Ігор Незовсімвигідний ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-01-03
22 листопала – це День пам’яті про жертви голодоморів і політичних репресій в Україні. Цього дня в Україні по церквах правилися Служби Божі за тих, хто помер від голоду або пострілу в голову. Також у Польщі українська громада не забула про цей день і були панахиди, в хатах горіли свічки. І поляки, в деяких костелах, принаймні у Варшаві, згадали мільйони жертв. Взагалі, останній рік – це час тривання широкомасштабної акці “Україна пам’ятає, світ визнає”, метою якої є те, щоб світ дав належну оцінку і належно назвав те, що відбулося в 1932-33 рр. Очевидно українці в Польщі знають, що це був геноцид і в цьому нікого з нас, мабуть, не треба переконувати. Як і не треба переконувати, що також ми в Польщі повинні згадати і в моїй оцінці належно вшанувати пам’ять Мільйонів.
Гортаючи сторінки “Нашого слова”, я побачив запрошення на дві танцювальні забави, які мали відбутися саме в День пам’яті. Як на мене, це жахливе поєднання кулі в голові і танцю, столів з багатьма стравами з людьми, які пухли від голоду.
Можливо, це своєрідний вияв ностальгії за середньовічним танцем смерті… Але, оскільки середні віки були і відгули, пропоную організаторам танців у День пам’яті придумати щось нового, більш модерного. Бо так буде цікавіше, можливо, наступного року на таку забаву прийде вдвічі більше людей. Просто можна би поєднати пам’ять тих, хто помер голодною смертю з доброю забавою. Наприклад, у ціні квитка не буде харчування. Обов’язуватиме гостра заборона на вношення своїх перекусок. Тоді всі, які танцюють, були б справді голодні і це був би доказ того, що і танцюючи можна згадати тих, хто загинув. Можна ще опівночі не співати “Многая літа” (це було б і несерйозно), а хвилинку помовчати і тоді вихилити чарку за тих, хто від 75-ти років не може танцювати. Це було б і врочисто, і достойно, і дуже добре підходило би під гасло “Україна пам’ятає, світ визнає”. Також ансамбль, який грає до танцю, міг би приєднатися до акції і зробити, наприклад, своє аранжування “Вічної пам’яті”. Тоді і танцюємо, і пам’ятаємо, а оскільки слова до цього твору всі знають, то напевно всі би співали і своїм співом вшанували Мільйони. Я переконаний, що така забава ніколи б не відбулася, якби не було охочих бавитися. Тому і їх треба в особливий спосіб запросити до танцю. Можна б сказати, що пара, яка перша вийде на паркет, отримає кусок українського сала, очевидно, після забави. Хоч таке запрошення було б надто жорстоке – бо ж усі голодні. Пропоную запросити до танцю словами українського барда Тризубого Стаса: “Я на танго запрошую усіх, готових танцювать і на кістках своїх дітей. І як у вас нема ні совісті, ні честі, ні віри танцюйте свій танок з косою у руках”.
“Наше слово” №2, 11 січня 2009 року {moscomment}
