приходить на пам’ять епізод, який влучно проілюстрував би «філософствування» Івана Співака про історію.

Солдати Свєнтокшиської бригади Національних збройних сил під час параду 1945 року. Фото з pl.wikipedia.org

Отож, одного разу на початку 1980-х років під час іспитів на отримання атестату зрілості темою письмової роботи з української мови був аналіз книжки Петра Панча «Гомоніла Україна», яка розповідає про козацьке повстання на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Випускники ліцею згадують, що Іван Співак, знаючи, хто взяв цю тему, підходив між рядами в актовому залі до такого учня та пошепки крізь зуби наказував: «Щоби мені не писав «поляки, ляхи»! Має бути польська шляхта або польські пани!».

Згідно з тодішнім вченням радянських істориків – марксистів-леніністів, що було обов’язковим і в Польській Народній Республіці, повстання Богдана Хмельницького не було ніякою визвольною війною українського народу, а «соціально-класовим бунтом козацької черні в Україні проти гніту польської шляхти».

Іван Співак чудово знав, що невсипуще око Служби Безпеки заглядало також у матуральні роботи в пошуках проявів «українського буржуазного націоналізму». Видно як на долоні, що тоді дишло історії марксисти-леніністи спрямували ліворуч.  

Згадуючи цю тоталітарну ідеологію, варто процитувати Владімира Леніна, який казав, що релігія – це «опіум для народу». Звідки такі асоціації? Сьогодні у Польщі окремі діячі вважають, що таким історично-релігійним опіумом для народу стає нова історична політика держави.

Через день після свята Польського війська, яке відзначається на честь переможної битви неподалік Варшави, католицьке видання «Nasz Dziennik» («Наша щоденна газета») опублікувало одну «містичну» статтю.

«Диво над Віслою 1920 року було перемогою рівня тріумфу при Лепанто та Віденської битви (в оригіналі „Wiktoria Wiedeńska”, тобто Віденська перемога – ред.) Польща зупинила марш більшовиків на Захід та розповсюдження безбожного комунізму по всій Європі. (…) Як зазначає сьогодні у «Нашій щоденній газеті» професор та історик з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві Вєслав Висоцькі, католицька церква ані під час національних повстань, ані в 1918 році не виявила такої активності, як влітку 1920 року. У 2 тисячах парафій були утворені Комітети національної оборони, єпископат підтримував дії цивільної та військової влади. У липні на Ясній Ґурі (римо-католицький монастир у Ченстохові на однойменному пагорбі – ред.) біскупи довірили Польщу Найсвятішому серцю Ісуса Хреста та ще раз обрали Божу Матір королевою Польщі, благаючи, аби вона «допомогла, коли країна найбільше цього потребуватиме». Небеса відповіли, втручання Марії у переддень свята Вознесіння змінило хід війни. Бо „якщо Бог з нами, хто ж виступить проти нас”».

Пам’ятаю, що минулого року в цей самий час «перемиські кресові бультер’єри», хоч і неохоче згадували про участь у «Диві на Віслі» (так називають Варшавську битву 1920 року – ред.) українських військових формувань, однак применшували їхнє значення. Мовляв, петлюрівські війська виконували не головну, а допоміжну роль при обороні Замостя від наступу більшовиків.

Це – чергова хмара «історично-містичного опіуму», яку пустили у вічі народу.

11 серпня відбулися пам’ятні заходи з нагоди 75-ї річниці створення Свєнтокшиської бригади Національних збройних сил (Brygady Świętokrzyskiej Narodowych Sił Zbrojnych).  В офіційних заявах політичних лідерів не прозвучало нічого про союзників та річницю польсько-українського військового братерства 1920 року Цей захід вписується в державну риторику про вшанування пам’яті «Проклятих солдатів» (Żołnierzy Wyklętych). Дивує у цьому контексті лише те, що захід пройшов під почесним патронатом президента Анджея Дуди.

Ось що про подію повідомляє телеканал TVN 24:

«Брати участь в урочистих заходах відмовився головний рабин Міхаель Шудріх, який сприйняв запрошення як «вияв зневаги до себе». О 12 годині на площі Пілсудського відбулося урочисте пам’ятне звернення за участі польської армії, покладення вінків та квітів на плиті Могили невідомого солдата.  На противагу офіційним державним святкуванням у Варшаві пройшла також маніфестація під гаслом «Ні для колаборації». Серед її учасників був, серед інших, колишній міністр закордонних справ в уряді Громадянської платформи та Польської селянської партії Бартломєй Сєнкевіч. У коментарі TVN24 він сказав, що „Свєнтокшиська бригада скомпрометована співпрацею з німцями, з радомським Гестапо, а потім – з німецькими спільниками через лікування солдатів бригади в німецьких лікарнях”. „Проблема полягає в тому, що у той самий час на Свєнтокшиській землі помирали герої Армії крайової (…), які ніколи не зрадили підпільну державу та підпорядковувалися легальній владі у Лондоні. Це вони – справжні польські герої, а не ті, хто співпрацював із Гестапо та під її кураторством торував собі дорогу у бік західних зон окупації”, – сказав екс-міністр».

Інший приклад «пускання випарів опіуму у вічі народові» знайдемо також на сайті «Нашої щоденної газети», де надруковане інтерв’ю із Пьотром Зиховічем, автором книжки «Wołyń zdradzony» («Зраджена Волинь»). У своїй альтернативно-історичній публікації автор ставить питання: «Чому (на Волині – ред.) ніхто не захищав поляків? Де була тоді Армія крайова?» Далі ідеться про таке:

«Наша влада вважала, що той жах, який відбувається на Волині, має другорядне чи навіть третьорядне значення. Для Армії крайової пріоритетом була акція «Буря» та повстання (Варшавське повстання – ред.). Тобто – боротьба проти німців. Більшість організаційних зусиль зосереджувалася на підготовці до цих дій. Влада Польської підпільної держави не хотіли розподіляти свої сили, не хотіли «марнувати» зброю, потрібну їм для майбутньої боротьби з німцями. Замість того, аби рішуче виступити проти українських націоналістів, вони проводили з ними переговори, що не мали сенсу, наївно сподіваючись, що з бандерівцями вдасться якось домовитися».

Таких проявів «псевдоісторичного опіуму» можна побачити сьогодні у Польщі безліч.

Що нам слід робити? Спершу – не дати «кресовим бультер’єрам» загнати себе у глухий кут безкінечного визнавання своїх історичних провин. Нехай вони собі никають по шкільних бібліотеках у пошуках проявів «бандеризму», нехай «трійки активістів» відвідують наші культурні заходи, щоби стежити, які пісні там співають, як ми вітаємося між собою. На здоров’я!

Оптимізм вселяють події 14 серпня на кладовищі варшавської Волі, коли молоде покоління поляків і українців біля монумента загиблим віддали честь єдиним союзникам Польщі у 1920 році – воїнам Української Народної Республіки. Українські пластуни та польські гарцери (представники обох організацій, тобто Союзу польського гарцерства (Związek Harcerstwa Polskiego, ZHP) та Союзу гарцерства Речі Посолитої (Związek Harcerstwa Rzeczypospolitej, ZHR) показали, що вони не піддаються «історично-містичному опіуму».

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*