Дарина Попіль ■ ПОГЛЯДИ ■ №19, 2019-05-12

Найперші мої поїздки до Польщі у 2006-2008-х роках були чудовими та комфортними. Спочатку ми з подругами потрапили на літню школу польської мови та культури до міста Цєшин. Увесь місяць про нас досконало дбали. Було відчуття, наче ми учасники якогось реаліті-шоу у повній безпеці, в маленькому комфортному світі, де існують лише навчання й розваги. Згодом була наукова стипендія у Варшаві та знову ж таки безпечне та приємне життя поміж Варшавським університетом, славним гуртожитком біля парку «Лазєнкі крулєвські» «Герою» та Варшавською бібліотекою. Остання, до речі, нам приносила найбільше задоволення. Адже в Україні ми не бачили таких сучасних, інноваційних бібліотек. З бібліотеки просто не хотілось виходити.

Джерело: Flickr.com

Із 2008 року на таких наукових стипендіях я та подруги бували ще декілька разів. Нам у Варшаві все дуже подобалося. Регулярні автобуси, дешева їжа та одяг, ввічливі люди, яких тільки випадково зачепиш кажуть «пшепрашам», приємні професори в університетах, розумні люди довкола. Ніякої упередженості щодо іноземців, зокрема українців. Це вже згодом ми збагнули, що перебували тоді у своєрідному, я б назвала це «інтелігентно-інтелектуальному вакуумі», за межі якого майже не виходили. Вакуум обмежувався простором: гуртожиток (де в основному мешкали такі ж молоді науковці, як ми, з усього світу), університетом, бібліотекою, конференціями. Ми тоді не замислювалися, що існує якась інша Польща, окрім цієї: вишукано-толерантної, неупередженої, чистої і привабливої.

Перший вихід поза «інтелігентно-інтелектуальний вакуум» відбувся, коли, приїхавши на наступне наукове стажування до Варшави, нас з подругою поселили не в звичну, вже рідну нам, «Геру» біля затишного парку, недалеко від Старого міста й університету, а в облізлий гуртожиток у похмурому, а колись ще й досить небезпечному районі Варшави: Прага Полуднє. Приїхали ми вночі, що не додавало привабливості ні хамовитій пані з цигаркою в зубах на рецепції гуртожитку, ні іншим п’яним персонажам, які там перебували. На першу ніч нам дали якусь страшну кімнатку й сказали, що зранку нас розселять по різних кімнатах і поверхах, бо інакше немає місць (а в нас було все спільне: кип’ятильник для води, посуд, продукти, адже ми були впевнені, що мешкатимемо разом). До ранку боялися, що хтось увірветься до кімнати, бо двері сумнівно замикались, а на коридорах цілу ніч хтось кричав і шумів. Зранку, застосовуючи всі свої комунікативні здібності та інші ресурси (як, наприклад, цукерки зі Львова), ми помінялися кімнатою з монахинею, яка теж приїхала в рамках стипендії, і неймовірно щасливі, таки оселилися разом. Увесь наступний місяць нам відкривалися нові, інші Варшава та Польща. У блоці з нами жили дві польки. Одна з них була такою доволі специфічною особою. Вона багато курила й пила, через кожне слово лаялась і розповідала нам, що варшавські хлопці – жахливі, бо хочуть, щоб ними захоплювались, а не навпаки. Вечорами на сходах гуртожитку часто валялися п’яні люди, пусті пляшки й недопалки від цигарок. Загалом у гуртожитку було брудно, гамірно й незатишно. Після настання темряви (а був то грудень, і вечоріло швидко) ми не дуже спішили кудись виходити, бо назад повертатися темними, безлюдними вулицями було трохи страшно. Контингент на варшавській «Празі» виявився іншим, ніж у районі нашої чудової «Гери», за якою ми так скучали. Добре пам’ятаю, що навіть найближчий від гуртожитку на Празі супермаркет «Бєдронка» виглядав жахливо. Там завжди було брудно, скуповувалися дивні персонажі. Під самим магазином збиралися алкоголіки та безпритульні, які нахабно не те що просили, а вимагали грошей у перехожих «на піво». Того місяця в нас відбувся своєрідний крах ілюзій. Ми намагалися побільше часу проводити в бібліотеці, бо там «пахло» нашим «інтелігентно-інтелектуальним вакуумом». Проте щодня, по дорозі в диво-гуртожиток на Празі він успішно вивітрювався. Пам’ятаю, з колежанкою ми тоді вперше дійшли висновку, що чуже так зване «бидло» (у тому випадку –польське) – це ще гірше, ніж своє (українське). Зі своїм ти хоч можеш якось домовитися рідною мовою.

Дарина Попіль, журналістка

Після цієї поїздки минуло трохи часу. Я знову приїхала, вже сама, на наступне наукове стажування. Мешкала в улюбленій варшавській «Гері», і все побачене раніше забулося. Комфортний «вакуум» відновився. Ще трохи згодом, у 2013 році, і я, і подруга (з якою мешкали на варшавській Празі) збиралися цього разу до Варшави на довше. Я на річну стипендіальну наукову програму, а вона на три роки аспірантури. Чи варто говорити, що приїхавши до Варшави, ми вкотре потрапили у свою інформаційну бульбашку привітної, відкритої столиці? У нас були непогані стипендії, приватне медичне страхування, житло, нас опікали, звідусіль оточували лише приємні інтелектуали, найгірше нас вкотре захопили ілюзії, що так у Польщі буде завжди.

Мій вакуум комфорту, моя культурна бульбашка тріснули швидше, адже стипендія закінчилася за рік. Подруга могла ще два роки тішитись «інтелігентно-інтелектуальною» Варшавою.

Раптово виявилося, що поза інтелектуальним університетським середовищем багато поляків мають купу не надто хороших стереотипів щодо українців та й загалом не дуже люблять мігрантів. Посипалися на голову й інші розбиті ілюзії: без приватної медичної страхівки в Польщі все дуже не просто. На похід до лікаря-спеціаліста (наприклад, гастроентеролога) можна очікувати до року. Зарплати в Польщі, особливо в гуманітарних сферах, невисокі, та й знайти роботу для людини з високими кваліфікаціями – ох, як не просто. З моїм ступенем доктора філософії в університетах на мене ніхто не чекав, а в журналістиці всюди вимагалося досконале знання польщизни. Нелегко було також знайти нормальне житло в більш-менш престижному районі міста. Пропонували жахливі помешкання за високі ціни. Врятував мене знову ж зв’язок з інтелігентно-інтелектуальним світом: виявилося, що професор із моєї річної програми шукає квартирантів. Згодом цей професор став справжнім другом і ще деякий час допоміг побути в «інтелектуальній ілюзії» Польщі, запросивши повчитись у Кракові. Проте я збагнула, що безкінечно відтягувати перехід у «справжнє» життя в Польщі не вдасться. Спочатку пішла працювати в громадський сектор, щоб допомагати таким самим мігрантам як я. За якийсь час зрозуміла, що так чи інакше, кожна моя робота пов’язана з проблемою мігрантів та з Україною: українські соціологічні проекти, організація подій для мігрантів, праця в українських медіа, промування української літератури та культури. Іноді думаю, що справа не лише в тому, що я обов’язково хочу робити в Польщі щось на користь українців, які сюди приїжджають, щось неодмінно пов’язане з Україною. Я підозрюю, що просто до кінця так і не змогла прижитися в тій реальній, повсякденній Польщі, поза «інтелігентно-інтелектуальною бульбашкою».

Бо поза нею справді й досі буває страшно… Поза нею навіть українці з Польщі інколи зверхньо ставляться до українців з України; для пересічного поляка комфортним є образ українця, що працює на будові (в кращому випадку – таксує на Убері), та українки, яка прибирає чи займається домашньою опікою. Поза бульбашкою культури, науки, мистецтва починається сувора реальність стереотипів, дискомфорту, останнім часом – навіть мови ненависті. А найгірше – приходить усвідомлення, що нікому тут твої знання та вміння насправді непотрібні, зрештою, як і ти сам.

І в інтелігентного мігранта тоді залишається декілька варіантів вибору. Перший: сміливо вилізти зі своєї бульбашки ілюзій та мрій, піти на звичайну роботу, в «Бєдронку» наприклад, мати свою заслужену зарплату й страхівку та врешті перестати хотіти невідомо чого. Другий: постаратися забути, що ти українець, довести до ідеалу польську мову, замаскувати свою сутність та ідентичність і «злитися з натовпом». Третій: повернутися додому й жити в країні, де автобуси їздять нерегулярно і по поганих дорогах, де є також безліч проблем. Проте вдома ніхто не судитиме тебе за походження чи акцент і психологічний комфорт буде відчутнішим, навіть за межами твоєї інтелектуальної бульбашки. І останній варіант, поки що мій, якщо в даний момент, не можеш реалізувати всі попередні: залишитись мешкати в Польщі, ментально та емоційно далі перебуваючи в Україні. Тобто постійно робити у Польщі щось пов’язане з Україною і старатися збільшувати розміри свого «інтелектуально-інтелігентного вакууму», розширювати його доти, доки не буде більш-менш зручно в ньому перебувати, ну або ж доки він не лусне. Тоді від його осколків можна буде або остаточно осліпнути, або навпаки прозріти.

Поділитися:

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Коментарі

  1. Дарино, нетрадиційна стаття – багато в чому “бачу” свої власні перипетії втриматися в польському середовищі. За 20 років я перепробувала багато варіантів добитися легальності у Польщі чесним способом (без фіктивного шлюбу наприклад, що дає 99% гарантію бути легалізованим), але чи мені не повезло, чи взагалі чогось добитися тут було неможливим. Не має впливу навіть те, що багато років ти їздиш до тої Польщі з чесним перетинанням кордону. Але… в мене народилися внуки в Україні, і я була більш потрібна там, тому припинилися мої перипетії… З журналістським вітанням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*