Оля Русіна ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №42, 2019-10-20

Історик та громадський діяч Володимир В’ятрович, який з 2014 до від 18 вересня 2019 року очолював український Інститут національної пам’яті, розповів «НС» про своє ставлення до нових ініціатив польського ІНП та плани подальшої роботи після звільнення з посади.

Почну з найновішої теми, актуальної для польсько-українських стосунків. Нещодавно віце-голова Інституту національної пам’яті (ІНП) Кшиштоф Шваґжик заявив, що Польща хоче отримати дозвіл на спорудження в Україні нових кладовищ, на яких можна буде поховати віднайдені останки польських громадян. А також – що має з’явитися нова інституція, яка б займалася питаннями пошукових робіт в Україні.

Мене дивує ініціатива створення Інституту національної пам’яті у справах пошуку в Україні. Для реалізації пошукових робіт на нашій території абсолютно достатньо і самого польського ІНП та його співпраці з українським Інститутом і Міністерством культури. Все інше, що відбувається навколо цієї теми – це політизація. Я з самого початку, з 2017 року, казав, що питання пошуку та відновлення українських пам’ятників на могилах у Польщі можна було вирішити на рівні Інститутів національної пам’яті. Натомість керівництво польського ІНП чомусь вважало за потрібне підносити рівень цієї дискусії на дедалі вищі політичні щаблі – спочатку на рівень міністрів закордонних справ, потім – віце-прем’єр-міністрів, потім – на рівень президентів. Для мене це – надмірна політизація, яка не робить нічого доброго. Так само я розцінюю і цю заяву – це передвиборчий піар, який розрахований на внутрішньопольську політичну ситуацію.

Тобто можна припустити, що після виборів 13 жовтня ця тема затихне, й ініціатива не буде реалізована?

Я припускаю, що йдеться тільки про заяви. Протягом цих двох років було так багато дискусій про призупинення видачі дозволів на проведення пошукових робіт – а водночас з польського боку не було жодного звернення щодо їхнього проведення. Як на мене, це свідчення того, що для багатьох наших польських колег важливішим є скандал довкола цієї теми, ніж вирішення проблем, які насправді не є аж такими глобальними.

Власне, після зустрічі з польським очільником Анджеєм Дудою президент Володимир Зеленський заявив, що Україна зніме мораторій на проведення пошукових робіт. Польща, у свою чергу, має зайнятися відновленням українських пам’ятників. Як ви розцінюєте цю домовленість – поступка з українського боку чи радше рівноцінна угода?

Якщо оцінювати заяви, які були озвучені президентами Зеленським і Дудою – насправді нічого якісно нового я не почув. Теза про те, що Україна готова надати дозвіл на пошукові роботи, але у відповідь очікує кроку назустріч з боку поляків та відновлення хоча б одного зі сплюндрованих українських пам’ятників, озвучувалася системно і міністром закордонних справ, і віце-прем’єр-міністром Павлом Розенком, і президентом Петром Порошенком. Чи буде вона цього разу втілена в життя – повною мірою залежить від позиції наших польських колег, тому що попередньо саме небажання зробити крок назустріч Україні було підставою до того, що мораторій на пошукові роботи було продовжено. Боюся, що й цього разу ми можемо стати свідками такої ситуації. Я вже мав нагоду почитати інтерв’ю заступника міністра закордонних справ Польщі з дуже дивними тезами про те, що мова не може йти про якісь взаємні поступки, бо це, як він вважає, неправильний підхід і «торгування»: спочатку з українського боку має бути виконана ціла низка передумов, і тоді Польща буде вирішувати, чи зробити власні кроки. Я вважаю це абсолютно неправильним. Це й було причиною непорозумінь, які тривали протягом останніх кількох років – непоступлива позиція польських політиків, які завдяки цьому питанню отримують для себе певні політичні дивіденди.

При цьому мова весь час іде про мораторій на проведення саме пошукових робіт, а не ексгумацій?

Так, це важливий акцент. Повідомлення про нібито заборону ексгумацій на українській території робилося виключно з метою емоційного насичення цієї теми. Адже якщо ми говоримо про заборону ексгумацій – це означає, що якісь останки вже виявлено, а українці забороняють їх перепоховати. Насправді мова йде саме про пошукові роботи. Їхнім результатом може бути віднайдення останків, але може бути й так, що нічого знайдуть. Відповідно заяви з боку польського ІНП про необхідність окремої структури, яка буде займатися цими питаннями, ні на що не спираються. Один із прикладів: у 2018 році президент Анджей Дуда приїхав з візитом на Волинь, відмовившись тоді участі у спільних жалобних заходах із президентом Петром Порошенком. Прес-служба польського глави держави опублікувала промовисте фото: він ставить вінок на краю поля, а підпис до світлини повідомляє, що тут поховані жертви польсько-українського конфлікту. Теза про те, що там є якісь поховання, нічим не обґрунтована. Чомусь вибрали якесь поле на Волині – попри те, що на цій території є десятки пам’ятників жертвам польсько-українського конфлікту, є цвинтарі. Але важливіше було показати емоційну картинку: ніби в чистому полі лежать останки наших предків, а українці не дозволяють їх перепоховати.

Раніше траплялися випадки, коли польсько-український конфлікт ілюстрували фотографіями, що не мають до нього стосунку, наскільки я пам’ятаю.

Так, була символічна фотографія дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева. Це подавалося як зображення поляків, знищених Українською повстанською армією. Потім виявилося, що це фотографія 1924 року, з підручника з психіатрії, яка зображує вбивство божевільною жінкою своїх дітей.

Хочу також обговорити тему подальшої діяльності Українського інституту національної пам’яті. У серпні в інтерв’ю «Українській правді» ви казали: «У мене не дуже оптимістичні прогнози, зважаючи на те, які заяви щодо гуманітарної політики, питань, пов’язаних з політикою національної пам’яті, звучать в оточенні пана Зеленського.Як мінімум, ці заяви свідчать про нерозуміння важливості такої політики і такого інструмента як Інститут національної пам’яті». Парламент нового скликання, у якому більшість має політична сила президента Зеленського – партія «Слуга народу» – працює вже другий місяць. У вас з’явилися якісь конкретні застереження?

Треба розуміти, що оточення президента Зеленського і взагалі його політична сила – дуже строкаті. Там є люди різних політичних поглядів – й відверто антиукраїнських, і дуже проукраїнських та проєвропейських. Серед них є й мої знайомі, з якими ми разом пройшли через Майдан і щодо яких у мене немає жодних сумнівів. Очевидно, що у парламенті звучать голоси відверто прорадянських політиків на кшталт Максима Бужанського чи Олександра Дубінського, але, як показують останні тижні, вони є радше маргіналами у цій політичній силі і не визначають її напрямку. Якщо говорити конкретно про Кабмін та про його ставлення до ІНП – так, я мав кілька зустрічей безпосередньо з прем’єр-міністром Олексієм Гончаруком, на яких обговорювалося майбутнє Інституту. Я отримав від нього особисте запевнення про те, що ІНП не буде ліквідований і він збереже свій статус як орган виконавчої влади. Кабінет міністрів зараз подав до парламенту проект бюджету, у якому для Інституту національної пам’яті передбачене фінансування на рівні минулорічного – тобто про зменшення коштів мова не йде. Також Олексій Гончарук запевнив, що всі напрямки діяльності ІНП, які реалізовувалися упродовж останніх 5 років, будуть продовжені.

Це фінансування достатнє?

Тут я можу лише повторити тезу керівника будь-якої установи: що бюджет завжди є недостатнім. Але він принаймні дає можливість зберегти той рівень діяльності Інституту, яка була дотепер. Зокрема, у ньому передбачені кошти на підготовку до реконструкції спеціального приміщення під архів ІНП – ми отримали його цього року, і воно потребує переобладнання. Кошти на це закладені, хоча очевидно, що проект насправді реалізовуватиметься довше, ніж один рік. Так само передбачені кошти на спорудження меморіалу Героїв Небесної Сотні та музею Революції Гідності. Окрім цього, закладені кошти на інформаційно-просвітницьку діяльність ІНП, що теж важливо.

Ідучи з посади, серед здобутків Інституту за останні п’ять років ви згадували про декомунізацію, відкриття архівів КДБ тощо. Чи є щось, що не встигли реалізувати? Чим би ви зараз займалися, якби залишалися директором Інституту національної пам’яті?

Залишається актуальним напрямок, який ми цього року тільки почали реалізовувати – реабілітація жертв політичних репресій. Ми підготували нову редакцію Закону про реабілітацію таких людей, і в 2018 році парламент його ухвалив. Цей документ дозволяє зняти звинувачення з осіб, які не могли бути реабілітовані попереднім радянським законом. Уже створені спеціальні комісії. Дуже приємно й символічно, що один із перших, з кого зняли звинувачення за цим законом – мешканець Закарпаття Іван Мирон, який відсидів 25 років ув’язнення за свою участь у повстанській боротьбі, а також брав участь у повстаннях в ГУЛАГу. Але до 2018 року він формально вважався злочинцем в контексті українського законодавства. Загалом процес реабілітації триватиме кілька років, зараз через його пройшли вже кілька десятків людей. Натомість із незакінчених речей щодо декомунізації можу згадати перейменування двох областей, Дніпропетровської та Кіровоградської. Воно мало бути завершене у вересні, але відбулися дострокові вибори, які по суті зірвали цей процес. Важливий напрямок подальшої діяльності Інституту – інформаційно-просвітницька робота в контексті історії України, у першу чергу – ХХ століття, оскільки низький рівень обізнаності населення про ті часи використовує Росія. Цьогоріч також буде завершена низка проектів, які ми запланували минулого року. Наприклад, видання, присвячене сучасній російсько-українській війні: книга про капеланів, що міститиме їхні спогади. Попереднє видання цієї серії «Дівчата зрізають коси» було присвячена жінкам – учасницям російсько-української війни. Книга отримали вже дві нагороди – «Книжка року-2018» та «BookForum Best Book Award-2019» Львівського Форуму видавців. З інших великих проектів – «Місця пам’яті української революції». Це електронна мапа, на яку нанесені локації, пов’язані з революцією 1917-1921 років. Відбудуться також заходи, присвячені роковинам Голодомору, Майдану. Конкретні події на наступний рік співробітники Інституту будуть планувати приблизно в листопаді.

Ви казали, що після завершення роботи в Інституті почнете роботу над власними книгами. Працюєте вже над чимось конкретним?

Поки що не готовий назвати конкретно: є кілька речей, які мене цікавлять. Це біографія останнього командира УПА Василя Кука, тема українсько-єврейських стосунків, зокрема, періоду ІІ Світової війни, а також – польсько-українські стосунки. Наприклад, одна з цікавих і недостатньо розроблених тем – про співпрацю українського і польського підпілля у роки ІІ Світової війни і в перші повоєнні роки.

Ви співпрацюєте з кимось із польських істориків та науковців у рамках цього дослідження?

На жаль, політична ситуація в Польщі призупинила дуже важливий для нас проект – Українсько-польський форум істориків. У ньому брало участь дуже багато цікавих людей – Ґжеґож Мотика, Маріуш Зайончковський, Ґжеґож Грицюк та інші. Із ними ми контактували, дискутували – часом ці дискусії були дуже гарячі, але й цікаві. Я сподіваюся, що цей форум буде відновлений, а також – що з’являться інші формати роботи, де ми зможемо дискутувати з істориками про минуле на фаховому рівні.

Поділитися: