Голодне Різдво 1948 року на Вармії і Мазурах

Орест ЛопатаУКРАЇНСЬКА МЕНЩИНА В ПОЛЬЩІ№1, 2018-01-07

Спогад Ольги Смут про святкування першого після виселення в рамках Акції «Вісла» Різдва

Популярні, латинського зразка, візерунки Ісуса Христа і Богородиці, привезені з с. Полонна до с. Вітки (б. Бартошиць). Фото з архіву Богдана Тхіра

Нас вивезли у Вармінсько-Мазурський реґіон у червні 1947 р. Ми прибули 10 червня ешелоном до Лідзбарка-Вармінського. На залізничній станції ми всі чекали на рішення влади, куди нам далі їхати. Приходили до нас місцеві урядовці зі списками людей і пунктів їх майбутнього проживання. Нашу родину привезли в село Петрушево неподалік Лідзбарка-Вармінського. У той час там не було ніяких умов для життя – довкола самі руїни, написи на будинках німецькі, місцеве населення німецькомовне. Ми не знали німецької мови, польською теж не вміли добре говорити. В управі ґміни сказали нам самим шукати собі вільну хату. Але як її шукати, якщо довкола самі руїни? Ми всією сім’єю сіли там, де стояли, і з розпуки та почуття безнадії заплакали. Згодом знайшли неподалік «понімецький» будинок – без вікон і дверей, але з дахом. Він став пристанищем для чотирьох наших родин, хоч ми спали там на долівці. Решту в міру уцілілих будинків у навколишніх селах заселили польські переселенці з Радянського Союзу. Були випадки, коли з інших районів Польщі приїздили групи бандитів грабувати залишене «понімецьке» майно (так званий, «шабер»). Ми весь час шукали у навколишніх селах якоїсь домівки. У невеличкому Мажені стояла мала і ще не заселена хатина, коло якої не було господарських будинків. Ми туди перейшли. Сусіди-поляки, що прибули з Віленського району, ставилися до нас стримано.
Настав червень, а в нас не було з чого жити. Увесь врожай ми залишили у Верхраті. Єдиним джерелом прибутку були ягоди з навколишнього лісу та молоко від корови, яку ми привезли зі собою. От так ми і жили.
Настало Різдво. У той час ніхто в школі навіть не згадував про вільні від навчання дні. На свято Коляди ми простирадлами закрили вікна, тато в селі знайшов трохи пшениці, мама зробила з неї кутю, з лісу принесли смереку. За гроші, зароблені за продане молоко, купили в Доброму Місті ялинкові прикраси, на галузках повісили цукерки.
Оскільки в нас не було врожаю, мої батьки ходили до сусідів-поляків по харчі «на відробіток», тобто треба було відробити в господарстві. Моя старша сестра служила в одного господаря. Наприклад, за весь день роботи в полі мати і сестра отримували як зарплату кошик картоплі. Ми їли тоді, здебільшого, цю зароблену тяжкою працею картоплю.
До картоплі було молоко. Це нам, малим дітям, можна сказати, рятувало життя.
У Святвечір ми всі разом сіли за стіл. Так, як завжди бувало в рідному селі, тато встав і каже: «Помолімося».
Відтоді минуло багато років, та коли я це все згадую, не зможу стримати гірких сліз. Того першого на вигнанні Святвечора ми стали на рівні ноги й почали молитву. І ця молитва супроводжувалася слізьми, бо решту нашої родини 1946 р. вивезли в УРСР, ми не мали від них жодної звістки. Ми не знали, живі вони чи мертві. Ми взагалі не знали, де вони там опинились. (Нам 1946 р. вдалося уникнути переселення тільки тому, що ми під час облави тікали в ліс від загонів війська польського.) Після молитви ми знову сіли і що було на столі, те ми з сестрами і батьками з’їли, але через сльози не змогли навіть поколядувати.

Вишивана картина «Хресту Твоєму покланяємся Владико» із с. Виннички (б. Винник – Україна), де у 1946 р. оселилися переселенці з Жаготина, Липи, Явірника Руського.
Вишивана картина «Хресту Твоєму покланяємся Владико» із с. Виннички (б. Винник – Україна), де у 1946 р. оселилися переселенці з Жаготина, Липи, Явірника Руського

Крім вареників, у нас ще була на столі мамалиґа, тобто молочний суп з американської кукурудзяної муки, яку нам дали з засобів державної допомоги для Польщі (UNRRA). Вармія і Мазури була для нас чужа, дика країна – довкола буяли непрохідні хащі, видно було здичавілі сади, не було доріг, церкви, школи, крамниць.
Сьогодні комусь важко уявити, в яких нелюдських умовах ми починали заново життя в цьому реґіоні. Перше Різдво ми провели при нафтовій лампі в хаті без вікон і дверей. Для нас це була страшна психічна травма, яку нині важко зрозуміти молодому поколінню. На щодень не забезпечені засобами праці на селі, ми в дійсності були невільниками в поляків-сусідів, бо тільки від їхньої доброї волі в перші місяці залежало наше життя. Звідси цей наш суцільний плач над власною долею, який 1948 р. викликало це голодне після вигнання Різдво. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Cлавімо Його!

Роксана Вікалюк ■ КУЛЬТУРА ■ №4, 2020-01-26 Інспірації та імпровізації Різдво, Різдво... Різдвоооо!!!! Прокотилося Cвітом, продзвеніло, задзеленчало-замекало козенятком, сріблом золотом зоряно..нагодувало кутею, посипало пшеницею..навіншувало,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*