Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ 2009-01-16
У Гайнівському будинку культури 15 грудня відбулася мовознавча конференція “Говірки польсько-українсько-білоруського пограниччя – поміст у міжкультурному діалозі”. У той же час підбивалися підсумки проведення проекту “Бережімо нашу мовну спадщину – формування свідомості збереження української говірки на Підляшші”, який від червня 2008 р. під гаслом “Говоримо по-свойому” реалізували Союз українців Підляшшя і Об’єднання “Спадщина Підляшшя”.
Якою мовою розмовляють підляшуки?
У конференції, на відкритті якої виступив дитячий ансамбль “Ранок” з Більська, взяли участь професори з Білостока, Люблина і Луцька, котрі у своїй науковій роботі займаються питанням діалектів Підляшшя.
Метою зустрічі була дискусія над актуальною ситуацією говірок реґіону, оскільки помітний процес швидкої мовної асиміляції підляшуків, зокрема наймолодшого покоління. Однак чи не основним завданням було вийти до ширшого загалу – жителів реґіону, представників місцевих самоуправлінь, освітніх, культурних та релігійних установ – з ретельним знанням про підляський говір. Такі знання найчастіше незначні. Ті, хто володіють говірками, часто не знають, яка це мова, називають її “мішаною”, “свуойською”, “руською”, хахлацькою”. Низький рівень мовного усвідомлення, з чим нерозлучно пов’язаний низький рівень національної свідомості, спричинений також тим, що про говірки Підляшшя досі мало говорилося на належному рівні.
Вивченням діалектів Підляшшя багато років займаються науковці з Люблина, які не мають сумніву, що говірки з території між Бугом і Нарвою є часткою українського мовного ареалу. Вони спираються зокрема на висновки досліджень, які протягом півтора століття робили різні дослідники. Говорив про це під час конференції проф. Михайло Лесів з люблинського УМСК:
– Дослідження підляських говірок має свою довгу історію. Від середини ХІХ ст. почали збирати говори і відразу поділили їх на типи білоруський та український на основі таких прикмет, як, наприклад, присутність “д” (“декання”) і “дз” (“дзєкання”). Протягом багатьох років, аж до І Світової війни, ці дослідження робили студенти російських університетів (…). У міжвоєнному двадцятилітті всі праці на цю тему почалися від Владислава Курашкевича, який докладно окреслив границю між польськими і т.зв. “малоруськими”, а на півночі – між білоруськими й українськими діалектами. То був короткий період, однак він приніс солідні наукові дослідження на високому рівні.
На думку Курашкевича та інших дослідників, зокрема науковців, які у 80ті рр. опрацьовували “Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини”, межа між білоруським і українськими діалектами Підляшшя проходить на північ від річки Нарви.
Інший погляд висловлюють науковці Білостоцького університету, на думку яких існує великий пояс т.зв. перехідних говірок. Про це згадав проф. Михайло Кондратюк з Білостоцького університету (один із авторів “Атласу східнослов’янських говірок Білосточчини”), який переконував, що в говірках багатьох сіл існують фонетичні явища, притаманні білоруській та українській мові, тому буває важко зачислити говірку до конкретної мови.
З таким поглядом не погоджується проф. Михайло Саєвич з люблинського УМКС, сам родом з білоруськомовного села Нове Левково. Ближчий його дослідницькій роботі погляд, що вирішальними при визначенні характеру говірок є старі системні риси, спільні для усієї етнічної спільноти. Тому й говірки, які проф. Кондратюк називає перехідними, проф. Саєвич зараховує до українських:
– Stosując kryteria językowe, bezwzględnie mogę stwierdzić, że gwary okolic Narwi są bliższe ukraińskiego areału językowego niż językowi białoruskiemu. Główne cechy fonetyczne, a także morfologiczne są zgodne z tymi cechami, które wyodrębniły Ukrainę jako oddzielny obszar kulturowo-językowy. Wspólnych cech z obszarem białoruskojęzycznym tam nie ma. Natomiast pewne gwary mają elementy przejściowości (…) Generalnie jednak przejściowość gwar jest nadużywana ze względów ideologicznych.
Про приналежність говірок Підляшшя до північно-українських діалектів говорив також під час конференції проф. Григорій Аркушин з Волинського державного університету, який зайнявся питанням континуантів давнього “ять” в українських говірках Підляшшя. Протягом останнього десятиліття він досліджував цей діалект, результатом чого стала презентована в Гайнівці збірка “Голоси з Підляшшя”.
Конференція у Гайнівці була одною з нечастих нагод представити ширшому загалу ретельні знання про підляський говір й подолати стереотип, що говірки між Бугом і Нарвою – це “мішана”, “перехідна” мова, та показати, що це діалект української мови, у якому збереглися архаїчні явища.
“Говоримо по-свойому”
Конференція ініціювала також дискусію на тему продовження існування підляських діалектів, які виходять із щоденного вжитку, зокрема коли йдеться про молодь, з якою більшість батьків спілкуються уже по-польськи. Цей процес настільки швидкий і масовий, що без системної і постійної праці важко буде йому протидіяти.
Саме до молоді був спрямований проект “Говоримо по-свойому”, який мав показати вартість говірки та заохотити наймолодших користуватися нею. У його рамках учні дев’яти підляських шкіл під наглядом учителів збирали від старших людей матеріал, пов’язаний із реґіональною кулінарією – записували назви кухонного приладдя, рецептури традиційних підляських страв, приказки, повір’я тощо. Окрім того, молодь брала участь у телевізійних майстернях – вчилася обслуговувати камеру, брати інтерв’ю, монтувати фільм. Це відбувалося під наглядом осіб, які реалізують програму “Український перегляд” у Білостоцькому телебаченні. Результатом було вісім матеріалів – реалізованих говором 5-8-хвилинних фільмів на різні теми, пов’язані з культурною спадщиною регіону. Частину із них презентовано вже в “Українському перегляді”.
Підсумок проекту відбувся у другій частині конференції. Учні шкіл, які брали участь у проекті, представили результати своєї праці – коротенькі “сценки” або презентації, пов’язані тематично з кухнею. Показано також усі реалізовані протягом червня – вересня фільми.
– На самому початку, в червцови, до нашої школи приіехалі люде з того проєкту “Говоримо по-свойому”, – розповідає говіркою Івона Барщевська, учениця гімназії в Орлі. – Булі заняття про гісторію нашого язика і перши варштати телевізийни. Ми міелі за заданє вибрати собіе темат на наш фільм і презентацію. Ми вибралі кухню, фільм про коровай. Наши молодши колєжанкі з шостої кляси зачалі збирати матеріали до свеї часті проєкту – кухні. Вони ходилі по вйосках, збиралі у люди назви потравув, речи, котори є в кухні, так само приказкі, приговоркі, звезани з кухньою. Ми міелі накрутити фільм про коровай. Насамперш вишукалі двіе особи, двіе баби, котори міелі про його розказати. Як згодилісь, поіехалі до скансену і там одбився ціели процес накручуваня фільму і робєня коровая.
Телевізійні майстерні були частиною проекту, який мав показати молоді, що говірками можна реалізувати також професійні телефільми. Це якоюсь мірою заохотило дітей, які в більшості мовою володіють пасивно, пробувати говорити (як кажуть на Підляшші) “по-свойому”.
– Той проєкт повіньон биті континуовани через самия школи, – підсумовує Мирослав Степанюк, ініціатор проекту, голова Об’єднання “Спадщина Підляшшя”. – Як знаю по попередніх проєктах, то тия школи, котори штось зробілі цікавого, далєй входят у такія проєкти і не треба їх спеціально намав’яті, коб штось робілі. Шкода било б што небудь перерваті. Потенціал уже є, главно серед учителюов, якія мобілізуют учнюв. Вони є натуолько заангажовани, што будемо старатіся їм поможчи в наступних проєктах.
Ідеєю Мирослава Степанюка є навчальна програма та постійні заняття в школі, під час яких діти не лише вчилися б про свою мову, історію реґіону, культуру. Найголовніше, що такі уроки проводилися б діалектом. Однак, оскільки говірка переказується у безпосередньому усному контакті з батьками, дідусями, важливими є також проекти, що спрямовані до старшого покоління, які б усвідомлювали вартість мови села, чому її слід зберегти.
Проект і конференція були спробою розпочати дискусію як про самі говірки, так і про шанси їх збереження. А відбувалося все в рамках відзначень Європейського року міжкультурного діалогу.
“Наше слово” №3, 18 січня 2009 року {moscomment}
