Катерина Семчук ■ КУЛЬТУРА ■ №30, 2019-07-28

Відома польська акторка та письменниця Йоанна Щепковська не приховує свого українсько-єврейського коріння на додачу до польського. Це – відносна рідкість у польському культурному просторі, де домінує мононаціональність. В інтерв’ю для «Нашого слова» Йонна Щепковська розповіла про історію своєї родини, про те, як вона її досліджувала, та про ставлення до власного походження.

Над чим ви зараз працюєте?

Я заснувала свій невеликий «Театр внизу», щоби бути повністю незалежною. Зараз я переїхала на нове місце, і, власне, там 30 березня відбулася прем’єра вистави під назвою «Переїзд». Це і є перенесення моєї сцени в інше місце. Ця вистава трошки відрізняється від усіх інших моїх творів, бо вона зароджувалася на очах глядачів. Це така собі гра в театр.

А наприкінці квітня я приготувала вже наступну прем’єру – п’єсу про те, як сучасний Сократ опиняється в помешканні певної жінки-скульптора.

Це театр однієї людини, чи у вас є також інші актори?

«Театр внизу» – це мій авторський театр. Раз на тиждень, тобто кожної середи, я граю свої п’єси.  Їх п’ять і пишу їх я сама, вони просто є в репертуарі цього театру.

Чи «Театр внизу» діє при якомусь більшому театрі?

Ні, це дещо зовсім інше. Я втомилася працювати в інституціях, де я підпорядковувалася шефу, тож вирішила стати повністю незалежною. Я просто шукала місце, де можна було би створити малу сцену і яке не було б дуже дорогим. Я знайшла сцену в одному невеликому клубі, який власники здають в оренду для різних зустрічей. Ми домовилися, що кожної середи там буде мій театр. 

Ви зараз щось пишете?

Я написала згадану п’єсу «Переїзд», а також закінчую збірку оповідань. Це більший проект, але думаю, що завершу його незабаром. Я дебютувала з книгою оповідань «Фрагменти з життя дзеркала» і тепер повертаюся до цієї форми.

Ви також опублікували біографічні книги.

Так, дві, тобто книгу в двох частинах. Видавництво запропонувало мені написати автобіографію. У першій частині, яка називається «Ким ти є», я хотіла написати вступ, у якому б ішлося, серед іншого, про мою родину – те, що я про неї знаю. Я гадала, що написання цього вступу займе в мене якісь два тижні, а насправді це тривало п’ять років. Виявилося, що у моїй родині було дуже багато таємниць, багато про що взагалі не говорили.

Мій дід Ян Парандовський був одним із найвидатніших польських письменників. Він написав книгу «Сонячний годинник» про своє дитинство у Львові. Я завжди добре її знала, бо в цій книзі дідусь описував свою маму, бабусю, це завжди мене цікавило. Але коли я почала досліджувати правду, виявилося, що у цій книзі її немає, що певні факти там оминули. Власне, лише почавши уважно читати «Сонячний годинник», я звернула увагу, що у ній немає ані слова про батька. І загалом щось там зовсім не клеїлося.

Разом із науковицею з Інституту літературних досліджень, яка займалася дослідженням генеалогічного дерева письменників і мала доступ до різних документів, ми почали серйозно працювати над цією темою за допомогою різних книг та свідоцтв про народження. Виявилося, що мій дід дійсно був позашлюбною дитиною українського греко-католицького священика. Греко-католицькі священики можуть одружуватися, але до прийняття сану. А тут виявилося, що мій дід народився після того, як його батька освятили.

Зрештою, багато інших аспектів походження моєї родини були оповиті таємницею.

Чи мама вашого діда була полькою?

Так, мій дід взяв прізвище своєї мами – Парандовська. Його справжнього батька звали Бартошевський.

Ви дізналися, як познайомилися батьки вашого діда?

Цього я достеменно не знаю. З досліджень тих матеріалів, що залишилися, можна зробити висновок, що мама мого діда, моя прабабця, просто служила у того священика, в основному в його матері. Вона жила в родині, і з «Сонячного годинника» також можна зрозуміти, які там були стосунки – як між паном та служницею.

Дивно, що полька служила в українській родині. Зазвичай у ті часи у Львові все було навпаки.

Дійсно, вона була з дуже бідної родини, яка жила в місті, що тепер називається Мостиська. Я знаю про це з того, що мені вдалося розкопати. Звісно, багато документів втрачено. Але я дібралася до родини Парандовських, вони справді були дуже бідні. Моя прабабця мала багатьох братів та сестер, була найстаршою і, без сумніву, приїхала до Львова просто працювати. Священик Бартошевський був дуже освіченим теологом, університетським професором, написав багато праць, зокрема про Польщу. На жаль, я не знаю деталей, мені немає кого спитати.

Пам’ятаю, що в якийсь момент (мені було десь шістнадцять років) вдома раптом почали шепотітися, що приїжджають якісь родичі. Підозрюю, що це були Бартошевські, які вийшли на контакт. Зараз я пригадую, що, мабуть, моя родина не хотіла мати з ними нічого спільного, не знаю. Я намагалася знайти цих людей, але це дуже важко. Як можна здогадатися, Бартошевських існує дуже багато. Але я б дуже хотіла їх знайти.

Ваш дід був єдиним сином?

Так.

Як ви думаєте, чому ваш дід соромився свого походження? Тому, що він був позашлюбною дитиною, чи тому, що був наполовину українцем?

Це була непроста ситуація. Під час своїх пошуків я виявила, що моя бабуся, тобто жінка Яна Парандовського, приховувала своє єврейське походження. Уявіть собі: позашлюбна дитина одружується з єврейкою. Це дійсно було дуже складно.

Але для мене надалі залишається таємницею, чому мій дід приховував ідентичність свого батька, бо він був дуже прив’язаним до дитинства, до спогадів. За цим можуть стояти якісь серйозні причини, що стосуються або середовища, або історії.

Здається, у щоденниках Марії Домбровської, письменниці, згадується, що Ян Парандовський приховував походження свого батька.

Тобто його середовище знало про це.

Так, вони, безперечно, знали.

Як ваш дід переїхав до Варшави?

Спочатку його інтернували (інтернування примусове переселення людей однією з воюючих держав ред.) під час І Світової війни, так він опинився у Саратові. На той момент він уже мав певні письменницькі здобутки. Мій дід дуже швидко став вагомою людиною в літературному середовищі у Львові й був одним із наймолодших професорів у Львівському університеті. Пізніше він отримав пропозицію керувати літературним середовищем у Варшаві. Тож просто приїхав у Варшаву як письменник. Тоді Львів ще належав до Польщі, тож для нього це було просто переміщення в межах країни.

Чи він розмовляв українською?

Не знаю.

Ви зберегли якісь спогади, пов’язані з дідом?

Звісно, я маю багато спогадів. Мені було двадцять п’ять років, коли він помер. Думаю, він мав би говорити українською, мій дід взагалі знав багато мов.

Це була неговірка людина. Можна сказати, що він більше спостерігав, ніж говорив. Вставав о п’ятій ранку, заварював собі каву, сідав за робочий стіл і кілька годин писав. Він мав правило: навіть якщо йому нічого не приходило до голови, він однаково сидів за столом. Потім йшов до ПЕН-клубу, тому що він був директором польського осередку, а також віце-директором міжнародного ПЕН-клубу. Після роботи він повертався додому і лягав спати на дві години. У цей час в будинку не можна було сказати ані слова, бо це був священний час. Пізніше дід приходив на обід. Якщо там була я, він за мною спостерігав. Взагалі дід уважав, що я буду писати, тому що я завжди йому писала щось на день народження. Він дуже хотів, щоб я вступила до університету, а не в театральну школу, бо вважав, що мені знадобляться ширші знання.

Він дійсно був одним із найбільш мовчазних та спокійних людей, яких я знаю. Моя бабуся згадувала, як вони з дідом тікали від бомб під час ІІ Світової війни. Вона навіть сказала, що тодішній спокій діда був дивним.

Також треба пам’ятати, що діда цікавив античний світ, він загалом про це багато писав. Він захоплювався стоїками, тобто людьми, які сприймали світ із повним спокоєм. Я думаю, що це могло на нього вплинути.

Як це було зростати в атмосфері багатокультурності?

Змішування культур – це дуже цікаво. Мені шкода, що в родині мені нічого не розповідали, що я не дізналася тоді про своє українське, єврейське коріння. Людина повинна знати, до яких культур вона причетна.

У мене тепер дуже багато питань: наскільки ортодоксійною була єврейська частина моєї родини, яка історія української родини, які це були люди, чим займалися? Я хотіла б дізнатися про багато речей.

Чи акторці з багатокультурним походженням було важко за радянських часів?

Як було за радянських часів – це важко собі уявити тому, хто цього не пережив. Тоді взагалі про такі речі не говорили, про себе розповідали якнайменше. Теми походження та минулого були темами табу. Я думаю, що через травми ІІ Світової війни люди, можливо, воліли приховувати своє походження просто через страх. У певному сенсі це очевидно: люди не говорили про себе не тільки тому, що влада цього не хотіла, але також через власну обережність.

Як тепер в театрі ставляться до полікультурності?

Мені здається, що театр є якраз найбільш вільним простором. Це зовсім інше мистецьке середовище, де змішування культур є для колег радше цікавим. Тут немає причин, аби приховувати такі речі.

Але, з іншого боку, я тому і втекла з багатолюдного театру, тому що тепер актори в основному зосереджені на роботі, кар’єрах, мало розмовляють про себе. Замість цього всі швидко біжать додому, потім зранку грають в якихось серіалах. У підсумку театр став робочою машиною, і тут немає місця для розмов. А мені, наприклад, це дуже потрібно. Після кожної своєї вистави я іду до людей, до аудиторії, і ми допізна говоримо на різні теми.

Яке значення для вас мало написання книги про походження власної родини?

Перш за все я була здивована, що в сім’ї про це не говорили. Я б хотіла дізнатися, чому мій дід не розповідав про своє українське коріння; я б із задоволенням знайшла родину Бартошевських. У Польщі однією з відомих постатей був професор Владислав Бартошевський. Я питала його, але він не має нічого спільного з моєю родиною.

З іншого боку, питання в тому, ким саме є Бартошевські: може, вони знають, чому це приховувалося. До документів моєї єврейської родини Гельцель дістатися було легше.

Я знаю, що в мені змішані різні темпераменти, різні долі. Думаю, що кожна окрема культура також впливає на людину. Моя кімната протягом п’яти років нагадувала місце роботи якогось Шерлока Холмса, уся підлога була вистелена фотографіями. Я шукала подібностей. Мені вдалося знайти знімки українського прадіда, але тільки два. Оскільки він був професором, збереглися його фотографії з підписом. Потім я досліджувала свою схожість із дідом. Мені цікаво, скільки в моєму обличчі є рис когось іншого, чий у мене погляд; що я успадкувала генетично, бо це впливає на ставлення до життя, на радість чи її відсутність.

А ви були у Львові?

Так, звісно.

Які у вас були враження?

Я знала Львів із спогадів мого діда, який обожнював це місто. Це був ще той довоєнний Львів, осередок культури. Але коли я приїхала до Львова, то побачила вбоге місто. Хоч я там була давно, десь п’ятнадцять років тому, тож не знаю, як Львів виглядає зараз. Мій дід жив спогадами зі Львова, тільки його Львів був зовсім інший.

Автор фото – Яцек Сьверчинський, джерело: DDK Węglin

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*