Ігор Ксенич ■ ПОГЛЯДИ ■ №42, 2018-10-21

Продовження з 41 «НС»

Камо грядеш, українська громадо? 

Українець/українка, якщо хоче зберегти свою ідентичність у мішаному подружжі й переказати її дітям, мусить докласти вдвічі більше зусиль. Важливою в цьому є роль польського партнера: чи допомагає він або принаймні не
перешкоджає? Чи зможе вивчити хоча б основи мови своєї половинки? Це трапляється, на жаль, дуже рідко, бо ж «ці мови такі схожі». Якщо вони такі подібні, поляки повинні дуже швидко вивчити українську, але чомусь цього не роблять (є винятки, звичайно). Може, проблема в тому, що ми самі недостатньо послідовні й переходимо в побуті повністю на польську?

Зрештою, наша мовна ситуація справді трагічна. Достатньо вийти в неділю з церкви, щоб переконатися, що навіть там «наші» говорять польською. Побоююся, що через кільканадцять років українська мова не буде зрозуміла для нащадків виселених (якщо такі взагалі залишаться). Уже тепер діти не розуміють, що священики говорять до них на катехизі. Це справді виклик, зокрема для наших владик. Хоча я сам внутрішньо проти такого виходу, здоровий глузд підказує почати дискусію стосовно введення польської мови в греко-католицькій церкві в Польщі. Прикладом може слугувати українська діаспора в Америці. Перше покоління, народжене за океаном, уже повністю асимільоване, а церква давно перейшла на англійську (хоча служба мовою Шекспіра звучить дуже дивно). При тому наша молодь в Америці є патріотично, чи пак націоналістично налаштованою. Пригадую ситуацію, коли я зустрів свою американську племінницю в Києві, де вона була в міжнародному таборі Союзу української молоді. Наші хлопці зі США, Канади й Великої Британії, які знають українську мову рівня недільної школи, побилися на Хрещатику з якимись молодиками тільки тому, що ті говорили російською… Повертаючись до теми, можна подумати, наприклад, про експериментальне введення однієї літургії польською мовою в найбільших містах: Варшаві, Кракові чи Вроцлаві. Якого можна було б досягти ефекту? Така служба могла б зацікавити, по-перше, спольщених українців, які вже не знають мови, але, можливо, пам’ятають щось про своє походження; по-друге, римо-католиків, зацікавлених східним обрядом, для яких бар’єр становить українська чи церковнослов’янська мови. З власного досвіду можу сказати, що це нововведення могло б стати доброю наукою для римо-католицьких священиків, які не знають нічого або лише зманіпульовані факти (як у випадку про греко-католицьку церкву. Чудову роботу в цьому напрямку проводить у Познані отець проф. Ярослав Москалик. Завдяки його заняттям з екуменізму на познанському богословському факультеті Університету Адама Міцкевича молоде покоління римокатолицьких священиків у Великопольщі знає, хто такі греко-католики. На жаль, таких знань бракує серед старшого покоління польського духовенства. Під час останніх відвідин місцевого римо-католицького пароха «по коляді» моя дружина дізналася від нього, що живе в одній хаті з іммігрантом з України, який не по-католицьки (тобто по-греко-католицьки) виховує наших дітей. Варто в цьому місці звернути увагу на появу в Польщі римо-католицького душпастирства українською мовою для мігрантів з України. Інакше як прозелітизмом цього не назвеш.

Попри всі складності, хочу підкреслити, що насамперед потрібно дбати про захист і розвиток української мови
серед нащадків переселених, зокрема за посередництвом греко-католицької церкви. Треба використати шанс, який дає нам присутність у Польщі носіїв живої української мови, тобто трудових мігрантів. Частина з них напевно залишиться над Віслою назавжди, а нам має бути важливо, щоб вони не асимілювалися, а навпаки – брали активну участь у житті української громади в Польщі. Тут може спрацювати ефект зворотньої дії: церква залишиться україномовною для заробітчан, а це, у свою чергу, спонукає діаспору до вживання мови дідів принаймні в неділю та свята.

Післямова

Говорячи мовою політичних наук, мусимо розширити своє «електоральне поле». Замикаючись виключно на нашому діаспорному гето, ми зникнемо швидше, ніж можна подумати. Щоб протидіяти цьому явищу, мусимо почати працювати, з одного боку, з тими, хто відійшов від української громади або стоїть десь поруч, з другого – все ж налагоджувати контакти з мігрантами з України.

Мені, як лемку, дуже б хотілося, щоб почали співпрацювати між собою лемківські, українські та русинські організації. Є площини, на яких співробітництво цілком можливе й навіть бажане, наприклад: плекання лемківських традицій і звичаїв, підтримка своїх кандидатів на місцевих виборах, захист мови/говірки (залежно від позиції). Для того потрібне, однак, свого роду перемир’я, тобто насамперед покінчити зі звинуваченнями, які падають з боку русинського середовища в сторону Об’єднання лемків (ОЛ). Варто пригадати, що не ОЛ і не українці провели акцію «Вісла», а на західні землі ми не «приїхали», як написано на пам’ятнику в нижньосілезькому Михалові, а нас вивезли під дулами автоматів у вагонах для худоби. Те, що співробітництво можливе, підтверджує один факт: ті самі обличчя можна зустріти на «ватрах», організованих різними організаціями в Ждині, Лугах і Михалові. Треба поспішати, тому що у вічність відходить покоління, яке може бути дороговказом для всіх русинів. У цьому році лемківське середовище понесло невиправну втрату: не стало Теодора Ґоча, засновника музею в Зиндрановій, який міг бути покровителем такого внутрішньолемківського примирення.

Іншою групою, з якою добре було б встановити контакти, є підляшуки. Для поляків – це білоруси, самі себе вони називають «тутешніми», а для нас визначальною повинна бути їхня говірка, дивним чином дуже схожа на українську мову. Підляшуки також на межі зникнення. У соціологічних опитуваннях можна зустрітися вже з численною категорією поляків-православних. Популярність проекту «Говоримо по-свойому» на Фейсбуці свідчить, що є ще люди, для яких збереження підляської ідентичності важливе.

Підсумовуючи, може ще не все втрачено?

Поділитися: