Христина Заник ■ КУЛЬТУРА ■ №4, 2018-01-29

Сергій Жадан, «ІНТЕРНАТ», Меридіан Черновіц, Чернівці, 2017. 336 С.

Інтернат – це історія з життя сучасної України. Події відбуваються на сході у 2015 р., де йде війна. З перших сторінок роману читач занурюється в атмосферу депресивного, напівзавмерлого міста, у якому повсюди військові, де зовсім недалеко лінія фронту, яка наближається, а люди метушаться, намагаються кудись сховатися, тільки немає куди. Сергій Жадан не вказує назви цього населеного пункту, проте можна здогадатися, це не так вже й важливо, бо воно – лише одне з багатьох на Донбасі, до яких дійшла лінія фронту. І в цьому місті розгортається головна і єдина сюжетна лінія твору.
Головний герой – Паша, вчитель української мови. Наскільки довго вдавалося, він дотримувався позиції: «моя хата скраю, я нічого не знаю», старався бути аполітичним, старався не думати і не обирати. Але впродовж історії, що розвивається в романі, видно, як внутрішньо змінюється герой. На початку йому все одно, він «ні за кого». Паша рятується постулатом, який він зауважив: «Священиків і вчителів під час війни чіпають в останню чергу».
У Паші не відчувається пристрасті ані до життя, ані до своєї роботи зокрема. Жінка, з якою він мав відносини, від нього пішла, але це не стало трагедією для нього. Роботу свою він виконував більше з потреби десь працювати. Внутрішньо ніби знає, як мав би поводитись, але сам собі зізнається в тому, що так не робив. Дітей не любить. «Діти його теж не люблять і теж нічого не приховують», – розуміє Паша. В одному з епізодів він пригадує, як на його очах учні побили одного з них, а він, Паша, розумів, що потрібно втрутитися, але стояв та до останнього спостерігав і не втручався. Ця аморфність та безхарактерність головного героя не може не дратувати читача.
Проте обставини складаються так, що Паші доводиться перетнути лінію фронту. Він вирішує поїхати «на той бік», щоб дістатися в інтернат. І ця необхідність заставить Пашу змінитися. Через ряд обставин він все частіше стає перед необхідністю вибору: за кого він. Цю необхідність також різко провокує його племінник, який своїм юнацьким максималізмом ставить відверті запитання, на котрі Паша не хоче відповідати. Ніна, директорка інтернату, також, немов внутрішня совість, жорстко називає речі своїми іменами: «А коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють?».
Жадан змальовує страх і невпевненість головного героя. Але під тиском подій вчитель поводиться достойно: він допомагає іншим, бере на себе відповідальність. Спочатку несміливо, ніби сам не вірить, що здатний когось захистити, далі впевненіше.
У кінці роману відбувається цікава сцена, яка відриває читача від жахіть війни, від крові та небезпеки. Один з бійців, дізнавшись, що Паша – вчитель, дає йому камінь. Паша не розуміє, що це, а військовий пояснює, що музей розбомблений, а в уламках він знайшов камінь з відбитками папороті на ньому. «Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось це – історія. А ми з тобою – не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде», – пояснює він. Такою деталлю Жадан відображує минучість наших проблем (чи то пак, проблем героїв твору) та необхідність пам’ятати про вічне, що існує понад часом.
Жадану віриш – він сам з цього реґіону. Він багато разів їздив на схід, відколи почалася війна, і він знає, про що пише. В одному з інтерв’ю письменник розповідає, що військові події в місті – це опис Дебальцівської операції. Не виникає сумнівів, що саме так і виглядає життя на лінії фронту. Через увесь твір простежується песимістичний настрій і притаманна Жаданові відвертість та іронія.
– А це хто? – киває кулеметник на портрети.
– Поети, – відповідає Паша невпевнено.
– Хороші? – сумнівається кулеметник.
– Мертві, – говорить Паша про всяк випадок.
Це вже не та іронія і вальяжний гумор, які ми знаємо з «Гімну демократичної молоді». Тут усе по-дорослому, серйозно, інколи страшно і навіть трагічно.
Автор особливо вміло підбирає слова для опису занедбаного шахтерського міста, що втратило свій колишній дух. «Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого», – і український читач добре розуміє про що йдеться. Автор дозволяє йому на кілька днів стати мешканцем такого міста: побачити бездомних псів, відчути запах їхньої мокрої шерсті, почути розмови про наступ, побачити таксиста, що прив’язав труну на дах автомобіля, зустріти розгублених людей з валізками, натикнутися на військових: своїх та чужих.
Інтернат – це назва, що має подвійне значення. Одне – це виховний дитячий заклад, куди на початку розповіді вирушає головний герой. Проте інтернат – це також символ. Він є уособленням сходу України, а, можливо, і всієї країни, де люди відчувають себе покинутими, ображеними, немов налякані діти. Вони не говорять про це відкрито, але в їхніх діях помітна розгубленість, недовіра і страх перед очима війни.
«Ми ж тут всі, якщо подумати, як в інтернаті живемо, кинуті всіма, але нафарбовані», – думає головний герой, коли бачить в підвалі дівчаток, в котрих проступають сльози під шаром макіяжу. Це і є консистенцією всього твору, його наскрізною думкою. В образах героїв, в їхніх діях, які нас, можливо, засмучують або викликають співчуття, в цьому всьому – співчуття до самих себе, до неспроможності стати дорослими і самим взяти відповідальність за те, що відбувається в нашій країні. ■

Поділитися: