Олько Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-06-03
{mosimage}
В Вілхівци 22-23 травня проходив ювілейний ХХ Лемківский кермеш, якого організатором є Об’єднання лемків, Товариство карпацкe та місцева греко-католицка парохiя.
Вілхівец – село мальовничо розложене помедже горами Діли, Щобом, Курим Верхом, Добанцьом і Дебрами. Медже нима тихо чеберчит річка Вілшнянка. А ліси сходят до самого села, а до села Вілхівец можна доіхати дорогом від Полян або від Хировой.
Та і добрі, што є там раз в році кермеш, бо лем толди по дорозі кус діри поліплят і так до наступного кермешу, штоби якоси бурмістш ґміни і міста Дуклі та староста повіту Коросно, на тот дводневі празник могли доіхати. А місцеві – добрі, же здорови, бо як собі подумам про скору допомогу, то по такі дорозі ани лудзького павулону не треба, з бідака і духа витрясе, ним до лікарні доіхат.
Може за тото природа і повітря добрі служат вілхівчанам, но і шкода, же вашим урядовим “Діором” лем аж раз в році гев “пахне”.
В середині села на невеличким горбі стоіт церква Перенесення Мощів св. Миколая з Мирру (Туреччина) до Барі (Італія). У наші церковні традициі той день називают “Теплим Миколайом”.
Дорога асфалтувана в селі кінчится під світлицьом, жеби дійти до церкви – треба пройти деревяном валком і старим камінним мостком, входится на цмонтір, а пак потім до двері церкви. Церков крита свіжим ґонтом, трава наоколо ней вистрижена, дораз видно, што хоц село невеличке, але добрі задбане.
Ту в суботу гвечер молитвом на Вечирні, як то є в місцевій традициі, розпочав ся ХХ Лемківский кермеш.
Потім в гірних поміщинях світлиці отворено виставки фотографиі та документів з ріжних кермешів, та споминано подіі і орґанізаторів кермешів. Як смеркало – до танцю заграли гудаки.
Неділя пробудила село гарном хвилом, сонце іщи не визерало з за Діл, як Миколай Ґабло – єден з організаторів кермешу, доів корови. Тишину на селі виполняв спів соловейків, а з ріжних сторін зозулі радісно кували. Од час до часу пес забрехав, помали з -за Ділу сонце визерало, теплим личком зачало гріти. Миколай кіньчив доіти уці, виганяв корови, а уцям розпер кошар, жеби худоба ся пасла. Сам зяв повни дійники і цідів молоко. Підложив до пеца смерекових трісок, вляв до горців проціджене молоко, додав клаґи, робит клаґани сир. Горці з молоком ставив на край бляхи, жеби ся міцно не гриво, а на середині чайник з водом. Вода в чайнику зачава зьбігати, поставив на столі горнятка, з креденса виняв банку з кавом, зняв вічко, запахніво меленом правдивом кавом, заляв горнятка кипячом водом, поцукрив каву і грешті сой сів.
Звідую ся го:
– Миколай, робиш бриндзю?
– Та видиш, молоко юж заклаґ, а не на блясі, клаґу мам свою, з жолудка телячого. О гин вісит на клинци. Дай кус сяду, хлипну кави і зроблю сніданя, спрібуєш гирчки і бриндзі. Видиш, ціві місяц дойджом ляво, а як пришов наш кермеш – престало. Господу Богу подякуєме гнес на службі г церкві.
– Бив єс шолтисом в Вілхівци?
– Та є, 12 років, але на роботі криво смотрили, то єм не дав ся юж вибрати.
– Чому?
– За часто мав єм ріжни зобраня і на роботі ня не биво, то інчих кололо, подумав єм, по што мі тото.
– А кермеш од коли організуєш?
– Од початку.
– А тепер сам ґаздуєш?
– А што мам робити? Діти пішли в світ за лекшим, а мі одтале де?
Миколай покроів грудку свіжого сира, надобав з дішки бриндзі, поставив на столі осивку масла, прекстив ножом хліб, одрізав окраєц, потім пару скибок, зварив пару яєц, отворив баньку огурків, прекстив ся і поснідали зме.
Бриндзя смакувала мі як в дитинстві, мама николи не пересолива – і Миколай тіж, бо не била гіркава, а і грудка смакувала, бо молоко не віділо центрифуґи!
Ваньо Буряк – шолтис Вілхівця, вдівав ґєрок, як єм задуркав до його двері, юж опорядився на ґаздівці. Тепер мусит доглянути розставліня крамів, в тим році било іх гідні. Ваньо підозриват, же веце як на Ватрі, най му буде, штоби му з надійом било лекше організувати наступни кермеши. Мусит справдити чи ансамблі доіжджають. Крутит ся по пляцу, дозерат.
Голос дзвону дає знати, што час іти до церкви. Сонце повним личком радує празниковий день. Місцеви і приіздни стражаки кєруют рухом, уставляют авта і автобуси. Тадеуш Кєлбасіньский – єден з ініціаторів гнешнього кермешу о чимси забив, летит назад до хижи, кличу го, лем руком махнув. Церква заповнива ся місцевима і туристами, місцеви священик о. Богдан Кішка відслужив врочисте Богослужіня. Звертаючись до мирян, нагадував вартості у традициі народу та іхнє місце як людини в народі і перед Богом. Я би хотів, штоби ці слова найшли місце у вілхівчан.
Дзвін бренів і приглушував спів процесиі на закінчиня Служби Божой.
Доріжка медже мостком а лавком заполнива ся, люде рушили під світлицю посмотрити на Древутню з Люблина, виступи запрошених ансамблі. А било на што смотрити: Кичера з Лігници, Перстеник з Гладишова, Маковиця зо Свидника (Словаччина), Яворина (Україна) та місцеви Свйонтковяне зо Святковой, Вілшня під проводом Б. Баволяка з Полян, Древутня з Люблина.
Гостей кермешу привитав секретар Об’єднання лемків Еміл Гойсак, бажаючи глядачам доброй зустрічи з лемківском культуром і не лем. Привитав гостей, бурмістша ґміни і міста Дуклі Марка Гурака, який, мушу признати, радив гарді, лем не о тім, што бим хтів чути! Юж єм кус о той ґаздівці вище писав і думам на гнес старчит.
Кичера, як все, добри пририхтувана, добри рівень і репертуар. Юрко Стажиньский якби кус білше посивів од нашой остатньой стрічи.
– Юрку, – звідую ся, – поліпшило ся дакус?
– Та де, довг росне, як мій син, не ма одкал помочи визерати.
– Тот з 2007 року?
– Є, тот, з фестивалю на рідні Лемковині, якого єм робив за приобіцянки.
– Але прецін мав єс обіцяни гроши?
– Но мав, а як хцеш вірити – то ня нафчиво, май на папері, бо інакше не маш нич!
– То што зробиш?
– Виставляме наш будинок на продаж, є в добрим місци, сплатиме довг, а далі будеме відіти, дуже люди нам помагаво. “Наше слово”, Об’єднання українців і не порадили нич. Беру позичку, сплачам стару позичку, але не лишаме нич собі, на біжучо робиме, ансамбль існує.
– То і план якиси є?
– Мали зме іхати до Тайландиі, але тот вулкан перешкодив, видаєме лемківски байки і якоси ту ся пощастиво, будут тлумачени на іспанскі з нашима гравюрами.
– А што до самой Кичери?
– Видиш, нас вигнали, ми зме гин ся одродили і привозиме ту назад тото, што мало загинути, то є наша ідея. Так хцеме вертати.
На сцені при вілхівской світлиці чути било остатнє притупуваня жовнірів Кичери, міцно оплескувани сходят зо сцени, а за ними гладишівскій Перстеник під веденьом Вікториі Гойсак, гуляв собі гуляв.
Іду на село, Тадеуш Кєлбасіньский іде до мене, кус змучени, питам, як то било з кермешами?
– То било деси 50 років тому назад, пришов єм з наплечником до Вілхівця. Спіткав єм Василя Доропилу і то през нього, оповідав, яки били кермеши перед війном і просив, і дошкуряв, зробте дашто, зробте. Не памятам як ся називав той отец, зараз, зараз…
– Іде Ваньо Буряк.
– Янку, як сє називал тен ксьондз, ктури розпочол з намі кермеше?
– Отец Іван Піпка.
– Но так, потім о. Юліян Кравецкий, а тепер о. Андрій Журав та о. Богдан Кішка.
– А ти то што єс робив при кермешах?
– Я фотографував, виставку підготовив, єдноднівку – газету видав, разом з Товариством карпацким, але знаш, техніка випередила тоти Доропилови кермеши. Што зробити…
Болько Баволяк зі своім “Ексцелсіором” з клавятуром зо слоневих кєлців грав як наняти, а і не гірше му приспівувала “Вілшнянка”.
Ним вечер пришов, пішов єм на цмонтері. Стоят там стари і нови памятники похоронених вілхівчан, та і дуже можна ся довідати. На старих і частині нових пише с.п. Моряк, а на частині нових – юж ś.p. Moriak. Мене тото не чудує – повідат Болько Баволяк. Смотр ся, Древутня, ани єдного лемка, а понашому сьпівают?
Таке чудо на тим сьвіті, своі дуріют, чуже імают… поляки нашого вчатся…
Древутня концертувала.
Сонечко ховало ся за хмари, деси далеко дятел добал в дереві, відгуком несло по лісі. Вертав єм домів, през Поляни, Граб, Вишовадку, Довге, Радоцину, Липну. Пригадав єм собі Липняньску Матір Божу, затримав єм ся.
Стоіт самітна, саменька г лісі, смотрится деси далеко. Лем тот барвінок навколо ней шторік векший. Добрі би било, жеби і з нами так било.
“Наше слово” №23, 6 червня 2010 року {moscomment}
