Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2018-05-13

2 травня 1848 р. у Львові засновано Головну Руську Раду, першу леґальну українську політичну організацію Галичини, для захисту прав українського населення Австрійської імперії. У її маніфесті від 10 травня проголошувалася єдність 15-мільйонного українського народу, підтримка демократичних реформ і національних прав усіх поневолених народів імперії. Головна Руська Рада вимагала поділу Галичини за етнічним принципом на східну (українську) і західну (польську), об’єднання Галичини, Буковини і Закарпаття в одну провінцію, викладання в школах українською мовою, відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті. Рада організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» (1850), ініціювала заснування Народного дому у Львові, започаткувала першу українськомовну газету «Зоря Галицька». За її прикладом у містах і селах реґіону виникло близько 50 місцевих рад. Головна Руська Рада була розпущена у червні 1851 р. через посилення абсолютизму в Австрійській імперії.

10 травня 1940 р. у Києві за вироком Військового трибуналу Київського особливого військового округу розстріляли Якова Водяного (1886–1940), полковника Вільного козацтва, одного з холодноярських отаманів. Я. Водяний 1905 р. вступив у партію соціалістів-революціонерів. Готував повстання на Чигиринщині, входив до есерівської організації «Українська народна оборона», очолював її бойову дружину в Києві. За революційну діяльність у Російській імперії тричі його заарештовували. Він 1911 р. еміґрував до Японії, мешкав пізніше в Австралії, прийняв її громадянство і працював у меблевій фабриці, організував власну торговельну фірму. В Україну повернувся 1917 р. Був одним з організаторів Вільного козацтва, черкаським полковим отаманом. Воював з більшовиками, виступав проти радянської окупації України. Його 1919 р. заочно засуджено до розстрілу.

Він був одним із повстанських отаманів Холодного Яру в період національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. Продовжував боротьбу до 1922 р., коли нелеґально еміґрував до Польщі. Налагодив відносини з українською еміґрацією, деякий час перебував у відділі розвідки Армії УНР (1927–1930), – формував підпільну мережу в Радянській Україні, поширював заборонену літературу. Заарештований НКВД 27 вересня 1939 р. після окупації Західної України Радянським Союзом. Посмертно нагороджений Хрестом Симона Петлюри (1948).

23 травня 1938 р. від руки співробітника радянських спецслужб у Роттердамі (Нідерланди) загинув Євген Коновалець (1891–1938), полковник Армії УНР, голова Організації українських націоналістів. Його слова стали пророчими: «Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців». Активний учасник національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., а з 1922 р. перебував на еміґрації.

Спроби ліквідувати Є. Коновальця робилися ще у 1920-ті роки. Але саме 1933 р. розпочалася реалізація ретельно спланованої операції задля знищення провідника, коли в ОУН проникнув аґент ОГПУ Василь Хом’як. За його поручительством до організації 1935 р. прийняли «розчарованого в більшовизмі комсомольця Павла Грищенка» (Павла Судоплатова). Останній зарекомендував себе в розбудові підпільної мережі в радянській Україні, зустрічався з Є. Коновальцем. Повернувся 1936 р. до СРСР, але час від часу виїздив за кордон нібито як радист торгового корабля «Шипка». Під час таких візитів тричі бачився з полковником.

Востаннє вони зустрілися 23 травня 1938 р. в ресторані «Атланта» у Роттердамі. Їхня розмова тривала 8 хвилин. Судоплатов поклав на стіл коробку шоколадних цукерок (вибуховий механізм уже був активований і мав спрацювати за півгодини), послався на неприємності на судні, мав поспішати, тож домовилися побачитись о 17:00 наступного дня. А через три хвилини після закінчення зустрічі, о 12:16, коли Є. Коновалець вийшов на вулицю і пішов до готелю, прозвучав вибух. Поховали Євгена Коновальця в Роттердамі на цвинтарі Кросвейк на кошти Литовського консульства у Нідерландах.

26 травня 1648 р. 15-тисячне військо Богдана Хмельницького з кримськими татарами спільно розгромили під Корсунем польську армію коронного гетьмана Миколая Потоцького. Корсунська битва стала другою великою перемогою козацького війська в ході національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Після поразки під Жовтими Водами (29 квітня – 16 травня) польське військо відступило до Корсуня, де до них приєдналися основні сили Миколая Потоцького та Марціна Калиновського. Армія Хмельницького і татарські загони 25 травня переправилися через р. Рось (козаки за один день насипали греблю, загативши річку, чим значно спростили переправу) та увійшли до Корсуня. Польське військо не вступило у відкритий бій, натомість почало відступати. Хмельницький довідався про плани противника відступити до м. Богуслава і відрізав дорогу до міста. Польське військо 26 травня потрапило в підготовлену пастку і за 4 години було повністю розгромлене. З 20-тисячної армії урятувалося лише 1,5 тис. чоловік. Заманив поляків у болото розвідник Богдана Хмельницького Тимофій Зарудний, який видав себе за провідника.

Перемога під Корсунем дала змогу широко розгорнути національно-визвольну боротьбу. Сучасники оцінювали становище Речі Посполитої як катастрофічне: «Оскільки жодна сила вже не стояла на перешкоді, татари і козаки вдерлись аж під Білу Церкву… Могли загрожувати навіть Кракову і Варшаві, не зустрічаючи опору. Бо такий страх запанував, що всі думали більше про втечу, ніж про оборону».

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*