Хресний батько українсько-американської «Свободи»

ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №41, 2018-10-14

Лемківсько-надсянський колектив «Свободи» у 1897 році. Зліва: співредактор Денис Пирч, друкар Денис Мурдза (ймовірно, з Лабової у Новосандецькому повіті), головний редактор Степан Макар (з Бушковичів б. Перемишля) та друкар Василь Фекула (ймовірно, з Лося у Горлицькому повіті).

Золота осінь на Лемківщині асоціюється перш за все з Богданом-Ігорем Антоничем та з Новицею, адже саме там 5 жовтня 1909 р. він побачив світ. Але у цьому «загорлицькому» краї ватри і поезії, нафти і мазярів було багато інших постатей, вписаних у нашу «всенаціональну» історію. Серед них – Денис Пирч, хоча його талант проявився не над річкою Ропою, а в «Гамерицькому краї», точніше, у штаті Пенсильванія, де молодий лемко опинився в колі засновників «Свободи».

У цьому немає нічого особливого, адже саме лемки були чи не найчисленнішою групою читачів цієї найстаршої української газети. Як-бо згадував Теодосій Талпаш, який у 1880 р. приїхав з Лабової і став першим головою Українського народного союзу – до пенсильванських вугільних шахт спершу прибували «самі українці з Лемківщини й Закарпаття. Доперва пізніше стали йти люди з Поділля».

На жаль, можливо, через «непосидющий» характер самого Пирча, який проживав то в США, то в Канаді, а життя своє завершив у Чикаго, точних біографічних даних про нього обмаль. Дату народження можемо вирахувати лише приблизно – з некрологу на сторінках «Свободи», де написано, що «один з перших піонерів зорганізованого українського життя» помер 10 червня 1954 р., маючи 88 років. Отже, Денис, чи, як називали його батьки, – Діониз, народився у 1866 або у 1867 р. На щастя, до «Пропам’ятної книги», виданої з нагоди 40-річчя УНС, він написав спогад, з якого відомо, що Пирч народився в Устю, а після закінчення гімназії в Яслі отримав вчительську посаду в якомусь із сіл Горлицького повіту.

Імовірно, він міг би спокійно там працювати, тим паче, що, як пише сам, «в короткому часі я дався пізнати в цілому повіті, записався до урядничого касина в Горлицях, навіть запізнався з паном старостою, котрий ворожив
мені, що колись буду інспектором». На заваді кар’єри «в характері пана професора» постала однак політика, яка
зробила старосту ворогом: «Аж нарешті прийшли вибори до австрійського парляменту. Тоді австрійським прем’єром був зажертий лях Бадені. Я замішавсь у вибори. Очевидно, я тоді був ще молодий, як то кажуть, дурний як той молодий пес.

Дався вибрати за делегата до голосування й голосував проти волі пана старости. [Вибори тоді були представницькими: спершу проходило голосування за електорів, які потім голосували за кандидатів у депутатське крісло – Ю.Г.] Відтоді зачалися мої переслідування. Одного разу під час шкільної візитації між мною й інспектором прийшло до гострої перепалки і я, стративши над собою контролю, шпурнув книжкою інспекторові в голову. І, не чекаючи довго, що з того буде, я таки того самого дня ввечір чим скорше на залізницю й за два тижні я вже був у Джерзі-Сіті».

Як кажуть, немає злого, що би добром не обернулося – завдяки цьому випадку «учитель, журналіст та майстер варення борщів», як назвав Пирча Улас Самчук, опинився не лише в колі засновників «Свободи», яку з 15 вересня 1893 р. почав видавати о. Григорій Грушка, але навіть дав їй ім’я. «Ми таки зараз рішили видавати газету», – читаємо далі у спогаді Д. Пирча. – «Тільки не знали ще, як її назвати. Правда, о. Грушка видав був передше одно чи два числа „Нового Світу”, але ця назва не була відповідна до нашої будучої газети. Тоді я відзиваюся: „Що тут аж так довго думати. Ми тепер живемо в Америці, в краю свободи, а ми, українці, повинні прямувати до свободи, отже назвім її „Свободою”. „Гурраа!” – закричали всі. „Най жиє Свобода!”. Тай щоб наші прадідні звичаї не загибли, приніс дяк із поблизького салуну бляшанку пива, й ми поздоровкались так, як має бути, як Бог приказав, потім заспівали „Многая” й „Ще не вмерла” й уже по хрестинах».

Денис Пирч був не лише «хресним батьком» та «співредактором», але й складачем (зецером), адже в Джерзі-Сіті не було тоді друкарні, яка могла б зробити набір українською мовою. Тому перші числа газети, що тоді мала 4 сторінки й виходила кожні два тижні тиражем 2,2 тис. примірників, набиралися на столі в їдальні о. Григорія
Грушки, а потім готовий склад завозили у друкарню.

Про свого щойно померлого старшого колегу «свободівський» редактор згадував: «Писав легко, живо й цікаво, обговорюючи з гумором наші суспільні болячки. Зокрема, вмів промовити до лемків». Але тут є інша проблема:
починаючи читати перші номери газети, бачимо, що прізвище Дениса Пирча тут практично відсутнє – така була тоді практика: матеріалів не підписували. Тому ми можемо лише здогадуватися, що вийшло з-під пера устянського уродженця, який, окрім цього, був також секретарем чергових конвенцій Українського народного союзу (перша відбулася 1894 р.), а у 1900-1904 рр. – головним секретарем цієї організації. Пізніше Пирч переїхав у Канаду, де
закінчив педагогічні студії в Саскачеванському університеті та, як і в «старому краї», присвятив себе педагогіч-
ній праці.

Поділитися:

Категорії : Лемки

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*