Олександр Хоменчук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №19, 2013-05-12
ВОЛИНЬ 1943
Не вщухають суперечки українських та польських істориків стосовно того, як називати те, що сталося в роки минулої війни на Волині: громадянською війною, братовбивчою різаниною, етнічною чисткою чи геноцидом? Як показують архівні документи і свідчення очевидців тієї похмурої пори, волинський конфлікт у 1943–1944 рр. був своєрідною «селянською війною» між українцями та поляками за землю.
І сьогодні, вступивши в ХХІ ст., мусимо з гіркотою констатувати: у роки ІІ Світової війни обом народам-сусідам – українському та польському – довелося заплатити страшну, криваву ціну за недалекоглядну внутрішню політику польських урядів попередніх десятиліть, зокрема міжвоєнного періоду. На жаль, більшість польських дослідників минулого й досі не вбачає безпосереднього зв’язку між подіями міжвоєнного двадцятиріччя і минулої кривавої війни.
Французький історик Даніель Бовуа зазначав, що в новітній посткомуністичний період, коли в Польщі спостерігаємо захоплення проблематикою «східних Кресів», не бачимо пошуку нового, раціонального підходу. Французький історик вважає, що на характер розвитку українсько-польських відносин новітньої доби величезний вплив мали чинники етносоціального характеру. (Beauvois D. Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie. Lublin 2005).
Концепція Д. Бовуа неупередженому дослідникові дає зрозуміти, що «жахлива Волинська різанина» часів ІІ Світової війни мала дуже старе коріння. Заради справедливості, треба визнати, що окремі польські вчені та публіцисти (Ришард Тожецький, Єжи Томашевський, Збіґнев Ландау, Тадеуш Ольшанський, Влодзимеж Менджецький, Ян Турнау, Януш Рошковський, Адам Кшемінський, Збіґнев Ковалевський та інші), критично оцінюючи причини подій, відверто кажуть про недалекоглядний характер міжвоєнної політики урядів Речі Посполитої щодо українців. У цьому плані заслуговують пильної уваги праці Є. Томашевського, З. Ландауа та З. Ковалевського, які виходять за межі традиційних підходів польської історіографії щодо причин українсько-польських конфліктів. (Jerzy Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniejszości narodowe w Polsce w latach 1918–1939. Warszawa 1985).
Шкода, не всі хочуть їх почути. Нетрадиційний підхід згаданих авторів до «важливих проблем» нашого спільного минулого, першоджерел конфліктів, які переросли в криваве побоїще 1943–44 рр., довго лишався недооціненим, незрозумілим, а то й заперечували його. Лише недавно окремі дослідники звернули увагу на роль т.зв. «голоду на землю» в кривавому протистоянні між українцями і поляками. Вони ніби погодилися, що в міжвоєнний період аґрарна політика Речі Посполитої викликала колосальну національну напруженість.
Власне, антиукраїнська політика в земельному питанні, яку сповідували польські державні діячі, брутальні акти насильства над українським населенням під час «пацифікації східногалицьких сіл 1930 р.», «ревіндикаційна кампанія» у 1937–1939 рр. на Волині та руйнування православних храмів на Холмщині і південному Підляшші (1938 р.) значним чином сприяли тому, що у свідомості багатьох українців задавнене почуття неприязні до Польщі та поляків переросло в ненависть до всього, що звалося польським.
Наведу кілька історичних фактів. Сейм Польщі 10 липня 1919 р. ухвалив принципи здійснення аґрарної реформи, а через рік (15 липня 1920 р.) прийняв Закон «Про виконання аґрарної реформи». В обох документах була закладена схема розподілу земель у державі в новоприйнятих до її складу областях за принципами дискримінації і національної ознаки. Внаслідок цього майже 440 тисяч селянських господарств українців мали отримати наділи до 2-х гектарів (10% земельних угідь), а 4218 поміщицьких господарств (0,4 %) від загальної кількості мали у своєму користуванні не менше як по 100 гектарів ріллі. Були й великі володіння: графа В. Броель-Плятера – (60 тис. га), князя Г. Любомирського (18,5 тис. га), М. Малинського (48,3 тис. га), С. Ставінського (16,6 тис. га). Волинська частка володінь князів Радзивилів становила понад 42 тис. гектарів. Загалом на Волині 554 польських маґнатів володіли 623 тис. гектарів землі. Додамо, що більше як 100 тис. гектарів ріллі у своєму користуванні мали польські військові осадники й цивільні колоністи.
На 1934 р. у Волинському воєвідстві, наприклад, були створені понад 3,5 тис. осадницьких господарств. Разом з цивільними колоністами вони зайняли землі на площі 183 055 гектарів. Посилював почуття кривди українців також той факт, що осадники отримували не лише найкращі землі, але й отримували в тих повітах, де проблеми, пов’язані з перенаселенням сіл, були особливо гострими, зокрема, на півдні Волині.
За підрахунками польського історика В. Менджецького, у міжвоєнне двадцятиріччя, порівнюючи з 1914 р., лише на Волині кількість поляків більш ніж потроїлася – із 100 до 360 тисяч чоловік. У першу чергу, переселенців забезпечували земельними ділянками. Виникла гостра нестача землі в місцевостях, населених всуціль українцями. Наслідки аґрарної колонізації «східних кресів» ставали фатальними. Це була найгостріша проблема того часу. Нею ІІ Річ Посполита заганяла себе у глухий кут. Ще красномовний факт: у Волинському воєвідстві 1939 р. нараховували 173 600 малоземельних селянських господарств. Це становило 60% від їхньої кількості. У Східній Галичині, до слова, голод на землю був ще більшим – кількість «карликових» господарств українців тут доходила до 80%.
Неприязнь до поляків зріла і в соціальних сферах. Українців не допускали до праці в державній, лісовій, залізничній службах. Звільняли з посади українців-учителів, службовців ґмін і місцевого самоврядування. Навіть для того, щоб розбивати каміння, яким мостили дороги, треба було бути… поляком. Мали місце не гідні цивілізованої держави факти, як-от: безправ’я, жорстокість, руйнування, побиття, принижування. Українця під час «пацифікації» могли привселюдно побити біля церкви у «відповідне місце, що аж іскри летіли», підвісити на дереві за ноги вниз головою. (Казимеж Подляський. «Білоруси – литовці – українці: наші вороги чи брати?» Мюнхен, 1986).
У такий ганебний спосіб формувалася масова свідомість українців. І саме польська влада часів ІІ Речі Посполитої приклала до того найбільше старань. Як тут не згадати обіцянки про надання Західній Україні статусу автономії, про що Польща заявила на Ризьких перемовинах 1921 р.? Усе лишилося на рівні балачок. А до чого призвели кардинальні зміни до головних засад політики польської держави щодо національних меншин після смерті Юзефа Пілсудського? Керівництво держави на чолі з Едвардом Ридз-Сміґлим скерувало їх головними чином проти Православної церкви, з якою ототожнювало себе українське населення Волині й Холмщини. Активна фаза антиправославної акції у Волинському воєвідстві припала на кінець 1937-го – першу половину 1939 р. Згадаймо, німецький вождь Адольф Гітлер уже запалив багаття війни: певне ж у «чорний список» вніс поляків та українців, яким, за його переконанням, не було місця на території Рейху; а на Волині, замість згуртування, консолідації населення, незалежно від їхнього віросповідання, національності силоміць влада навертає на римо-католицьку віру. Брутальне насилля при «ревіндикації» православних на католиків зафіксовано в десятках сіл Кременецького, Здолбунівського та Рівненського повітів Волинського воєвідства. Водночас були знищувані церкви, інші сакральні об’єкти. За даними польського історика Мірослави Папежинської-Турек, протягом лише 60 днів (травень – липень 1938 р.) зруйновано 127 українських церков та інших сакральних об’єктів.
Польська влада, нехай і несвідомо, для поширення антипольських настроїв і ненависті до поляків перед війною зробила на Волині більше, ніж націоналісти з ОУН і комуністи разом узяті. Такі явища, факти стали ще однією цеглинкою в мурі братовбивчої ворожнечі. Це були своєрідні міни сповільненої дії, які вибухали зі страшною, немилосердною силою при сприятливих обставинах.
Воістину, де незгода, там часто шкода. ■
Олександр Хоменчук, журналіст, м. Любомль, Волинської області
