Єдність на чужині – шлях до відродження Батьківщини

Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №49, 2018-12-09

Такою свого часу була ідея Сергія Шелухина, юриста за фахом, історика та державного діяча за покликанням. До цієї думки він доходить, коли і сам опиняється після національно-визвольних змагань 1917–1921 років в еміграції. Учений докладає чимало зусиль, щоб консолідувати співвітчизників за кордоном навколо ідеї відродження власної держави. Однак повернутися до незалежної України йому так і не судилося. Помер Сергій Шелухин у холодній грудневій Празі 80 років тому. А його ідеї і в наш час не втратили своєї актуальності.

Павло Шелухин. Фото з Вікіпедії

Народився майбутній правник на Полтавщині. Походив зі старовинної козацької родини. Змалечку цікавився історією свого краю. А під час навчання в Університеті Св. Володимира (нині Київський національний університет ім. Тараса Шевченка) на юридичному факультеті його захопили ідеї українського національного відродження. Після закінчення навчання у 1888 році розпочав
правничу діяльність у Єлизаветградському окружному суді, а згодом працював у судових установах Кам’янця-Подільського та Кишинева. З 1902 року, переїхавши до Одеси, став членом Одеського окружного суду, водночас займався активною науково-дослідною роботою. А ще Сергій Шелухин включився до культурно-освітньої та громадської діяльності. Він був одним із засновників місцевої «Просвіти».

Уже в статусі відомого юриста, історика й громадського діяча, що відстоює право українського народу на самовизначення та створення власної держави, вступає він у буремний 1917 рік. Сергій Павлович не був стороннім споглядачем революційних подій, а став активним учасником державотворчих процесів в Україні. Так, із квітня 1917 року Шелухин увійшов до складу української Центральної Ради. Він критикував ідеї автономістів і федералістів щодо статусу перебування України у складі Російської Федерації, послідовно обстоював її самостійність.

У січні 1918 року С. Шелухина призначено спочатку суддею Генерального суду Української Народної Республіки, а згодом – міністром судових справ УНР. Проте особливого авторитету як політик він здобув, будучи головою української делегації на переговорах із більшовицькою Росією, що тривали з травня по жовтень 1918 року. Їх результатом стало підписання договору про припинення воєнних дій. «З початку мирових переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам при їх цілях та способах ведення війни та партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його, – писав С. Шелухин 31 липня 1918 року в доповідній записці до Ради Міністрів. – Те, що російська делегація вперто уникає встановлення політичних меж (державного кордону), підтверджує припущення. Російський радянський уряд всіма способами уникає виконання зобов’язань Брест-Литовського договору. Неможливі вимоги ставляться українській стороні російською делегацією з очевидним наміром затягти переговори, щоб діждатись часу, коли УНР можна буде пограбувати і підгорнути під більшовицьку владу».

У 1921 році, після остаточного встановлення радянської влади в Україні, Сергій Шелухин виїздить до Чехословаччини. На той час це була одна з країн масового перебування політичних емігрантів з України. Але не дивлячись на кількісну перевагу, єдності та спільного бачення щодо відродження власної Батьківщини серед них не було. Це дуже турбувало С. Шелухина, який розумів, що консолідація українства вкрай необхідна, «щоб національна солідарність наша демонструвалась перед чужинцями, адже вони не раз підкреслювали брак її в українців і ставили це в провину як одну з основ невдач».

Важливою були для нього реалізація ідеї національної Української автокефальної православної церкви – як запоруки незалежної держави. Так громадський діяч характеризував роль і місце національної церкви в побудові країни в 1926 році: «Українська Автокефальна Православна Церква відродилася з участю невеликого гурту інтелігенції виключно силами самого Українського народу, який відбудовував свою державу. Се була та інтелігенція, що йшла з Українським народом єдиним фронтом до визволення і відродження нації, од свого народу ні в яких інтересах і справах не сепарувалася, його інтересами нігде й ні перед ким не поступалася, творила церковно-національне діло, знаючи, що до чистої справи треба чистих рук… Українська Автокефальна Церква є єдиною Українською Національною Церквою, вона утворена самим Українським народом, здобута тяжкими жертвами, вистраждана і одвойована, вона дорога нам, як рідна Мати».

Утім одним із найважливіших напрямів роботи Сергія Шелухина були заходи щодо визнання європейськими державами права українських емігрантів на національну ідентифікацію. Він не дуже розраховував на підтримку членів Ліги Націй, однак усе ж шукав способи вирішити українське питання. У 1930 році С. Шелухин звернувся до представників Комісії при Лізі Націй у справах біженців з метою взяти участь у засіданнях Дорадчої комісії, однак отримав відмову. Та це його не зупинило. Професор не раз надсилав офіційні звернення до згаданої комісії, де обґрунтовував право українців на самовизначення. В одному із них читаємо наступне: «Одна з Комісій при Лізі Націй на чолі з д-ром Ф.Нансеном, ставши в юридичній справі на хибний ґрунт політики, негативно вирішила питання про право Українців на своє історичне славянське ім’я України. Зробила вона так, не вислухавши ні Українців, ні компетентних експертів і бувши не поінформованою, або поінформованою фальшиво… Як інакше вважати вимогу зректися свого національного славянського імені, називати себе іменем ворогів своєї батьківщини і нації. Позбавити імені – це позбавити і всього, що зв’язано з ним. Це позбавити не тільки прав, а й становища суб’єкта прав. Комісія, виносивши постанову називати Українців Руськими або Поляками, не задавала собі питання: коли утворилися і що означають ці назви? Яке відношення вони мали до Українців в 1919 році – з самого початку української еміграції? Що було причиною того, що українці мусіли емігрувати з батьківщини? Правний і моральний бік питання, очевидно, не цікавили Комісію, хоч і є найголовнішими. Українців 40 мільйонів і коли вони не перемогли грубою силою кулака, то нема чого з ними церемонитися – рішила Комісія. А що було б з 40 мільйоновою Францією, коли б їй ніхто не поміг? Україні абсолютно ніхто не поміг у її боротьбі за свободу…».

Насправді, спільними зусиллями як С.Шелухина, так і інших представників української свідомої політичної інтелігенції, вдалося домогтися, щоб у паспортах для біженців (т. зв. «нансенівські паспорти») в графі «національність» на вимогу людини можна було вписати – українець. Але така опція діяла не в усіх країнах Європи (в осноному в Чехословаччині). Проте свою позицію завдяки спільним діям усе ж вдалося відстояти та втілити в життя.

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*