Василь Шляхтич ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-02-20
{mosimage}
Цього року, на свято Вознесіння Господнього, минає 65 років, відколи Військо польське прийшло палити наш рідний Улюч – лише тому, що він був свідомий свого українства. Нелегко було злочинцям в один день спалити чудове і велике село, щойно за третім разом вони довершили свій ганебний задум.
Коли почали його палити, як говорили мої батьки і родина, люди розбігалися – хто куди. Той, у кого були рідні в навколишніх селах, пішов до них. Інші – по лісах і горах поробили собі криївки, тобто тимчасові хатинки, у яких ховалися від дощу і злих людей, вірячи, що там можна буде дочекатися кращих часів.
Не всім з моєї родини вдалося втекти від того лихоліття. Як говорили мені батьки, а потім родина і знайомі з Улюча, у ті тривожні години під час одного з нападів на село поляки, точніше – Військо польське, убило наймолодшого брата моєї мами, Миколая, якого називали Никольо Куликів. Йому ледве мало виповнитися двадцять років. З оповідань родини і знайомих, зокрема подружжя Софії і Ярослава Холявків, які родом з Улюча, знаю, що мій вуйко Микола Кулик писав вірші. Якось був я в Улючі, коли ще жила татова сестра Софія, вона показала мені місце на горі Дубнику, де біля церкви похоронене тіло вбитого вуйка. Церква стоїть донині, вона – найстарший дерев’яний храм на території Закерзоння, а тим самим – усієї нинішньої Польщі. Минулого року відзначали її 500- річчя.
Згорів Улюч. За згодою тодішньої влади, польське населення з навколишніх сіл розібрало і зруйнувало нову церкву. У забуття пішли – разом з улючанами – епізоди пережитих трагедій, згоріли й вірші мого вуйка Миколая. Цього року улючани відзначатимуть 65 -річчя загибелі нашого українського села. Хто тільки зможе, у кого заграє іскорка любові до рідного, – приїжджайте на ці сумні святкування до Улюча. Особливо своє звернення керую до всіх ще живих, розкиданих по світах улючан та їхніх нащадків. Приїжджайте! Будьмо разом хоч один день на рік – на попелищі рідного села.
Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли Улюч горів. А те, що почув від свого тата – почитайте.
* * *
Було це пізно навесні 1946 р. Ішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були, ті поляки? Це були люди з околишніх сіл, яким підтримку давало Військо польське. Уже спалили кілька українських сіл неподалік Улюча. В Улючі жили мирно поляки й українці до війни, але і протягом війни, під час фашистської окупації, там не було ніякої ворожнечі. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали переживати війну. Улючани не думали, що таке лихо може приволоктися й до нашого села. Аж раптом одного дня до села дійшли чутки про наближення Війська польського. Поблизу вже було чути постріли з карабінів. Тоді – хто що міг, брав у руки й тікав. Той – з коровами в ліс, той – з кіньми, інші – бігли з тлумаками, бодай із села подалі. Також і тато, женучи кобилу з жереб’ятком, втікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша, одинадцятилітня сестра Ольга. Вагітна мама (я народився
в серпні 1946 р.) і друга моя сестра Ганя, якій було дев’ять років, ще раніше заховалися в лісі. Татові втекти не вдалося. Їх поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села, нашого рідного Улюча. На цій площі вже було багато спійманих улючан і багато солдатів. Сестра моя Ольга стояла біля тата й плакала, просила жовнірів, щоб їх відпустили. Та ніщо не допомагало. Один жовнір відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра: “Weź go na bok i kropnij!” Сестра почала ще більш плакати й молитися; кричала – скільки в неї було сили. Це її ридання почув командир:
– Co się stało? – питає.
Жовніри говорять до командира:
– Banderowca złapaliśmy.
– A gdzie on? – поцікавився той.
Вони вказали на мого тата.
Тато, з закривавленим лицем, стояли мовчки, побіля них – моя сестра і кобила з малим жереб’ятком, яке лизало татову руку.
Командир глянув і питає жовнірів:
– A miał przy sobie karabin?
– Nie.
– A miał naboje?
Вояки заперечили. Командир, вже знервований, знову запитує:
– To może miał chociaż łuski od naboi?
Вони знов заперечили.
Командир ще більш знервувався і да лі питає, але тепер мого тата:
– Ten koń czyj?
– Mój.
– A źrebię czyje?
– Moje.
– A dziecko czyje?
– To moja córka.
Тоді командир вийняв з кобури пістолет і підійшов до того жовніра, який казав убити тата, приставив пістолет йому до голови і сказав:
– My posyłamy was, żebyście pilnowali ładu i porządku na tych ziemiach,
a wy chcecie zabijać niewinnych ludzi? Jeżeli jeszcze raz coś takiego będzie miało miejsce, to zabiję każdego z was, jak złego psa.
Татові і сестрі командир наказав піти до своїх односельчан, які були на майдані, а жовнірам, що стояли, зі злістю й лайкою щось голосно пояснював.
Тато мені це все розповіли, коли я став дорослішим хлопцем, який уже розумів, що таке ДОБРО, а що – ЗЛО:
– Знай, сину, що поляки вбили твого вуйка. Поляк хотів і мене вбити. Але знай також, що інший поляк врятував моє життя.
І тато завжди повторювали, що в ко жному народі є ЛЮДИ і є “людці”.
“Наше слово” №8, 20 лютого 2011 року
