ҐУРОВСЬКА Січ була, є і буде THE BEST!

Опрацював Григорій СподарикГРОМАДА2009-06-25

{mosimage}

Коли в газетах Вармії та Мазур з’явилися заголовки “Gdzie mamy uczyć”, “Ukraińskie liceum pod namiotem”, “Z namiotu pod dach”, це значило, що в Ґурові-Ілавецькому втілюється в життя ідея створення окремого ліцею з українською мовою навчання. Установи, яка разом із середньою освітою даватиме молоді можливість пізнавати, розвивати чи взагалі віднаходити стежку до рідної мови та культури. Нині, глянувши на школу – острів української ідентичності на півночі Польщі, важко повірити, що коли все починалося, то не було приміщень, обладнання чи підручників.

Наданий місцевою владою будинок сільського кооперативу давав дах над головою, але не ґарантував відповідних умов для навчання. Постійно зростала кількість учнів, тому уроки велися навіть у наметі, причепі, місцевій домівці, будинку культури, а перші матури здавали в місцевому ресторані. У 1992 р. на 163-х квадратних метрах навчалися 193 учні. Врешті школа, яку учні назвали “літаючим університетом”, порушила сумління Міністерства освіти і 1994 р. розпочалися будівельні роботи, а 1996 р. відбулися перші уроки в нових приміщеннях українського ліцею. Початок незалежної школи в ювілейній газетці “Десятирічка” її перший директор Мирон Сич згадував так: “Народження незалежної України зміцнило нашу мотивацію до праці. На початку наші дії зустрічалися з побоюванням польського середовища перед “українським сепаратизмом”, а свої боялися чи не втратимо того, що вдалося до цього часу здобути”. Історія показала, що не втрачено нічого, а школа кожного року випускає у світ молодих людей, які отримали солідну основу для збереження своєї української ідентичності.

Пропонуємо заглянути у шкільну хроніку, щоби хоч трохи відчути, а багатьом пригадати, 40-літню пригоду, яка називається “Український ліцей у Ґурові-Ілавецькому”.

* * *
Як усе починалося, писали в екзаменаційній роботі учениці Катерина Панас та Ірина Вітик:
“У перші роки по переселенню страшенною трагедією для українського народу була свідомість, що його відірвали від рідних звичаїв та народної культури, а в тому і навчання в школах української мови (…) Приязна для нашого середовища судьба наділила нас такими людьми, як Теофіль та Ольга Щерби, котрі першими піднялися цього великого завдання і почали вчити дітей української мови у Ґурові-Ілавецькому”.

Мусили добре вчити, бо 1978 р. ІІ “б” клас, повертаючися з Фестивалю української культури у Свиднику і насолоджуючись красою ріки Солини, не вимикав також історичний детектор. Літописець записав: Ми поїхали до пам’ятника Свєрчевського. Тут екскурсовод осмішився перед нами, не подаючи автентичних фактів.

Часом, однак, перемагала пропаґанда та єдино-слушна візія світу: 87-ХІІ-15 – це дуже важливий день в історії нашого ліцею. Кожного року це число буде нагадувало про великого патріота Болеслава Бєрута.

Не відомо, чи навмисно, але на цій же сторінці про патріотизм, однак зовсім інший, говориться вдруге:
Поляки гордяться “легендарними Орлятами”. Можемо і ми гордитися нашими Січовиками, – таке зродилося в серці писаря після візиту в Ґурові-Ілавецькому львівського театру-студії “Не журись”.

Наука, боротьба за історичну правду і патріотизм – це слова великої ваги, однак часом треба було зійти на землю, а властиво, дуже низько похилитися над нею:
Майже два тижні ми суспільно працюємо при “викопках” (…) Зібрали ми багато картоплі, так що на конто класу прибуде більше грошей.

Однак не всі так само ставилися до спільного добра, тому запис доповнено: Коли вчитель тільки глянув у інший бік, то дві особи зразу зірвалися з участі у суспільній праці.

Ґуровська братія записала і свої почуття, пов’язані з переходом школи на самостійну діяльність:
Цей шкільний рік ми почали з великою надією на краще майбутнє. Однак наші мрії, щоб вчитися у своїй школі, не здійснилися, тому що ми не мали приміщень, у яких могли б навчатися. З браку залу ми змушені були провести апель на подвір’ю біля гуртожитку. Новий директор – мгр. Мирон Сич, повідомив нас про зміни, які відбулися у педагогічній кадрі. Прибули до нас також вчителі зі Львова. Початково розташовано нас у різних приміщеннях. Одних до гуртожитку, інші навчалися в домівці УСКТ, а наш клас отримав маленьке приміщення у старому ліцеї. Ми вчилися там досить довго. В кінці у жовтні ми дочекалися своєї окремої школи. Після закінчення ремонту будинку SKR нам приділено класи. Щоб почати науку, спочатку треба було в цьому будинкові поприбирати і внести шкільне обладнання. З тим всім ми швидко справилися і почалися звичайні заняття. Нашу школу назвали Загальноосвітнім ліцеєм номер 2.

Одним з козирів школи була і є здатність будити в молодих людях віру у свої можливості та прищеплювати їм оптимізм. Доказ подаю нижче:
14 листопада 1992 р. Відбулися батьківські збори. Наші батьки прибули численно, щоб дізнатися про результати навчання своїх потіх. Ми за дверима тремтіли та під вікном підслуховували, що доброго, а що поганого вихователька про нас говорила. Але, що там журитися, до півріччя ще далеко, бо аж два місяці.

Інша справа, що майже кожен українець від наймолодших років знає, що… якось воно буде:
Щоправда, ми щойно у другому класі, але приглядаємося цьогорічним матуристам та їхній тяжкій праці під час атестату зрілості. Як то добре, що аж за два роки матура!

Так само кожен українець любить розважатися, тому 1992 р. шкільна самоуправа вперше організувала святкування Дня весни:
Скористали ми з гостинності початкової школи № 2 і в невеликому спортивному залі проходила наша імпреза. В дуже веселому настрої усі проводили час. Кожен переодягнув свого вихователя у дуже ориґінальні строї, наша вихователька, яка “знищувала” т.зв. “металівців”, мала честь ходити саме у такому одязі.

Не гірше бавилися й тоді, коли вже не треба було користуватися чиєюсь гостинністю. Так занотував 1997 р. ІІІ “б” клас: Цьогорічна Маланка була для усіх нас нетипова. Не відбулася вона, як завжди, у Міському будинку культури, але при нашій новопобудованій школі. Уся імпреза проходила на свіжому, хоч прохолодному повітрі, біля великої та прекрасної ялинки, яку поставили нам наші вчителі. (…) Музика гомоніла так, що усі чули, що біля українського ліцею усі дуже добре бавляться.

У школі дбають також про християнське виховання молодої людини, чого остання і потребує, і заслужено оцінює:
Укінці надійшли довгоочікувані реколекції. (…) Ми спільно задумувалися над проблемами кожної молодої людини, а особливо над любов’ю. Кожний день починався акафістом, а закінчувався спільними вечірніми молитовними зустрічами. Реколекції ті наповнили нас великою духовною силою і помогли збагнути сенс людського життя.

Бували й екстремальні моменти, але як же інакше влаштувати отрясини? Так у 1998 р. згадував їх І “б” клас:
Спочатку вимазали нам обличчя фарбами, а пізніше була доріжка із завданнями. Дальше всі мусили занурити волосся в смердячому молоці, треба також було попробувати “бурячків”, але ніхто не знає, чого ще там добавили.

Можливо, ідучи за прикладом політичних партій у Польщі, школа час від часу організовувала штурм на мас медіа. В 2001 р. вдарили в телепередачу “Ровер Блажея”. Літописець повідомляв, що з їхнього класу поїхали Аня Дацько і Стефан Кущак. І хоч декому пощастило взяти слово, однак більшість “послужила за тло”. Ну що ж, такі правила медійних джунґлі. Того дня учні відвідали також редакцію “Нашого слова”.

Часом треба було братися за вирішення вагомих питань і заохочувати до роздумів. Автор шкільної газети “Дзеркало” 2001 р. писав:
(…) Коли учень говорить українською мовою, це викликає здивування та сміх. Чому українці, які приходять до українського ліцею, перестають говорити рідною мовою? Була проведена між учнями нашої школи анкета. Ми поставили їм запитання: “Чому молодь перестає говорити українською мовою?” І 69% учнів відповіло: тяжко говорити, коли треба задумуватися над кожним словом; 25% сказало, що через оточення, а 6% відповіло: “Ми не говоримо українською, щоб нас краще зрозуміли”. Маю надію, що учні задумаються і знайдуть розв’язання цієї проблеми.

Учні не забували також стежити за тим, що відбувається в Україні:
29 жовтня 2004 р. за два дні до справжніх президентських виборів у ліцеї з ініціативи шкільного правління організовано попередні вибори.

Дуже сумлінно свою історію записували також члени ансамблю “Думка”:
Закінчуємо вже концерт на сопотській сцені. Серце радіє, бо бурхливі оплески є свідоцтвом вдалого виступу. Тим, які вже востаннє з “Думкою” на сцені, на очі тиснуться сльози. Усі щасливі хвилини залишаться в нашій пам’яті на все життя.

Під 1988 р. записано:
Уперше в історії “Думки” ми почали під оком пані Нелі Романчук підготовляти гуцульську програму. В її склад входять поки що три танці і декілька пісень. Недавно ми отримали також гуцульські строї. Також нашій капелі прибули нові сили, тобто Марія Сенишин, яка грає на бубні, і Ромко Кілик, що є універсальний і грає на всьому, що попаде під руки.

Хроніки показують також, що кращу частину учнівської команди заслужено оцінювала ця трохи бридкіша, навіть закордонна:
Як щороку, 8 березня був не щоденним днем у нашому класі. Хлопці склали нам найкращі побажання. Про наше “жіноче свято” пам’ятали друзі з СРСР.

Так було 1990 р., однак невідомо, чи пізніше СРСР ще відізвався. У березні 2002 р. хлопці з 4 “б” також ушанували своїх дівчат, а разом з традиційними побажаннями і квітками подарували… живі миші.

Можливо, це жоден виняток, але в цій школі святим обов’язком передостаннього курсу є попрощатися з матуристами. Так було і 2000 р., коли кожен з випускників отримав почесну грамоту такого змісту:
На Ґуровській Січі останній раз для Вас закукурікали півні. Багатьох з Вас тішиться, що успішно закінчили 4-літню боротьбу з “турками”, але, як у правдивих “вільних людей”, у глибині серця є одне терня, котре пригадує Вам, що більше може не зустрінетеся в такому бойовому строї.
Нам, як молодшим козакам, прийшла честь гідно Вас попрощати. Не забувайте знань, яких Ви навчилися протягом тих боїв! Пам’ятайте тільки успішні битви! Забудьте про берестечка та пам’ятайте про нас – Ваших вірних учнів!
Перед Вами будуть ще не одні дуже важливі випробування. Захищайте в них вартості, яких навчилися Ви від свого гетьмана на нашій спільній Січі. Ми вже знаємо, що кожен з Вас складе цей життєвий тест, але як добре – це вже залежить від Вас. Ми у Вас віримо!
У нашій громаді іспити на ґуровських козаків Ви склали відмінно. Ця грамота є цього ґарантом, але всім тут зібраним ще раз офіційно пригадуємо про це, що всі нагороджені цим документом мусять бути козаками протягом цілого життя, можуть міняти тільки Січі.

Документ підписав “колектив молодих козаків”, який в останній лінійці добавляв, щоб запам’ятати, що Ґуровська Січ була, є і буде The best.

Думка Адама доводить, що “ґурово- ілавецьке the best” насправді можна було полюбити. У хроніці, ще за часів старої школи, записано:
Жаль відходити, всі говорять, що умови навчання в Ґурові важкі, але все ж таки мені здається, що саме це нас з’єднувало. Ми тут всі були неначе одна родина. Тепер треба відійти, що ж зробити, така дійсність, нам слід іти дальше і пнутися вгору ще вище.

Ці слова доповнює думка Івони:
Почуваю себе незручно, тому що я ніколи раніше не відчувала такого жалю і страху перед втратою чогось, від чого учень через чотири роки старається втекти якнайдальше.

{mosimage}

Майже кожна з пам’ятних книг закінчується через чотири роки словами, подібними до цих:
У ліцеї ми перестали бути маленькими донями та синочками – поволі починали ставати зрілими людьми. Поміняли ми свій світогляд. Це не діялося от так. Тут ми зустрілися з людьми, які щиро допомагали нам “виростати”. Сьогодні хочемо сердечно Вам за це подякувати.

Фото зі шкільного архіву.

“Наше слово” №26, 28 червня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*