Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-04-09

{mosimage}

Пам’яті Івана Годованця (1931-2010)

Босоногий хлопець, літ не більше п’ятнадцяти, з крісом, не цілком розуміючи ситуацію, позує для фотографії в ролі, яку обрав не сам. Та й фотографія також не своя: обабіч – польські вояки, старші правдиві вояки: один із “пепешею”, другий – із крісом. Зловили, усміхаються, позують. Навіщо “богатежи” сфотографувалися біля дитини? Для них хлопець – не дитина, а навіть не людина: він українець, “бандерівець”. У “бандерівця”, як то в хлопчини, волосся на голові стоїть дибом, трохи зніяковів. Не зламався і не боїться. Бояться два польські вояки біля нього. О, як же ж вони його бояться! Дитину тримають під прицілом.

{mosimage}

Таким я побачив Івана Годованця у 2006 р. в книжці “Akcja “Wisła” 1947″ на ненумерованій сторінці. Під фотографією підпис “Позірний ординарець “Хріна” – Іван Годованич, псевдонім “Петро” (в центрі) – взятий у полон солдатами 6 стрілецької роти (6 комбінований полк піхоти) рядовим Зиґмунтом Горосем і рядовим Тадеушем Осайдою”. Якби не підпис, не впізнав би я в хлопчині мого доброго знайомого з Ветлини, Івана Годованця. Зрештою, як пам’ятаю з його споминів, – коли його зловили, він не мав при собі зброї. А от на фотографії він хоч і без штанів, зате з крісом – фотокомедія. “Богатежи” не могли признатися, що зловили безборонного хлопця, отож силоміць тицьнули йому кріса в руки й наказали бути грізним “бандерівцем”: тим, хто намагався відірвати від Польщі її південно-східну частину.
Коли я послав до Ветлини копію фотографії, Годованець її підтвердив. “Так, це я – але чому “Годованич”? І чому “Петро”?” – запитав. І щойно недавно, 15 березня 2010 р., прочитавши в ряшівському відділі ІНП аркуш 314 течки “Матеріали про УПА-ОУН” (IPN-Rz, 051/209), я подумав: “Знайшов я відповідь, пане Іване…”. У даних про членів сотні “Хріна” убівець записав Івана Годованця спершу як “Годованич”, потім це слово закреслив і вище написав “Годованець”, а псевдонім залишив таки “Петро”. Персональні дані збігаються: син Павла і Катерини, народився 12 грудня 1931 р. в Довжиці Ліського повіту, закінчив 4 класи початкової школи, селянського походження, у 1948 р. приречений до 10 років ув’язнення, столяр…
Як столяр він не один раз обіцяв зробити мені добрий бойківський стіл, з лядою на хліб під сподом. Стола я так і не замовив. Більшість зустрічей пішло на розмови та їзду по горах. Його малий червоний “фіятик” заніс нас до багатьох місць, які знав тільки Годованець. Він привів мене також до своїх друзів: до Столиці в Устриках, Мурина в Мокрому, Михайлишина в Куляшному, Добрянського в Команчі… Важко забути розмови з ними: як Мурин пояснював жінці техніку стріляння важкого кулемета типу “максим” і як запальний Михайлишин ще 1984 р. був готовий іти на Київ.
Справжній псевдонім Годованця був “Петрик”. Убівці могли змінити його на “Петро”, щоб додати хлопцеві кілька віртуальних років, а суду – можливостей, у чому останній мав велику потребу. Вирок у 10 років вказує на те, що зі зброєю в руках хлопця не зловили. Показує й те, що діти також були “бандерівцями”: між Військом польським та Державним судом Польщі не було тут різниці. Судовий процес над народженим 1931 р. Годованцем чи не навмисне затягувався на довгі місяці, щоб дотягти принаймні до 17-річчя відповідача в 1948 р. Однак на судову гекатомбу, яка випала на долю більшості вояків сотні “Хріна”, “Петрик” навіть як “Петро” не годився.
Після виходу з ув’язнення ідею ресоціалізації для “мирного” життя в суспільстві, – найкраще на Західних землях, – він не сприйняв. Як більшість колишніх вояків УПА на Рідних землях – не сприйняв також ідей УСКТ. Тимчасом ідеологічно цікавим як з погляду УСКТ, так і з погляду спадщини давніх сотенних політвиховників, є те, що в УСКТ було чимало членів- упівців на Західних землях. Думаю – за дуже спрощеними мірками, – що для упівської спадщини мало що могло бути гірше, а для УСКТ, структури знекровлення всілякої ідеї та висмоктування енергії бунту – мало що могло бути краще.
Як і згадані друзі з УПА, Годованець не боявся повернутися на місце “геноциду” чи “антипольської акції” (у залежності від того, як хто зараз у Польщі кваліфікує чи описує діяльність УПА). Він, усупереч логіці нібито злочинця, поселився в “центрі злочину” – у Ветлині, поряд із Тісною, де жили перекази про вбивство міліціантів (насправді це було ідіотичне самовисадження людей, які непотрібно внесли міни у свою станицю). А також – поблизу місця однієї славної засідки.
Як на мене, поселення упівців після 1956 р. просто на місці їх діяльності є соціологічним феноменом. Вояки УПА не боялися жити серед тих, кого вони нібито мали приректи на “етнічну чистку”. Совість у Годованця була чистою, як і в Столиці чи в Михайлишина, – тому поляки, далекі від ідеї цивілізаційної місії чи, пряміше, колонізації непольських земель, жили з ними довгі роки як добрі сусіди. Саме так було в 1944-1947 рр.: УПА жила з поляками в добрих відносинах, хоча польське населення було цілком у її руках. Якби ці відносини були погані, то на схід від Сянока чи Ліська після 1947 р. мала б відбутися друга поголовна польська колонізація: достоту така, як за часів Казимира Великого в XIV столітті… Тимчасом, протягом останніх місяців життя Годованцем опікувалася сусідка- полька, яка знала історію його життя.
Годованець зберіг себе повністю як людину, українця-“громадянина” ПНР і як воїна УПА. Ідеологічно непорушний: слухання новин було його щоденним обов’язком, виловлювання з них сиґналів про кінець комунізму уподібнювало його до працівника аналітичного інституту. Вільна Україна була його Україною, вільна Польща, вільна від антиукраїнізму, стала б його Польщею. Останньої він так і не дочекався…
Не зберіг здоров’я. Жінка розповідала мені, як щоночі його сорочка вбирала в себе потоки холодного поту. Він пояснював це “воячкою”. Як на мене, екстремальною: дві зими провів у лісі без кожуха, у самому піджаку й сорочці. Наймолодший стрілець сотні “Хріна” – просто син сотні, бо таким був його статус, – не хворів, не нарікав, однак пізніше ранню палкість замінив холодний піт.
Його командиром до кінця життя був Степан Стебельський “Хрін”. Годованець був критичним: якби “Хрін” давав нагоду, зустрівся б із критичним осудом свого колишнього підкомандного. Здається, лише ранкове захоплення сотні зненацька на сні під Хоценем і сліпе стріляння в туман з кулеметів, поставлених на спини друзів, поверталося до нього прикрим спомином. “Хрінова” вина була така, що дозволив зібратися в одній хаті. І, як на лихо, стійка заспала або дала себе захопити польським воякам. Попри все “Петрик” любив “Хріна”, а “Хрін” любив “Петрика”. Це відчувалося в Годованцевих споминах.
Напевно, любив його й Олекса Конопадський, хоч у своїх “Споминах чотового “Островерха” убив його десь чи не на Хрищатій стрілами вояків Війська польського. Це нібито сталося в 1947 р., після облави, результатом якої, зокрема, було те, що “з групи к ка Хріна відлучився ранений стрілець-розвідач Петрик. Він мав 15 років і був єдиною дитиною в сотні. Я знайшов його пізніше в старому місці постою сотні, вже неживого. Під головою в нього були набійниці, в обіймах кріс, а в кишені три сирі бараболі. Шкодувало за нам стрілецтво і командири” (с. 125). Друже “Островерх”, Ви – страшенний фантаст не тільки в цьому місці Ваших споминів!.. Крім цього, я знаю від Годованця, що у свої останні дні на волі він жив у полі кукурудзи, недалеко плив потік. Серед дозрілих качанів він пробув настільки довго, що польські вояки, узявши його в полон, відразу в нього запитали: “Coś ty, skurwysynu, jadł, że tak dobrze wyglądasz?!”. До речі, “папулястим” вийшов наш хлопець і на згадуваній фотографії…

“Наше слово” №15, 11 квітня 2010 року

Поділитися: