Ганна Веселовська ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-09-03
{mosimage}
Двісті років від дня народження – це непогана нагода, щоб пригадати про людину все. Мандрівника Гоголя, якого не лише полтавчани, а й усі українці вважають своїм не менше, ніж осілого Івана Котляревського, цього року вшановували на державному рівні. Очікувано кілька кінопрем’єр, готувалися з десяток наукових конференцій, з’явилося чимало наукових розвідок і видань творів, відбулися два гоголівські театральні фестивалі, а пересічні громадяни з’їли з цієї нагоди кільканадцять тисяч вареників із картоплею, капустою, вишнею і… з чим Бог послав.
Святкування, ні збитків, ні прибутків від якого ніхто не рахував, відбувалося наче гучне сільське весілля: відгуляли й забули про Гоголя, сувенірно напомаджений образ якого у квітні 2009 р. мусив явитися мало не кожному українцеві. Але, крім вибілених до свята музейних стін і прибраного ґанку у Василівці, повинно б залишитися ще щось для душі та пам’яті. Інакше – навіщо було тривожити Гоголя? – хіба, щоб похизуватися все тими ж авантюристами Чічіковими, які й сьогодні долають українські степи.
Зазвичай Гоголева спадщина поділяється в Україні умовно на три періоди: перший, де читаємо про майську, купальську і різдвяну ніч, ярмарок у Сорочинцях, про страшного вія й Тараса Бульбу в ранньому варіанті, беззаперечно вважається українським. Другий, той, що розповідає про петербурзьких чиновників і провінційних холуїв, – розібрано й присвоєно мало не всім світом, а третій, де дух, святість і Боже провидіння постають з кожного рядка і літери, ще й досі відлякує, як, зрештою, будь-яка сповідь.
Подібний поділ Гоголевих текстів на “наше” і “все інше” став неписаним законом для вітчизняних митців музичного, театрального й кінематографічного цехів. Наприклад, серед чималої кількості музичних сценічних творів на гоголівські сюжети, прем’єрні вистави українські театри готували виключно за національним принципом: “Ніч перед Різдвом” М. Римського-Корсакова в Київському муніципальному театрі опери і балету, “Сорочинський ярмарок” О. Рябова в столичній опереті, “Черевички” П. Чайковського в Харківському оперному театрі, поновлення балету Є. Станковича “Ніч перед Різдвом” й опери “Тарас Бульба” в Національній опері в Києві та концертне виконання опери -балету “Вій” В. Губаренка в Національній філармонії. Ініціатори постановок ніби домовились не ступати на тематично “чужинську” територію, де знаходяться опери “Одруження” М. Мусорґського, “Ніс” Д. Шостаковича, “Мертві душі” Р. Щедріна, “Записки божевільного” Ю. Буцко й багато чого іншого.
Далебі, така прихильність до виключно національного погляду на Гоголя спонукала митців шукати чогось нового, маловідомого й несподіваного для публіки. Принаймні рапсодія для оркестру “Тарас Бульба” чеха Леоша Яначека в Україні не звучить ніколи, зате опери “Сорочинський ярмарок” М. Мусорґського, “Вій” М. Вериківського, навіть Лисенкова “Утоплена”, ставляться на українських сценах вже довгий час, їх глядач і слухач добре пам’ятає.
Ще більш химерно гоголівський пасьянс розклався в ювілейний рік на драматичній сцені. Хоч і не бракувало фольклорно-завзятих вистав із виразним містичним акцентом, всі вони – і літні, й зимові, й весняні – про одне й те саме. Про українців, які так п’ють і так гуляють, що забувають про все на світі, про українців, наляканих відьмаками всіх мастей і видів, про малих наївних дітей, а не народ – своєрідний, норовливий, самобутній. Режисерів неначе заклинило на величезних суліях з горілкою, возах з мішками та свинячих головах, хоча деінде, як, наприклад, у “Сорочинському ярмарку” в постановці Євгена Курмана Донецького українського театру, сцену заповнювала така кількість чортівні, що видовище нагадувало ілюстрацію до Дантового “Пекла”.
При цьому, на диво, постановники не скористалися жодною класичною інсценізацією Гоголевих творів, яку створили М. Кропивницький, М. Старицький, С. Черкасенко понад століття тому. Вільний і приблизний переказ класика у виставах, насичених українським колоритом, – як у містичному “Вії” Сергія Павлюка в Херсоні, у “Майській ночі” Ігоря Бориса в Запорізькому театрі ім. В. Магара, у “Ночі перед Різдвом” з Гоголем на авансцені (Полтавський і Маріупольський театри), і без нього, як у Театрі юного глядача в Макіївці, – перетворили тексти нашого видатного земляка на оповідання жанру фентезі, популярного серед підлітків. І, мабуть, лише в одному випадку високий авторський романтизм не дався примітивному “псуванню”, коли омріяну роль Тараса Бульби зіграв кремезний, з колосальним сценічним темпераментом і принадною чоловічою вродою, Михайло Голубович у Луганському українському театрі.
Серед кількох Гоголевих п’єс, що мають чималу сценічну історію в Україні, у приготуванні до ювілею театри обрали лише дві. Чотири взяли “Одруження” (Національний театр ім. І. Франка, Національний театр ім. М. Заньковецької, Кримський український театр та Севастопольський театр ім. А. Луначарського) та два театри – “Гравців” (театр “Київ” і поновлення в Київському театрі на Подолі), але жодного класичного “Ревізора” чи “Володимира ІІІ ступеня”. Справа навіть не в обмеженості вибору, а в мистецькому результаті, якого досягли постановочні групи.
Розрекламована й довгоочікувана прем’єра Національного театру ім. І. Франка, здійснена В. Козьменко-Делінде, настільки вразила своєю недолугістю, що дехто навіть із пересічних глядачів, виходячи після першої дії, закидав авторові, що той, мовляв, написав погану п’єсу. Вмостивши посередині сцени один-єдиний диван і примусивши борсатися на ньому талановитих акторів Олексія Богдановича, Богдана Бенюка та Ірину Дорошенко, режисер В. Козьменко-Делінде таким чином хотів показати свій концептуальний погляд. Зрештою, можна погодитися з тим, що Кочкарьов, Подкольосін та Агафія Тихонівна – абсолютно ліниві, безпорадні й бездіяльні невігласи. Але чому ці люди стали саме такими, що з ними відбулося і що їх очікує, у якому світі вони живуть – жодного життєвого запитання й жодної реальної мотивації цією виставою не передбачено. Уміння режисера поставити смішну й мудру гоголівську комедію як сіру монотонну безкінечну гру, у якій відчайдушно, аж до скреготання зубів, змагався з нудотою Б. Бенюк (Кочкарьов), розважливо блефував роллю О. Богданович (Подкольосін) та ніяково почувалася зріла актриса І. Дорошенко в ролі купецької дочки на виданні, – все це дійсно заслуговує подивування.
Ще кілька Гоголевих текстів, – “Мертві душі” під назвою “Чічіков & Со” (комікси за мотивами поеми з творчої лабораторії Харківського театру ім. Т. Шевченка), “Шинель” як пластична драма в Криворізькому театрі “Академія руху” та як поєднання відеоарту й живої фактури на малій сцені Київського театру на Липках, – завершують список інсценізацій, присвячених ювілеєві. Ні ориґінальним, ані вдалим цей перелік не назвеш, оскільки більшість вистав готувалася, як і колись, до певної дати, а не тому, що авторам постановок наснилася майбутня вистава.
Коли режисер ставить дійсно омріяний текст, він шукає свого власного ключа до загадок М. Гоголя, які український глядач знає завдяки чималій кількості здійснених у минулі роки непересічних гоголівських вистав. Адже від початку третього тисячоліття в Україні, одне за одним, з’являлися приголомшуючі сценічні прочитання Гоголя. Первістком була постановка Станіслава Мойсеєва “РЕхуВІлійЗОР” у Київському молодому театрі, де поєднання тексту славнозвісної гоголівської комедії та забороненої п’єси Миколи Куліша “Хулій Хурина” створило вражаючий мікс про синдром провінційного підлабузництва й моральної немічності. Пізніше виникло фантастичне видовище Андрія Жолдака “Одруження” у виконанні акторів Черкаського театру за мотивами творів М. Гоголя та Е. Сколи. Мріючи вийти заміж за іноземців, з італійцями женихалися мало не всі наречені України. Потім на сцені театру ім. І. Франка постав сповнений містики спектакль “Брате Чичиков” Олександра Дзекуна. Згодом у Київському театрі драми і комедії з’явилося інфернальне “Одруження” Юрія Одинокого та абсурдистський “Гоголь Моголь” Олега Александрова в Северодонецькому міському театрі.
Зібрані разом, ці вистави могли б утворити потужну сценічну гоголіану, якій би позаздрили будь-які сусіди. Але з усіх згаданих постановок у нинішньому репертуарі залишився єдиний “РЕхуВІлійЗОР” поряд із двома київськими “Ревізорами” сумнівної свіжості: 2000 р. у театрі ім. Лесі Українки, російського режисера Є. Аксьонова, який фактично повторив знамениту СанктПетербурзьку постановку Георгія Товстоногова, і “Ревізор” у театрі ім. І. Франка, здійснений Ігорем Афанасьєвим 2003 р., що й досі продовжує шокувати шанувальників національного мистецтва банним стриптизом і нетрадиційною орієнтацією дійових осіб.
Зрештою, українському кіно в ювілейному році на Гоголя поталанило навіть менше, ніж театрові. Укотре вже не поставлено українського фільму “Тарас Бульба”, про який мріяв ще Довженко. Зате з’явився претензійний фільм екшн В. Бортка, прозваний “Тарасом Картошкою”, з прекрасними акторськими роботами Богдана Ступки та Ади Роговцевої, з художнім оформленням Сергія Якутовича, а і з виразним шовіністичним присмаком. Забракло грошей на стрічку Наталії Бондарчук з робочою назвою “Гоголь. Найближчий” і лише один раз на великому екрані демонструвався анімаційно- ігровий документальний фільм “Загублений рай” режисера Ростислава Плахова-Модестова.
А може, двохсотліття – це нагода не для святкувань, а, навпаки, це привід для сумування? Бо ось уже двісті років нема з нами великого співвітчизника, чиє життя на чужині було гірким, подвійним і невизначеним.
“Наше слово” №36, 6 вересня 2009 року {moscomment
