Кася Комар-Мацинська

22–23 червня в Перемишлі відбулися заходи, пов’язані з відзначенням дня пам’яті воїнів УГА і УНР, які спочивають на військовому кладовищі в Пикуличах. Уже кілька років поспіль це нагода глибше замислитися про стан польсько-українських взаємин. Тими днями проведено вуличну акцію «Не буде іншого», історичні дебати «Рік 1918. Факти та міфи», а також уже втридцяте після відновлення цієї традиції в 1990 році вулицями міста пройшла греко-католицька урочиста процесія до могили петлюрівців у Пикуличах.

Перформанс

Передбачалася дуже проста акція: один стіл, два стільці та одинокий актор голова ОУП Петро Тима. Сценарій придумала голова товариства «Homo Faber» із Любліна Анна Домбровська. Сценою мав стати Перемишль, а точніше – Ринок старого міста. І все справді могло відбуватися дуже просто, якби не самозвані герої другого плану: мер міста (незаконна заборона акції), захисники польської історичної пам’яті (з реквізитами у формі транспарантів, футболок, шарфів, прапорів і мегафону) та один завзятий псевдозахисник громадянського руху від «польського фашизму». Словом – далеко не всім у цій державі сподобалася ідея ведення спокійної розмови на тему важких польсько-українських питань. Відтак з’явилося додаткове неприємне відчуття стосовно тих, хто у своїх діях є цілеспрямованим змінити владу в Польщі та з цього приводу проявляє схильності до нечесної гри. Отже, проста акція виявилася зовсім не простою.

Повернення змісту

«Не буде іншого» означає, що не буде іншого українця. Як у вірші Чеслава Мілоша – не буде іншого кінця світу. Меседж є таким: ваш, решто суспільства, «інший» – сидить ось тут, за столиком, готовий до розмови. Якщо він вам не подобається – це ваш клопіт. Не буде іншого, є лише такий. Або говоритимете з ним, або ні. Проте, українська громадо, він не промовляє за вас колективно, часи збірної відповідальності минули. Він – ваш представник, але сідає за стіл сам. Від власного людського імені.

Проте, хоч-не-хоч, вислуховує за багатьох. І не лише тут, на площі в Перемишлі. За всю українську громаду в Польщі, за всі її помилки та недоліки, які неприхильники так уважно виловлюють з інформаційних потоків та використовують у боротьбі проти неї. Він вислуховує за українців, у яких паспорт з орлом, і за тих, у яких з тризубом; за тих, котрі приїхали до Польщі працювати чи вчитися, і за тих, які живуть в Україні й організовують націоналістичні заходи. За сучасних і колишніх, живих і мертвих, героїв і злочинців в одній чи в багатьох особах…

Вислів «Не буде іншого» – це також гарне бажання, мрія. Щоб не було іншого – у смислі ворога, щоб був інший – тобто наш, польський українець, якого розуміємо, з яким дружимо. Він нам не чужий, і його не треба лякатись. Є нашим приятелем, з ним граємо в одній команді. Можна з ним сісти та поговорити – на будь-які теми. Можна при цьому йому сказати – я з тобою не погоджують, але тебе поважаю.

На початку був хаос

Коли на площі з’явився стіл, зацікавлені особи вже на нього чекали. За кілька десятків секунд виросли довкола Петра Тими, неначе з-під землі. Одні – з польськими прапорами, написами та мегафоном, з якого на весь ринок лунала пісня про волинську різанину, а інші – з польськими прапорами й символікою України та Європейського союзу. Невдовзі перші та другі почали перегукуватися й звинувачувати один одного в псевдопатріотизмі. Раптом один чоловік з європейським прапором, причетний до руху «Громадяни РП», почав голосно повторювати фразу «Геть з польським фашизмом», яку решта присутніх сприймала як провокацію. Попри прохання авторки акції чоловік не припиняв кричати. Не реагував на зауваження поліції, яка остаточно винесла його з місця подій.

Наступного дня незалежні загальнопольські медіа говорили про Перемишль, лише натякаючи на акцію, яка мала заохочувати до польсько-українського діалогу в цьому місті. Увага перекидається на «захисника» громадян від «польського фашизму» та загрозу для свободи слова, яка в теперішньому політичному кліматі мала б бути польською щоденністю. Справу коментували головні політики двох найбільших партій, а суть акції, тобто проста розмова між поляками та українцями, розчинилася в нурті польсько-польського передвиборчого окопування на своїх позиціях.

Суть справи

Після понад години гамору, піднесених розмов, криків та експлозії емоцій атмосфера втихомирилася. Розмова тривала не лише при круглому столику, за яким сидів голова Об’єднання українців у Польщі (ОУП), але й довкола нього. Продовжували її в природній спосіб присутні на акції українці з Перемишля, які попри весь емоційний тягар були спокійними, зосередженими та дозрілими до того, щоб вислухати другу сторону. Попри те що переважно не почули про себе нічого нового чи приємного, залишаючись із кимось віч-на-віч, розряджали накопичену напругу та показували, що не є якимсь невиразним збіговиськом, яке можна легко звинувачувати й принижувати, а є справжніми людьми – зі своїми обличчями, гідністю й глибокою обізнаністю у суспільних та історичних справах.

Готовність до діалогу

Акція «Не буде іншого» тривала в суботу, 22 червня, з 12:00 до 14:00. Після гамірного початку люди приблизно о 13:00 почалися розходитися. При столику проведено кільканадцять розмов.  Останні 15 хвилин Петро Тима сидів сам.

«Для мене найважливіший момент коли до розмови сіла дівчина одного з хлопців, які в 2016 році напали на пикулицьку процесію… Думаю, що світ поміняють готові до діалогу відважні жінки», – написала на своїй сторінці в соцмережах Анна Домбровська.

Того самого дня, під вечір, у Народному домі професор Влодзімеж Менджетський, під час історичних дебатів із доктором Андрієм Руккасом про польсько-український міф 1918 року, які проводив Петро Тима, сказав: «Усі ми повинні мати ту свідомість: це ми управляємо історією, а не вона нами».

– І що думаєш про цю акцію Домбровської і Тими?

– Що думаю? Думаю, що відбудеться.

– Так. А як думаєш повинен я перестати вдягати свою червоно-чорну сорочку?

– Думаю, що ти вже давно перестав її вдягати.

***

– Говориш «боїмося», «атакують», «напруга». «Ми», «вони», «всі», «нас»… чи стоять за тим числа, статистика, докази? Чи хтось веде соціологічні дослідження, опитування? А може я приїду до Перемишля й зовсім не побачу того, про що ти кажеш…

– З великою достовірністю цього не побачиш. Але воно є. Немає статистики, є люди. – Справді. А люди говорять різні речі. Рекомендую досліджувати. Тоді будуть вам вірити.

Пикулицька процесія

Усе починається на площі Чацького, поміж греко-католицькою кафедрою та єпископською палатою. Формується процесія, довкола лопотять синьо-жовті прапори. Попереду стоять уже готові ті, хто несе хрест та хоругви, за ними узгоджує ще щось духовенство, на знак чекає також військовий оркестр. Діти у вишитих сорочках тримаються за руки, щоб не загубитися в юрбі. На вулиці спека, але як кажуть досвідчені Перемишляни – так є завжди, коли йдемо на Пикуличі.

Оркестр починає грати, а я аж підстрибую від вражень, теж починаю широко посміхатися. Мені спадає на думку, що в академічному словнику української мови дієслово «підбадьорювати» могло б мати замість описового пояснення звукозапис однієї зі стрілецьких пісень у виконанні військового духового оркестру.

Натхнений поет міг би написати: безкінечне море вишитих сорочок переливалося історичними перемиськими вуличками під звуки тромбонів, кларнетів, туб і труб, як доказ споконвічної потужності української громади цього міста. Прискіпливий і лише трохи злосливий журналіст побачив би, що згадана потужність Перемишля складається з майже тридцяти автобусів українців зі Львівщини, Стрийщини й Тернопільщини. А заангажований у процес організатор прокоментував би, що людей цього року було набагато більше, ніж у минулі роки (деякі кажуть, що найбільше в історії пикулицьких процесій), проте вся подія пройшла надзвичайно справно та оперативно. Усі вони були б по-своєму праві.

У процесії взяло участь приблизно півтори тисячі людей, поруч з українцями йшли дружні поляки. Місцеву владу репрезентували представники староства Перемиського повіту.

Дежавю

У 2018 році перед процесією, напроти сходів української кафедри, репрезентанти польських кресових середовищ розгорнули банер, який мав нагадувати про злочини Української повстанської армії та Степана Бандери проти польського населення на Волині. Великий напис із цією інформацією й перекресленим червоно-чорними кольорами тримали чоловік і жінка. Вона особливо запам’яталася, тому що була одягнена в червону сорочку та чорні штани. У 2019 році  ті самі люди стали в тому самому місці перед кафедрою, тримаючи той сам великий банер. Лише жінка цього разу начебто передумала й одягнула більш адекватний, сірий костюм.

Неподалік загальноосвітнього ліцею імені Юліуша Словацького, близько місця, де в 2016 році процесія була зупинена та атакована, зібралася групка «народовців», готових демонструвати свої «антибандерівські» переконання. На щастя, вирішили це робити мовчки, лише своєю присутністю. Згодом всю процесію, а також панахиду та промови на пикулицькому військовому кладовищі, супроводжував вірний і так само мовчазний оператор «народового» середовища, якого можна розпізнати не лише через характерне обличчя, але також завдяки  «антибандерівському» шарфу на шиї, який він полюбляє носити і в середині червня, у майже 30-градусну спеку.

Усе це побачило тільки уважне око. Назагал атмосфера свята була прекрасна, сонячна й радісна. Ніхто і ніщо їй не перешкодили. Поліція поводилася професійно, ненав’язливо й спокійно. Марія Туцька, голова Перемиського відділу ОУП, у своєму слові біля могили подякувала представникам державної служби: «Я вже багато чого бачила, тому можу собі дозволити це сказати – дякую, ви чудові».

Отож…

Ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже починається.

(Цитата з «Пісеньки про кінець світу» Чеслава Мілоша у перекладі Сергія Жадана).

Фото – Катерина Комар-Мацинська

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*