Героїня двох народів, героїня двох наративів, або у кого проблеми з Анною Валентинович?

Домінік Щенсни-Костанецький ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2020-10-25

Анна Валентинович була незвичною постаттю. З одного боку, рятуючи страйк на Ґданській корабельні в 1980 році, вона стала однією з головних причин постання  «Солідарності». З другого, залишаючись у душі скромною робітницею, не змогла скористатися громадськими заслугами для особистих потреб.  Довгі роки вона перебувала в опозиції до Леха Валенси, якого називали легендою, і лише під кінець життя її оцінили завдяки президенту Качинському. Вона говорила від імені тисяч рядових діячів «Солідарності», що боролися за вільну Польщу. І водночас вона багато говорить нам про польсько-українські відносини.

Анна Валентинович промовляє до робітників під час страйку в Ґданській корабельні,
серпень 1980, фото – Вітольд Ґурка, збір осередку KARTA

Питання, як визначити національність Анни Валентинович, трохи проблематичне. В дитинстві вона була просто українкою. Хоча й нетиповою, бо виховувалася в родині протестантів-штундистів на Волині, а не у православній сім’ї, але це не змінює суті речей. Імена та прізвища батьків – Назар Любчик і Приська з Пашковців – говорять самі за себе. Однак досить швидко, вже у віці 7-8 років, дівчинка з родини Любчиків потрапила під вплив польської культури. Спершу завдяки навчанню в загальній державній школі – сьогодні ми б назвали її «початковою» школою – в Сінному (село Садове в Гощанському районі). Скрутне матеріальне становище багатодітної сім’ї Любчиків змусило батьків хоча б одну дитину віддати на роботу. Таким чином у 1941 році Анна потрапила до маєтку Пустомити, яким керував поляк Едмунд Телесніцький.

Ольга Лубчик – старша сестра Анни Валентинович, фото з сімейної колекції

Контакт із цією людиною мав визначальний вплив на все її життя. Влітку 1943 року під час Волинської трагедії та наближення Радянської армії „хлопці з лісу”, як їх називала сестра Анни, схилили Телесніцького, щоб він залишив Волинь. Управляючий маєтком Пустомити поїхав на польські етнічні землі, забравши з собою родину і 14-річну на той час Анну Любчик.  Щоб не викликати підозр у своєї юної працівниці, він обдурив її, кажучи, що її батьки померли, а батьків заплутав, стверджуючи, що їхня дочка «кудись пішла». Втікачі з Волині спочатку потрапили на околиці Варшави, а згодом до Ґданська, де мешкали разом до 1950 року, коли Анна, не бажаючи більше терпіти принижень і визисків з боку Телесніцьких, вирішила сама керувати своїм життям. Незабаром вона потрапила до Ґданської корабельні. Через багато років Валентинович згадувала, що до роботи в корабельні її схилила вміла агітація комуністів і симпатія до нового режиму, що обіцяв кращі умови життя за старанну працю: «У голові мені шуміло море і чулися слова з плакатів: «Молодь будує кораблі». […] Я ходила на курси зварювальників і була вдячна Польській Народній Республіці, що вона дозволяє мені працювати».

Потрібно зрозуміти її становище. Анна – на той час іще Любчик, прізвище Валентинович взяла після шлюбу з Казімєжом, колегою з роботи – відразу після приїзду до Польщі не мала геть нічого. Ані квартири, ані заощаджень, ані нормованої якимось чином праці. Ніхто не подбав про те, щоб вона могла підвищити свою кваліфікацію. Все це їй натомість запропонували політичні реалії новопосталої комуністичної Польської Народної Республіки. І Валентинович не була спроможна порівняти їх із довоєнною Польщею, оскільки бачила ту попередню державу очима мешканки одного з найбідніших регіонів і через призму визисків Телесніцьких. Вона не ототожнювала себе з міжвоєнною Польщею, з її ідентичністю і традиційною культурою, а тому в 1950-х роках опинилася в «онтологічному просвіті»: глибоко приховувала свою українськість і ще не стала польською патріоткою.

Назар Лубчик (помер у 1995 р.) – батько Анни Валентинович, фото: AIPN

Досить легко пояснити процес її відходу від комунізму, ключовими в якому стали 1970-ті роки. У другій половині цього десятиліття Валентинович побачила два потужні робітничі виступи проти влади, яка лише прикривалась інтересами пролетаріату. Спершу в грудні 1970 року в Тримісті (агломерація, що складається з Ґданська, Ґдині й Сопота) вона зблизька спостерігала за страйком проти підвищення цін, а далі – за його жорстоким придушенням військовими силами та міліцією з використанням бойових набоїв. Протягом наступних шести років до неї доходили розповіді про подібні протести в Урсусі (робітничий район Варшави) та Радомі.

Навесні 1978 року, за два роки після останніх протестів, Анна Валентинович розпочала опозиційну діяльність як діячка Вільних профспілок Узбережжя – організації, що висувала робітничі і політичні вимоги на підставі тодішнього законодавства, яке часто порушувалось. У першому номері профспілкового бюлетеня «Робітник Узбережжя» автори, зокрема, писали: «Широка демократизація сьогодні є абсолютною необхідністю. Суспільство має вибороти собі право на демократичне управління державою. Всі його верстви повинні отримати можливість самоорганізації та створення суспільних інституцій, які будуть реалізовувати їхні права. Тільки справжні профспілки та громадські організації можуть врятувати країну» [1].

Анна Лубчик (Валентинович) на Гданській верфі – 1950-ті роки, фото з сімейної колекції

А крім того, ще в часи до «Солідарності», невдовзі перед обранням Карла Войтили Папою Римським, вона долучилася до боротьби за ґрунтовні зміни в Польщі. Чи вже тоді вона вважала простір між Балтикою і Татрами своєю батьківщиною, чи тільки дарованим провидінням полем для боротьби за справедливіший світ? А може, здійснила національне самозречення, не вірячи, що коли-небудь зможе повернутися до свого життя на Волині? Видання, які акцентують українське коріння Анни Валентинович, ухиляються від відповідей на такі запитання, та й навіть не ставлять їх. Вони вдаються радше до загальних фраз про те, що вона за власним рішенням стала полькою, наприклад: «З іншого боку, не могло бути по-іншому, бо врешті-решт це ж не українське походження зробило з панни Анни привід до великого страйку, «Анну Солідарність». Це свідомий вибір польськості, досвід життя в ПНР, захоплення постатями Пілсудського та Івана Павла ІІ, участь у антикомуністичному русі опору та свідчення незламності вплинули на те, що Анна Валентинович стала однією з найбільших польок ХХ століття». Однак, такий підхід не свідчить про відсутність проблеми. Потрібно просто по-іншому її сформулювати. Спочатку потрібно поставити запитання про сили, які призвели до того, що, кажучи категоріями ХХ століття, злилися дві ідентичності, одна наклалася на другу. Що ж це за сили?

Справа здається не надто складною.

Як радянська влада, так і українські націоналісти планували очистити Волинь від поляків. Перші турбувалися про національне впорядкування, щоб один народ відповідав одній країні, а другі – про створення П’ємонту для самостійної України. Напрямок втечі поляків міг бути тільки один. Зрештою, завдяки мовній та антропологічній подібності поляків та українців, процес спольщення Анни Валентинович відбувався порівняно безболісно, хоча, як пишуть знавці теми, ще в 1950 році (через вісім років після початку праці на Телесніцького) у її польській мові траплялись українські слова.

Марно шукати роздумів на цю тему на сторінках першої більш-менш солідної біографії легенди «Солідарності». Її автор Славомір Ценцкевич про перші роки життя своєї героїні пише дуже побіжно: «Саме тоді (19 серпня 1929 року – примітка автора) у бідній родині Александри і Яна Любчиків, народилась Аня. Вона була другою дитиною в сім’ї Любчиків. За кілька років до того народився син Анджей». І тут навіть не побіжність є основною проблемою. Адже, крім дати народження, взагалі нічого не узгоджується з реальністю, навіть імена батьків. Як можливо, щоб досвідчений історик міг аж так заблукати?

Розмови за круглим столом – лютий-квітень 1989 р., Фото: Анна П’єтушко, колекція центру KARTA

Сама Анна Валентинович до кінця свого життя публічно не говорила правди про своє походження, вперто повторюючи інформацію, яку написала в заяві про прийняття на роботу в Ґданській корабельні у 1950 році. Наприклад, Томашу Яструну, який розмовляв із нею в середині 80-х років вона розповіла: «Я народилася 1929 року, у великому місті Рівне на Волині. Батьки хотіли виїхати до Аргентини, щоб не жити в злиднях. (…) Раптом вибухнула війна (Друга світова війна – примітка автора). Батько загинув. Не знаю, як це сталося». У короткій оповіді про дитинство з’являється ще кілька деталей, але жодна з них не веде до українського коріння.

Водночас та сама Валентинович підтримувала постійний контакт зі своєю родиною на Волині. Відколи у 1996 році за допомогою історика Єфрема Гасая її відшукали родичі, і аж до трагічної загибелі під Смоленськом 2010 року, мати «Солідарності» їздила туди з регулярними візитами. В Садовому, а не в Рівному (згідно з сучасними даними досліджень), народилась Анна Любчик-Валентинович і ще два роки тому мешкали її сестри Ольга, Катерина, Анна і брат Василь. Збереглися фотографії родинних зустрічей, а також репродукція присвяти, написаної на книжці «Тінь майбутнього». Впадають в око слова: «Свою біографію я заповідаю цілій родині Назарових. Це документ про те, де я була і що робила під час нашої 53-річної розлуки». І якщо цього недостатньо, є ще розповідь рідної сестри нашої героїні, згідно з якою під час одного зі своїх візитів на Волинь Анна Валентинович сказала: «Як помру в Україні, то поховайте мене тут. А якщо в Польщі, то не приїздіть на похорон».

Президент Лех Качинський відзначає Анну Валентинович найвищою польською відзнакою – Орден Білого Орла – 3 травня 2006 р. – фото: Радек Пєтрушка, PAP

Таким чином, доходимо до другої проблеми. Як розгадати таємницю жінки, яка в усіх інтерв’ю та офіційних документах стверджувала, що вона полька з народження, але водночас підтримувала близькі стосунки зі своєю українською ріднею?

Ценцкевич не приділяє уваги цій справі, пишучи, що не мав відповідних даних під час написання біографії Валентинович. «Насправді я зовсім невдовзі перед виходом книжки почув про «родину Любчиків з Рівного», але всі джерела, на чолі з самою пані Анною, переважно применшували значення цієї інформації, зводячи все до розповідей про «якихось далеких кузенів і кузин». Цей аргумент не витримує критики. Якщо автор не знав про українських батьків (а також братів та сестер) і цей факт не має жодних наслідків для життєпису героїні, то тут немає й приводу для публічних пояснень. Якщо ж не знав, але справа має значення, то для подальшої роботи істориків та журналістів автор повинен це публічно визнати, зазначаючи, що недостатньо старанно попрацював над своїм дослідженням.

Дорота Карась і Марек Стерлінгов, автори найновішої, спертої на ґрунтовні документи, хоч і поданої в легкій формі, біографії Валентинович озвучують завуальовану тезу, що по суті проблема була в глибоко закоріненому в поляках «україножерстві» сорокових і п’ятдесятих років, пов’язаному з подіями на Волині та з акцією «Вісла». Отут ми, здається, й доходимо суті проблеми. Бо ж існував список взаємних претензій, успадкованих з найближчого, а також із довоєнного минулого, в якому скарги на тероризм ОУН натикались у відповідь на аргумент про руйнування православних церков – і це лише два приклади з багатьох. Використання подібних аргументів було значною мірою «заслугою» комуністичної влади, яка з наказу Москви реалізовувала політику divide et impera. Всупереч тому, що стверджують ті, хто не дуже орієнтуються в ситуації, злочини польсько-українського конфлікту не замовчувалися в повоєнній Польщі. Саме до волинської теми не дуже охоче зверталися, щоб не будити в поляках ностальгії за «кресами», але невдовзі в цій сфері було знайдено належний замінник. Яскравим прикладом є книжка «Відлуння в Бещадах» Яна Герхарда – цей роман розповідав про героїчну боротьбу комуністичної Польської народної армії з «бандами УПА». Протягом 45 років панування режиму ця публікація витримала 9 (!) видань, була екранізована, а також затверджена Міністерством освіти для шкільного читання. Які б гасла інтернаціоналізму не виголошувала радянська влада або її протеже в союзних країнах, насправді вона дуже охоче, а інколи і навмисне, використовувала національну політику для зіштовхування підпорядкованих народів.

Церемонія покладання квітів до гданьського пам’ятника Анни Валентинович у річницю серпневих порозумінь – 2016, фото: Пьотр Махніца, Крайовий комітет НСЗЗ „Солідарність”

 Оце, власне, і є той контекст, у якому слід розглядати побоювання Анни Любчик-Валентинович щодо оприлюднення свого справжнього походження в ПНР. А в 1989 році вже не було сенсу щось спростовувати та пояснювати, оскільки історія про польську родину з Рівного настільки поширилася, що її заперечення стало б для вже немолодої легенди «Солідарності» складним завданням, і це дало б привід для критики опонентам.

Тут можна запитати, чому в країні, де Валентинович називали «Матір’ю Солідарності», «Анною Солідарність», польською святою, траплялися люди, які могли б схотіти її публічно критикувати?

Марка із зображенням Анни Валентинович, видана Поьською поштою у 2019 році, фото: Poczta Polska

Насамперед потрібно чітко сказати, що не всі бачать в Анні з Любчиків народну героїню. Досить швидко після постання «Солідарності» (серпень-вересень 1980 року), масового руху, що на піку популярності налічував 9,5 мільйонів учасників, з’явилися фракції, які боролись між собою. Однією з осей суперечки була загальна концепція боротьби з комунізмом. Для людей, зосереджених навколо Леха Валенси, важливо було досягти історичного компромісу з частиною польської комуністичної партії, яка, бачачи ерозію системи, схилялася до змін. Фракція, що була проти такого компромісу (до неї й належала Валентинович), виходячи з того, що комунізм, особливо за часів Горбачова, явно руйнувався повністю й остаточно, вимагала постійних поступок аж до повної перемоги – безумовної капітуляції супротивника. Ясна річ, ця розбіжність ставала щораз сильніша з наближенням фіналу в 1989 році, а пізніше, вже за часів Третьої Республіки, взаємні звинувачення в «якобінстві» чи «національній зраді» сягнули апогею. Ця суперечка й сьогодні існує в польській політиці.

Обидві дискусії, та, яка стосується гібридної ідентичності Анни Валентинович, що, очевидно, більше цікавить українського читача, та друга, між її політичними прихильниками та супротивниками – це два механізми, завдяки яким Валентинович залишається предметом гарячих дискусій і полеміки в пресі. Політична суперечка, здається, залишається без розв’язання. А у випадку дискусії про її національність схоже, що з огляду на тиск фактів зменшується кількість тих, хто хотіли б змоделювати життєпис Валентинович таким чином, щоб у ньому не було жодної «чужої» домішки. Це дає надію, що в майбутньому Анну Валентинович, спадкоємицю найкращих демократичних традицій польського сейму і української козацької ради, будуть разом згадувати і поляки, й українці, і в такий спосіб вона посприятиме подальшому зближення наших народів – також на історичній ниві.

Переклад з польської: Юлія Стахівська

[1] Robotnik Wybrzeża, № 1, 1 серпня 1978 року.

Пам’яті Мирослава Ровицького (1953-2020)
головного редактора
«Галицького кур’єра»
– друга України
 

***

Домінік Щенсни-Костанецький (нар. 1986) історик, випускник Париж IV – Сорбонни, кандидат у доктори наук в Історичному Інституті Варшавського Університету. Віце-президент правління фонду Полонія-Рутенія, що займається польсько-українським зближенням. Публіцист, аніматор культури. Автор виставки “Анна Валентинович — героїня двох народів”, представленої на київському Майдані.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*