Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ 2010-01-01
Просто “Миколай” – так своє дітище називають Люцина та о. Юліан Кравецькі з Бартошиць. І не йдеться тут принаймні про їхніх троє власних дітей і двоє усиновлених. Мова про прицерковний Дім святого Миколая – трирічне діло, якщо рахувати від освячення його в грудні 2006 р. “Тут культура і традиція мають захищати від загального кітчу”, – таку мету визначив три роки тому о. Юліан, коли цей своєрідний ресторан з традиційною сільською піччю, виплетеними з сіна янголами і стравами української кухні щойно починав жити.
У середині будинку красуються також ікони, але це вже втілення іншої думки о. Кравецького, реалізованої в рамках проекту “Проникання культур – Ікона в ґотиці”, фінансованого з євросоюзних коштів. У проекті, який завершився в грудні 2009 р, а працювали над ним з отцем Юліаном Павло Овад та Ярослав Борковський, за ядро обрано іконопис, бо люди, яким довелося жити в цьому реґіоні, дуже сильно пов’язані з її духовним світом. Художні заняття мали зацікавити символікою християнства, а крім цього ікона гарно вписується в інтер’єр ґотичних костелів, додаючи їм водночас “східно християнського тепла”. Парох хотів, щоб ікона не була виключно складовою літургії: “Як хтось навчиться писати ікони, то вони напевно частіше потраплятимуть до наших сімей і хат. Важливо, що їх творять місцеві люди, бо якщо тут є громада, то повинна відбудовуватися цінність і вартість того народу, також його мистецтво”, – говорить о. Кравецький.
Як зазначає священик, заняття перетворилися у своєрідний катехизм – люди почали цікавитися символікою, корінням християнства… Після втілення проекту “Ікони в ґотиці” появився намір реалізувати якийсь інший соціального плану – наприклад, надання допомоги сім’ям, які всиновлюють дітей. Або такий, що даватиме конкретні уміння – навчить людей творити великі розписи на стінах святинь: “Місцеві костели колись треба буде реставрувати, шукатимуть фахівців, то може учасники наших проектів зможуть знайти при цьому роботу”, – говорить о. Кравецький.
Поточна діяльність “Миколая” та парафіяльного Карітасу – це вже царство Люцини Кравецької. Як вона сама розповідає, сьогодні профіль ресторану дуже широкий – він дає роботу для семи осіб, функціонує без дотацій, а за зароблені гроші утримує себе. Веде також типово благодійну діяльність, наприклад, пропонує безкоштовні обіди. Що два тижні тут відбуваються зустрічі “Самотніх сердець”, на які приходять парафіяни, трапляються і поляки. У “Миколая” співають під звуки акордеона, організують танцювальні вечори, а нещодавно створили свій ансамбль.
За “Миколаєві” гроші фінансують також сімейні та молодіжні Сарепти, тобто ще одне поле активності: “Організування сімейних зустрічей – то моя думка. Це своєрідний відпочинок з заняттями та Службою Божою. Люди потім говорять – ніколи не думав, що я і моя дитина ходитимемо до церкви з такою радістю”, – тішиться Л. Кравецька. Релігійні зустрічі молоді та дітей стали для їх організаторки приводом для роздумів: “Церква є для цього, щоб показувати людям фундамент християнства, а не фундамент української мови чи культури. Вона має передусім проголошувати Євангеліє, бо Ісуса потребує кожна людина. Навіть найцінніші культурні та національні ініціативи не можуть становити бази жодної християнської Церкви – це може бути тільки додатковою діяльністю”, – говорить Л. Кравецька. Її сарептянський досвід показав, що не можна українським дітям, які майже зовсім не розуміють української мови, проповідувати виключно цією мовою. Говорить, що найкраще в такому випадку зорганізувати поряд додаткові уроки. З огляду на те, що мова – це сильний код людської ідентичності, доступ до такого навчання повинен бути якнайширший, не лише в школах але й у парафіях. Учасникам Сарепт Кравецька хоче показати, що молитва може бути чудовою розмовою з Богом, тому не цікавить її в цьому плані жодна інша, як тільки мова душі. Водночас запрошує реґулярно кліриків із Закарпаття, тоді учасники, якщо хочуть з ними мати зв’язок, мусять використовувати українську мову: “Це такі мої невеличкі хитрощі, щоб заохотити дітей бесідувати мовою їхніх батьків”, – говорить дружина о. Юліана.
На основі досвіду своєї праці в “Миколая” та Карітасі Л. Кравецька звертає нашу увагу на те, що українці в Польщі, говорячи про свій патріотизм, дуже часто демонструють водночас зверхність до України та її громадян, ставлячи себе на “вищому рівні представників західного світу”. В її оцінці, кульгавим є і бажання матеріально допомагати Україні, останнім доказом чого була скромна збірка в парафії на допомогу для боротьби з грипом. З прикрістю відзначає також, що ніхто не підхопив ідею написати в Брюссель відповідну заяву, коли Польща входила в зону Шенґен: “Можливо, що це не дало б жодного результату, але можна було голосно заявити, що ЄС не повинен закривати нам, як колись робили це комуністи, доступ до джерела з назвою Україна”, – говорить вона.
Діяльність “Миколая” – це також огляди фільмів та концерти як українських, так і польських виконавців: були вже “Червоний тюльпан”, Чеслав Мозіль, “Карпатяни”, “Бурдон” та інші. Новинка – це “Кафе Шафа”, зустріч, під час якої жінки можуть обмінятися одягом, який уже не використовують. Важливо, що до ресторану приходять різні люди, бачать сорочки, ікони, рушники і через те знають, що українці – це не якась там меншина, а відкриті та гостинні люди.
Життя “Миколая” сьогодні інтенсивне, проте подружжя Кравецьких має ще турботи: відплив молоді, у парафії мало дітей та доволі відчутна пасивність місцевої української громади. “У людях важко розбудити вищі потреби. Колись я думав, що треба активізувати всіх, але нині волію потрапляти до тих, які насправді чогось хочуть”, – констатує о. Юліан, не втрачаючи надії, що вдасться постійно виходити до все нових людей. Викликом стають мішані подружжя, яких щораз більше і для них треба знайти варіант функціонування в “українському просторі”.
“Наше слово” №1, 3 січня 2010 року {moscomment}
