«Інших не маємо». Як нам не «проспівати» і «протанцювати» наших лідерів

ПОГЛЯДИ  ■ №3, 2019-01-20

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

Один знайомий запитав мене: а які саме українці з Польщі стартують на виборах до Європарламенту? Яке ж було його здивування, коли я відповів, що таких – немає. Знайомому здавалося, що наша громада в Польщі, підсилена в додатку мігрантами з України, потужна, дієва і здатна до мобілізації. З цим можна навіть погодитися, з одним «але»: у нас катастрофічно бракує лідерів. Цей брак лідерів і професійних кадрів дуже добре описує постійно присутня в нашій громаді фраза: «інших не маємо».

А звідки їм узятися, якщо українське життя в Польщі стабільно регламентоване мало змінним проектним функціонуванням, на яке видає благословення єдиний центр, Міністерство внутрішніх справ і адміністрації? Вистачить лише побіжно проглянути те, на що щороку призначається фінансування і те, яким чином відомство нещадно ріже старі успішні і не допускає нові проекти. Це стосується не лише української, але й усіх інших меншин Польщі.

Проте одна річ – це те, що міністерство від нас хоче, щоб ми лише співали й танцювали. Тут навіть не варто шукати політичних мотивів – чиновникам за такі проекти краще звітуватися й розраховувати, на відміну від проектів менш «матеріальних», скерованих на вужчу публіку і більш витратних, як-от школа лідерів.

Інша річ – це те, що ми як громада на це не тільки погоджуємося, але й захищаємо фестивалі й гулянки, від частини з яких можна було б відмовитися. Це питання постійно звучить у громаді: з одного боку, кожна спільнота, особливо в менших осередках, хоче мати «свій» культурний захід. З іншого – це все в умовах обмеженого ресурсу. Під «обмеженим ресурсом» у нас переважно розуміють мізерні фінансові можливості, однак я додав би до цього сміливіше припущення: небезпечніший від браку коштів для нас – брак кадрів.

А виходить так, що ми наших потенційних лідерів «проспівуємо» і «протанцьовуємо». Адже українські співаки в Польщі – це щось загально присутнє, натомість українська «скляна стеля», а радше «липка підлога» в польській політиці обмежується самоврядуваннями (подеколи, великими зусиллями і якщо виборчі пропорції д’Ондта дозволяють – нам вдається мати одного представника в Сеймі рп ). От і все.

Це викликає величезні суперечності серед українців у Польщі як цілості. Українські мігранти, серед яких досить великим є лідерський потенціал, воліють «закритися на Україні» і не зачіпають радше української тематики в Польщі, значно більш вибухонебезпечної, ніж «українське в Україні». Потенційні лідери української меншини в Польщі, в контексті потакання націоналістичним настроям над Віслою, усе частіше ідуть в самоізоляцію чи самообмеження, або знову ж – «закриваються в Україні».

І виходить так, як в Палестині дві тисячі років тому – залишається один глас того, що волає на пустелі, навколо якого тисячі голосів своїх, що наказують йому не волати. Немає пророків у власній спільноті, перефразовуючи відоме твердження.

Тим часом лідери нам необхідні не просто для якихось високих громадянських амбіцій – українські лідери в Польщі після акції «Вісла» є запорукою виживання українського як такого. Депортація зробила українство в Польщі річчю елітарною, лідерською самою в собі, щоб бути українцем у цій державі, потрібно не просто народитися у відповідній родині, потрібно бути на голову вище від оточення і мати сміливість сказати «я – українець чи українка» (такої сміливості не потрібно при публічній декларації польської національності). Коли ми втрачаємо лідерські якості і лідерів, прокрустове ложе суспільства відтинає нам голову, і вже немає кому голосно заявити про своє походження.

Без лідерів ми так і приречені нарікати: «акція „Вісла” зі 140 тисяч українців зробила сьогодні 50, 40, 30, 20, 10 тисяч і так далі». Без лідерів українці у Польщі стають найгіршим, що може принести асиміляція – звичайним народом. А звичайний народ у наших широтах спроваджується до маси, котра слухає одного лідера, і ним ніколи не є і не буде один із нас. Звичайний народ роками слухає одного «Великого Лідера», щоб потім в одну ніч у ньому розчаруватися, крикнути: «зрада!» і піти любити іншого, до наступної ночі. І так без кінця.

У такій системі зовнішніх подразників, коли дії нашої громади нерідко мотивуються не нами запалюваними ліхтариками в акваріумі, на котрі або від котрих ми зграйкою пливемо, ми живемо вже не перший рік.

Щоб перервати закляте коло цієї не до кінця привабливої сансари*, нам потрібні власні лідери і у великій кількості. Вони мають сваритися між собою, ненавидіти, любити – а водночас бачити спільні цілі і з любими та зненавидженими вміти взятися за спільний курс. Інакше пропадемо, приречено стражденно зазначаючи, скільки ж українців після акції «Вісла» залишилося в Польщі. ■

*Сансара – нескінченний цикл страждань та реінкарнацій у буддизмі.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

З увагою до потреб та ініціатив меншин

Сорок тисяч злотих призначило цього року на відкритий конкурс пропозицій для меншинних неурядових організацій Вармінсько-Мазурське воєводське самоврядування. На першому спільному з представниками національних меншин...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*