Надія Калаш ■ УКРАЇНА ■ №41, 2019-10-13

Килими з портретами чорнобрового «товарища Брежнєва», комуністичні лозунги на плакатах, захисні засоби ліквідатора аварії на ЧАЕС, піонерські атрибути і порожні вітрини радянських часів. У Музеї Івана Гончара – відомому центрі української традиційної культури, куди люди приходять оглянути народні строї та витвори декоративного мистецтва – переобладнали частину виставкових залів, щоб показати раритети 70-80-х рр. ХХ ст. 24 вересня тут відкрився виставковий проєкт «Battle of memories: міфи та реалії радянської доби».

Брежнєвський іконостас зустрічає при вході на виставку

Його підготували команди Українського інституту національної пам’яті та Музею міста Кам’янське – колишнього Дніпродзержинська Дніпропетровської області, батьківщини Леоніда Брєжнєва. Фінансово проект підтримав Український культурний фонд (загальна сума кошторису 1 млн 200 тис грн, а це близько 200 тис зл).

Виставка занурює в радянську атмосферу. Слогани про боротьбу за мир контрастують з інформацією про війну в Афганістані та інші локальні конфлікти, провоковані та підтримувані СРСР. Реалії радянського побуту демонструє убогий посуд, продовольчий магазин з порожнім холодильниками із табличками російською «Яиц нет» та «Ушла на обед», типовий сірий гардероб радянської людини. На стику політичної історії та повсякдення – куточок про Чорнобильську трагедію, яка дискредитувала владу і стала початком кінця СРСР. Наостанок відвідувач потрапляє до кімнати, в якій відчувається тиск системи на тих, хто наважувався мати власну думку, відмінну від «генеральної лінії партії». Портрети політв’язнів обабіч стін, їхні персональні історії – саме ті місця, де відвідувачі зупиняються найдовше.

Ностальгія як інструмент

Тематика виставки логічно вписується в сучасне бачення політики пам’яті, що її послідовно проводила українська влада упродовж останніх 5 років. Для ефективного подолання наслідків радянського тоталітаризму були прийняті закони про декомунізацію. Перейменовано майже 989 населених пунктів, 26 районів та понад 52 000 вулиць, площ, скверів і проспектів. 14 жовтня стало Днем захисника України, 8 травня – Днем пам’яті та примирення, днем пам’яті жертв Другої світової війни та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни. До парламенту вже двічі не проходить партія комуністів. Здавалося б, українці вже на безпечну відстань відійшли від «совковості». Та насправді глибинне переосмислення історичного минулого і повне розвінчання міфів радянської доби ще попереду. За статистикою, досі ностальгують за радянськими часами близько третини громадян України. Це вже не більшість. Але достатній показник для того, щоби впливати на державний курс під час виборів.

Експозиція викликає найбільші асоціації з часами пізнього СРСР, адже саме за брежнєвщиною, коли вже не було масових ув’язнень та колгоспних трудоднів, найбільше ностальгують українці. І серед них – не тільки люди літнього віку. В країні, де вплив олігархів призвів до величезного соціального розшарування, молодь цікавиться лівими ідеями. Цим маніпулюють ліві рухи, переконуючи молодих людей, які не мали досвіду життя в СРСР, що колись було краще, бо всі люди були рівними.

Експозиція насичена гаслами радянської доби

Володимир В’ятрович, екс-голова Українського інституту національної пам’яті, попереджає про небезпеку ситуації: «Ностальгійні нотки щодо минулого, які загалом є природними для будь-якого суспільства, використовуються російською пропагандою власне для того, аби творити дуже прикрашений образ радянського минулого. Очевидно, це потрібно Росії знову-таки – для посилення свого впливу на Україну. Люди, які є носіями радянської ідентичності в Україні — опора для російської агресії в Україні. Наша північно-східна сусідка досить серйозно зацікавлена, щоб ми поверталися в радянське минуле, щоб ми готові були говорити про якусь його реабілітацію і, відтак, забували про злочини проти українців у радянські часи», – наголошує В’ятрович.

Не тільки в Києві

Не секрет, що більшість ностальгуючих за «совком» – мешканці невеликих населених пунктів. Тому виставка орієнтована також на мандрівку Україною та на просвітницьку роботу з музейниками з різних регіонів. За словами голови Українського культурного Фонду Марини Порошенко, проект є багатовекторним. «Виставка буде потім експонуватися по музеям областей і районів України, які мають дуже багато матеріалу з радянських часів. І саме якщо його подавати вже з нового погляду, з переосмисленням саме нашої історії радянських часів, і давати їм правильну оцінку для того, щоб в майбутньому не повторювати помилки минулого», – сказала вона під час відкриття виставки.

Організатори зізнаються, що підготовка проекту тривала більше ніж півроку. Виставка демонструє приклад сучасного підходу до подачі цієї інформації. Експозиція, крім візуального сприйняття експонатів, має мультимедійну складову: звук, відео, аудіо.

Скрипка і шапка політвязня

Відомий київський дизайнер і архітектор Сергій Бобак працював з простором і освітленням. Зізнається, що до проекту має додатися звук. Задум такий. Глядач потрапляє до простору, оточеного банерами зі світлинами українців в народних строях. Посередині – композиція з жорнами як символ того, що радянська система прагнула перемолоти і розчинити в собі український світ. Чуємо, як жорна змелюють зерно. А за хвилю – долинають українські пісні та автентичні розповіді українців про красу радної землі. Але жорна не змовкають надовго – їхній пронизливий скрип звучить у першій виставковій залі, мимоволі нагадуючи про мету радянського панування над українцями. «В битві пам’ятей перемагає той, хто знає звідки він і куди прямує», – по-філософськи пояснює пан Сергій формулу української життєздатності.

Шкода, що не побачили…

Ще в процесі підготовки виставки люди, котрі бодай краєм вуха чули про проект, пропонували до експозиції речі радянського періоду, збережені в їхніх родинах. Приклад…

Організатори наголошують, що виставка насамперед – про конкуренцію двох уявлень/пам’ятей про радянську епоху. Тобто міфічним, пропагандистським конструктам протиставляється побутова, реальна сторона життя громадян СРСР. Водночас відвідувачі шукали в експозиції конфлікту, що передбачає слово battles (битва, турнір). «Memories побачила, але де ж battles?!, – запитує київська мистецтвознавиця Мілена Чорна. – Все систематизовано, плавно, хронологічно. Але ж де конфлікт, динаміка? Насправді все безконфліктно, хоч назва передбачає інше».

Робочий стіл Леоніда Брєжнєва привезли з музею міста Камянського

Лунали побажання поруч з телевізором та радіоточкою побачити радіоприймач „Спідола” – стильний переносний всехвильовий транзисторний приймач, якого латвійський завод ВЕФ наче навмисно створив для прослуховування радянськими людьми „ворожих голосів». Саме тому в СРСР він був дефіцитним товаром.

Шкода, що експозиція не розвінчує такий міф, як загальна рівність в СРСР. Адже насправді не всі радянські люди жили в таких убогих інтер’єрах і ходили в куфайках чи засмальцьованих костюмах. Як відомо, компартійна еліта в брежнєвські часи не гребувала імпортними товарами, всіляко забезпечуючи собі обмежений доступ до сучасних якісних речей, що їх не виготовляла радянська промисловість. Яскравим прикладом любові до всього того, що вважалося в СРСР «буржуазним», була донька самого Брежнєва – Галина. Комуністична верхівка мала свої лікарні, санаторії, ательє. А на території України, зокрема, в Криму, будувала розкішні дачі.

До проекту не залучено дослідників, для яких радянське минуле і радянське повсякдення зокрема є темою наукових інтересів. Критикуючи радянське на кшталт того, як колись критикували все «західне», не усвідомлюючи вразливості та підготовленості аудиторії, ми мимоволі можемо спричинитися до формування пострадянської травми. Навіть правильні меседжі не завжди сприяють очищенню, а деколи просто дезорієнтують. Декомунізація показала, що українці на правильному шляху, але долають його непросто.

Фото авторки

Поділитися:

Категорії : Історія, Україна

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*