Горло обурення і протесту* Конфлікт навколо книги «Справа Василя Стуса»

Кася Комар-Мацинська ■ УКРАЇНА ■ №45, 2020-11-08

Історія загибелі відомого українського поета, правозахисника, дисидента Василя Стуса знов повернулася на шпальти великих медіа та фейсбук-сторінки українських авторитетів. А все через останню книжку Вахтанга Кіпіані, а радше вирок Дарницького районного суду міста Києва, одним із наслідків якого став так званий «ефект Стрейзанд»: те, що забороняють, – усі хочуть прочитати.

Позов москвофільського політика Віктора Медведчука, лідера блоку «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа – За життя»), проти Кіпіані та видавництва «Vivat» 19 жовтня задовольнила суддя Марина Заставенко. Це призвело до того, що книга «Справа Василя Стуса» в одну мить зникла з полиць усіх українських книгарень. На щастя, поки у справі не сказано ще останнє слово, відбудеться додатковий друк книжки, в якій будуть не лише фрагменти, які наказав видалити суд, але теж додаткова інформація, що не увійшла у перше видання.

В чому «Справа»?

Один з провідних українських істориків та публіцистів, перший із лауреатів премії ім. Ґеорґія Ґонґадзе, головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані навесні 2019-го впорядкував та видав незвичайну книжку. Це збірка розсекречених документів, які досі зберігалися у шести томах слідчого відділу КДБ (Комітет державної безпеки) УРСР та стосувалися кримінальної справи №5 проти Василя Стуса. У склад публікації увійшли теж спогади друзів-дисидентів поета та публіцистичні статті самого Кіпіані.

Проте Віктор Медведчук, який у 1980 році був адвокатом Василя Стуса в описаній справі, висунув претензії до «Справи Василя Стуса». На його думку, книга зневажає його честь, гідність та добре ім’я як публічної особи. Суддя після розгляду справи схилилася на бік Медведчука та заборонила розповсюджувати книгу до моменту видалення з неї шести фрагментів, три з яких, на її думку, є недостовірними, а наступні три дають можливість ідентифікувати Медведчука як «персонажа або дійову особу твору». Утім вирок не є остаточним, підлягає апеляції, яку, до речі, уже готують видавництво та автор-укладач книги.

В такт шести уривкам

Слід згадати, що книга Кіпіані стосується другої справи проти Василя Стуса, яка почалася в травні, а завершилась у вересні 1980 року. Коли Стуса засуджували вперше у 1972-му (вирок – 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання), Віктор Медведчук тільки починав свою пригоду з юридичним факультетом Київського університету.

Пригода – це слово доречне, оскільки згаданий «персонаж», як син політичного засланця (націоналіста та колаборанта), не міг ані виконувати державні функції, ані здобувати освіту. Відтак Медведчуку після декількох спроб «чудом» вдається поступити в університет. І попри кримінальний(!) вирок за побиття неповнолітнього (із дворічним виключенням з навчання), він стає юристом та потрапляє до особливої касти адвокатів, приписаних до ідеологічних та політичних процесів.

Утім про це все Кіпіані не пише. У книжці про Стуса не розгортається теж тема того, як швидко після цієї та чотирьох інших справ дисидентів, розвинулась кар’єра Медведчука. Те, що написано у книжці, стосується виключно історичних подій 1980 року. Слід сказати, що автор не звинувачує Медведчука. Немає сумнівів щодо того, що рішення стосовно знищення членів Гельсінської групи (одним з яких став Стус протягом 9 місяців волі поміж ув’язненнями) ухвалювалися в Москві. Тобто те, що відбувалося в судах республік, зокрема в УРСР, було лише реалізацією плану згори. Роль адвоката в радянській судовій системі була фігуральною, отже Медведчук у справі Стуса був лише малим коліщатком. Проте навіть в такій ситуації в СРСР адвокат мав вибір. Міг повести себе як конформіст або як людина. І навіть з повною свідомістю програної позиції – дотримуватись принципів адвокатської етики.

Медведчук цього не зробив. Зробив зате крок у напрямку сторони звинувачення і визнав вину за свого «клієнта». Такої офіціозності навіть у радянському законодавстві не передбачалося. Згодом Медведчук не повідомив родину Стуса про день процесу. В Києві тоді жодна одна газета не знала, що відбувається розгляд справи поета.

Термін «шістка» походить з тюремного сленгу і стосується слабкої людини, яка залежить від людей старшої касти, повністю підпорядковується і виконує будь-які дії, що їй доручають. Кіпіані у розділі «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?» назвав Віктора Медведчука «шісткою комуністичного режиму». Це стало однією з шести заборонених фраз у його книжці.

 «Навіщо читати цей бруд»

Здається, справа 40-літньої давнини весь час болить заслуженому юристу України Вікторові Медведчуку (більш відомому як хресний батько дочки Путіна). Подібний сценарій вже розігрувався у 2018 році, коли компанія «UM-Group» за підтримки Держкіно знімала фільм «Заборонений» (теж про Василя Стуса). Вже тоді політик та його юристи намагалися вплинути на реалізаторів продукції, погрожуючи, що порушення гідності та честі Віктора Медведчука зупинить прокат фільму. Внаслідок цього сцена процесу над Стусом то випадала зі зйомок, то до них поверталася. Тільки суспільний тиск призвів до того, що вона з’явилась в остаточній версії фільму. На жаль, постать адвоката Стуса там безіменна і у глядача, який не розбирається в справі, може не викликати асоціації із відомим проросійським політиком.

Коли Медведчука питають про ту справу, він відверто зізнається у своїх погрозах. А коли допитуються, чи читав «Справу Василя Стуса», він відповідає ще пряміше: «Навіщо мені читати цей бруд». Додає теж, що ні фільму, ні книги ніхто не читав би, якби не прізвище «Медведчук». Парадоксально, але щодо книжки можна із цим частково погодитись, проте якщо йдеться про фільм – розгубитись, оскільки сам Медведчук виборов собі у ньому анонімність…

Тінь легенди

По суті, нічого дивного, що Медведчук, ласий на увагу та відчуття всемогутності, почуває себе некомфортно у конфронтації із тінню незабутого предка – Василя Стуса. Мабуть, не розуміє він теж до кінця «побічних ефектів» своїх дій, продовжуючи несвідомо прикладати руки до популяризації знання про феномен та трагедію Василя Стуса.

Мабуть, його адвокатська служба в УРСР та п’ять дисидентських «епізодів» не згадувалися б так часто, якби не зухвала і цинічна публічна присутність та постійний вплив на українську політику, журналістику чи законодавство. Отже, Медведчук – це свого роду другий український «феномен» і трагедія. І це буде розуміти кожен новий читач книги Кіпіані.

У супротив забороні книги молоді українці виходять читати «Справу» на вулиці своїх міст, не зважаючи ні на осінню погоду, ні на шалену пандемію. Люди діляться уривками та спостереженнями у мережі, а Міністерство культури України заявляє, що до розгляду апеляції закупить книжки Кіпіані до усіх національних бібліотек. Медведчук хотів відкоригувати історію та прикрити рота тим, хто його знеславлює, а вийшло навпаки.

Посилюється також дискусія про свободу слова в українській журналістиці. «Українська правда», одне з головних українських медіа, визнало рішення Дарницького суду «проявом печерної цензури». Воно вважає це «зухвалою спробою переписати історичні, доведені факти». Україномовний видавничий ринок аж закипів від обурливих коментарів про втручання політики у незалежність видавництв, особливо настільки важливого освітнього та популярно-наукового характеру. Чи дійсно був тиск з боку Медведчука на суд – не відомо. Вплив політика великий, але суддя могла зробити цей вибір сама. «Як би справа не виглядала із середини, це все не може бути причиною не боротись за правду», – підсумовує Вахтанг Кіпіані.

Вже з 3 листопада вийде 15 тисяч нових примірників «Справи Василя Стуса», які можна вже замовляти у Вахтанга Кіпіані на його фейсбук-сторінці або через сайт видавництва «Vivat». На сайті доступні теж футболки та худі із забороненими уривками з книги (в жіночих та чоловічих розмірах). Також має вийти аудіокнига, адаптована з огляду на характер публікації (більше 600 сторінок – це судові документи). Все задля популяризації історії Василя Стуса, але теж і на підтримку свободи слова на українському книжковому ринку.

*«… бо хто ж тут, на великій Україні, стане горлом обурення і протесту?» – цитата з Василя Стуса, у якій він пояснює, чому погодився увійти до Гельсінської групи (за спогадом Василя Овсієнка із книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса»).

Фото вторки статті

Поділитися:

Категорії : Україна, Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*